— Я готовий. Але невже?.. — Аксенчук дивився на полковника круглими від страху очима.

— Так, Миколо Євгеновичу, ми сказали вам правду…

Через годину Аксенчук пішов додому.

— А раптом він?.. — Потапов не договорив.

— Ні, Потапов. Усе буде гаразд. — Полковник сердито подивився на Потапова. — При всій нашій чекістській пильності ми мусимо довіряти радянським людям. Ну чому він обов'язково повинен стати зрадником? В інституті він учився непогано. Увесь його злочин поки що тільки в тому, що він погано працював у Вольського, за це й покараний.

— На мій погляд, це розкладений тип, якому немає нічого дорожчого за ресторанну гулянку.

— Це в якійсь мірі вірно, але це питання виховання. Винен і його батько, винні люди, з якими він стикався, — люди, які люблять базікати про комуністичне виховання, та не люблять або не вміють по-справжньому ним займатися. А ви задумайтесь на хвилинку — яку науку на все життя дістане тепер Аксенчук!

О пів на одинадцяту вечора Окайомов підійшов до будинку, де жив Аксенчук. Він пройшов спочатку мимо, потім круто повернув назад — перевірити, чи не стежать за ним. Вулиця була тиха і безлюдна. Окайомов зайшов у під'їзд і через хвилину виглянув звідти — усе спокійно. Він піднявся аж на найвищий поверх, і уже потім зійшов на другий, де була Аксенчукова квартира. Кілька хвилин стояв перед дверима, прислухаючись, а потім натиснув кнопку дзвоника.

Од дзвінка водночас здригнувся і Аксенчук, який уже кілька годин чекав Окайомова, і Потапов, що був у сусідній квартирі, де дзвінок пролунав у радіодинаміку на столі.

— Приготуватись, — тихо сказав Потапов технікові, який схилився над чемоданом з магнітофоном.

У динаміку віддалено почулася розмова двох чоловіків. Потім їхні голоси наблизилися і лунали зовсім виразно.

— Включайте, — наказав Потапов. Диски магнітофона почали повільно обертатись.

… Аксенчук провів Окайомова в їдальню.

— Вважайте, Віталію Олексійовичу, цю кімнату своєю. Я вам і постіль уже приготував.

— Дякую, дорогий. Та тільки я думаю, що нам не слід поспішати в ліжко. У нас відбудеться зараз чудова чоловіча бесіда. — Окайомов пішов у передпокій і повернувся з пляшкою коньяку. — А у вас, мій друже, щось поганий настрій?

— Хвилююся за роботу. Як там? — Аксенчук подивився на нього з надією.

— Все гаразд! — розкорковуючи пляшку, відповів Окайомов. — Давайте-но замочимо ваше призначення. Отже, мій друже, кожна історія має свій кінець. І першу чарку ми вип'ємо за щасливий кінець нашої історії! Хильнули?

— Хильнули, — хрипким голосом промовив Аксенчук і випив.

— Ну, а другу — за саму справу… — Окайомов налив чарки, встав, пройшов по кімнаті і зупинився позад Аксенчука. — Незаперечний факт, мій друже, полягає в тому, що з вашими документами ви нікуди не влаштуєтеся. Ні-ку-ди!..

Аксенчук через плече злякано і здивовано подивився на Окайомова.

— Відтепер, мій друже, великий Радянський Союз у вашій особі дістає безнадійного безробітного. Вам це ясно?

— Я сам так думав… Але ви сказали…

Окайомов сів поруч і повернув Аксенчука до себе:

— Далі, мій друже… за вами плаче в'язниця і військова колегія Верховного суду… Ради бога, перестаньте тремтіти і витріщати очі!.. Що вас дивує? Хіба не ви віддали сторонній людині диплом, трудову книжку і копію наказу на бланку найсекретнішого інституту? Хіба не своєю власною рукою ви написали заяву з проханням узяти вас на роботу? На яку роботу, дозвольте вас запитати? Чому в заяві це не уточнено? Нарешті, тій самій сторонній людині ви розповіли дещо і про справи вищезгаданого інституту.

— Я нічого особливого не розповідав… Я взагалі не розумію, що ви говорите…

— Ага, не розумієте? А те, що винні мені майже десять тисяч карбованців, це ви розумієте?

— Віталію Олексійовичу, киньте жарти! Ви ж самі запропонували… в борг. Я можу ці гроші одразу ж повернути…

— Добре, мій друже. Облишмо жарти. Слухайте мене уважно. Зараз ви почуєте найголовніше. З вами зараз розмовляє посланець могутньої держави. Якщо хочете ясніше — розвідник…

Зобразивши жах, Аксенчук одхитнувся від Окайомова, намагаючись підвестися. Різким рухом Окайомов притиснув його до стільця.

— Спокійно, друже. Давайте говорити, як належить чоловікам, — спокійно і мужньо. Я не падлюка і не розбійник з великої дороги. Я таємно представляю тут державу не тільки могутню, але й благородну. Ось чому військовій колегії не пощастить відправити вас на розстріл. І ви не станете вічним безробітним. Ви разом зі мною поїдете далеко-далеко від усіх цих неприємностей. Ви поїдете туди, де ваша послуга моїй державі буде гідно оцінена, а це означає, що вам житиметься там чудово. Ну, що ви на це скажете, мій друже?

— Я не вірю… я… — Аксенчук тремтів, як від холоду. — Я увесь час думаю, що ви жартуєте…

— Жарти ми давно облишили! — з похмурою посмішкою промовив Окайомов. — Знаєте, коли ми будемо з вами жартувати? Коли проминемо кордони вашої країни. Вирішуйте. Або ви зі мною, і це для вас означає життя з усіма радощами… Або… — Окайомов не договорив, уп'явшись в Аксенчука крижаним зловісним поглядом. — Звичайно, я сам не бруднитиму рук. Це за мене охоче зроблять ваші товариші чекісти. Я їм тільки допоможу трохи… Ну! Вирішуйте!

Аксенчук довго не відповідав, поринувши у важкі роздуми.

— Я з вами, — сказав він нарешті.

— Молодець! — Окайомов поривчасто обняв Аксенчука за плечі. — Ви не уявляєте, що я пережив, поки ви думали! Бачите? У мене піт на лобі виступив. Ну, тепер ми друзі на все життя! — Він тремтячою рукою налив коньяк у чарки. — За успіх нашої справи і нашої подорожі! За нового громадянина моєї великої держави!

Вони випили, Аксенчук спитав:

— Коли ми поїдемо? І як? Це ж так важко за кордон…

— Ми поїдемо завтра вночі. На морському узбережжі нас візьмуть на борт підводного човна. І прощавай, радянська земле!..

— А ви… не залишите мене?

Окайомов устав:

— Слухайте, мій друже, не вірте пліткам про нас. Через кілька днів ви самі переконаєтеся, яка це брехня. Про вас уже повідомлено, і мені просто наказали взяти вас із собою. Ми люди слова і діла. І ми вміємо працювати.

Ми ненавидимо вашу країну. Тому, перш ніж залишити її, ми з вами дуже гучно грюкнемо дверима. Грюкнемо, мій друже?

— Можна, звичайно. Але як?

— А так, наприклад, щоб від усього вашого інституту разом з Вольським лишився тільки порох. Не погано?

— Як? — Це «як» у Аксенчука не вийшло, воно прозвучало дуже неприродно.

Окайомов пильно подивився на нього і сказав:

— У вашій записній книжці є три телефонні номери Вольського. Серед них є квартирний?

— Так. Три сімнадцять ноль один.

— Ви зараз подзвоните йому.

— Уже пізно. Він не захоче говорити зі мною.

Окайомов підняв руку:

— Припиніть дискусію! Треба діяти, а не базікати! Ви подзвоните йому і скажете, що влаштовуєтеся на роботу. Адже ж він обіцяв вам підтримку? Попросіть пробачення за те, що пізно подзвонили, і скажіть: йдеться про ваше життя або смерть. Благайте його, щоб він прийняв вас завтра на п'ять хвилин: мовляв, у зв'язку з вашим влаштуванням виникли такі обставини, які ви можете пояснити йому тільки особисто. Благайте! Якщо треба, пустіть сльозу… Дзвоніть! — Окайомов показав на телефон.

Аксенчук підійшов до телефону і зняв трубку. Окайомов став позад нього.

Розмову з Вольським Аксенчук провів дуже майстерно. Професор зупинив його голосіння і сказав:

— Гаразд, товаришу Аксенчук, можете прийти до мене завтра о другій годині сорок хвилин.

Аксенчук поклав трубку і озирнувся на Окайомова: