Ербі швидко заспокоївся і тихим, майже позбавленим металевого тембру голосом сказав:

— Звичайно, я знаю, докторе Келвін. Ви завжди думаєте про це, то як же я можу не знати? її обличчя скам’яніло.

— Ти… кому-небудь говорив про це?

— Звичайно, ні! — щиро здивувався він. — Ніхто не питав мене.

— Тоді ти, мабуть, вважаєш мене дурепою?

— Ні! Це нормальне почуття.

— Може, через те й таке дурне. — її голос був задумливий, а на суворому обличчі доктора наук проступили жіночі риси. — Мене не можна назвати… привабливою…

— Якщо ви маєте на увазі чисто фізичну привабливість, то я тут не суддя. В усякому разі, я знаю, що с й інша привабливість.

— …I я вже не молода. — Доктор Келвін ніби не чула робота.

— Вам і сорока немає. — В голосі Ербі прозвучали нотки стурбованості й наполегливості.

— Тридцять вісім, якщо лічити роки, і всі шістдесят, якщо говорити про емоційне життя. Я все-таки психолог. А йому, — проводила вона далі з гіркотою в голосі, — лише тридцять п’ять, а на вигляд він ще молодший. Невже ти думаєш, що він бачить у мені щось… Ет, куди мені до нього!

— Ви помиляєтеся! — Ербі з брязкотом вдарив сталевим кулаком по пластмасовому столу. — Послухайте мене…

Але Сьюзен Келвін накинулася на нього, затаєний біль спалахнув в її очах:

— А чого я тебе маю слухати? Що ти про це все знаєш, ти… машино! Для тебе я — піддослідний кролик, цікава комашка з своєрідними думками, відкритими як на долоні для вивчення. Чудовий зразок розбитих надій, правда? Майже так, як у твоїх книгах. — Сухе ридання в її голосі поступово затихло.

Робот знітився під натиском її нервового спалаху. Він благально похитав головою.

— Вислухайте мене, прошу вас! Я міг би допомогти вам, якщо ви дозволите.

— Чим? — її губи скривилися. — Доброю порадою?

— Ні, не так. Я просто знаю, що думають інші, скажімо, Мілтон Еш.

Запала мовчанка. Сьюзен Келвін опустила очі.

— Я не хочу знати, що він думає, — видихнула вона. — Замовчи.

— А мені здається, вам хотілося б знати, про що він думає.

Вона не підвела голови, але її дихання почастішало.

— Не верзи дурниць, — прошепотіла вона.

— Це не дурниці! Я хочу допомогти вам. Мілтон Еш думає про вас… — Він замовк.

Сьюзен Келвін підвела голову.

— Ну?

— Він кохає вас, — тихо проказав робот.

Вона мовчала цілу хвилину. Тільки дивилась на робота широко розплющеними очима.

— Ти помиляєшся! Атож, помиляєшся. Чому б це він?

— Але він кохає. Такого від мене не приховаєш.

— Але я така… така… — Вона затнулася.

— Він дивиться глибше. В інших його приваблює не зовнішній вигляд, а інтелект. Мілтон Еш не з тих, хто одружується на модній зачісці і гарних оченятах.

Сьюзен Келвін часто заморгала. Через мить вона заговорила, голос її тремтів:

— Він ніколи, ніяк цього не показував…

— А ви давали йому таку можливість?

— Хіба я могла? Я навіть не думала про таке…

— Ото ж то й воно!

Доктор Келвін задумалась на мить, потім різко підвела голову:

— Півроку тому до нього на завод приїжджала дівчина. Гарна на вроду, здається, білява, струнка. I навряд чи добре знала таблицю множення. Він цілий день випинався перед нею, намагаючись пояснити, як виготовляються роботи. — В її голосі знову зазвучали тверді нотки. — Навряд чи вона щось зрозуміла! Хто вона?

Ербі відповів не вагаючись:

— Я знаю дівчину, про яку ви говорите. То його двоюрідна сестра. Там немає ніяких романтичних стосунків, запевняю вас.

Сьюзен Келвін схопилася на ноги з дівочою легкістю.

— Дивно! Саме в цьому і я іноді переконувала себе, хоч насправді ніколи так не думала. Тоді все це правда!

Вона підбігла до Ербі й обома руками схопила його холодну важку руку.

— Дякую, Ербі, — швидко прошепотіла вона охриплим від хвилювання голосом. — Не говори нікому про це. Хай це буде наша таємниця. I ще раз спасибі тобі. — Вона судорожно потисла байдужі металеві пальці й вийшла.

Ербі повільно повернувся до відкладеного роману. Але не було нікого, хто міг би прочитати його думки.

Мілтон Еш повільно й смачно потягнувся, аж затріщали суглоби, крякнув й уп’явся поглядом в Пітера Богерта.

— Послухайте, — сказав він, — я б’юсь над цим уже цілий тиждень і майже без сну. Скільки ще я можу витримати? Здається, ви казали, що все пояснюється позитронним бомбардуванням у вакуумній камері Д?

Богерт делікатно позіхнув і задивився на свої білі руки.

— Саме так. Я напав на слід.

— Я знаю, що це означає, коли говорить математик. А скільки вам ще працювати?

— Все залежить…

— Від чого? — Еш опустився в крісло й простягнув свої довгі ноги.

— Від Ланнінга. Старий не згоден зі мною. — Він зітхнув. — Трохи відстав від життя, от і вся його біда. Чіпляється за свою матричну механіку, ніби це пуп землі. А наша проблема вимагає значно певніших математичних засобів.

— А чому б не запитати Ербі і не владнати справу? — сонно промимрив Еш.

— Запитати робота? — Брови Богерта стрибнули вгору.

— А чому б і ні? Тобі старенька нічого не казала?

— Ти маєш на увазі Келвін?

— Її. Саму Сьюзі. Цей робот — маг і чародій в математиці. Він знає все про все і навіть більше. Він обчислює в думці потрійні інтеграли, а на десерт ласує тензорними аналізами.

Математик скептично глянув на нього:

— Ви серйозно?

— Абсолютно! Але річ у тім, що цей бовдур не любить математики. Він віддає перевагу сентиментальним романам. Слово честі! Ви б побачили, який мотлох йому носить Сьюзі — “Пурпурна жага”, “Кохання в космосі”…

— Доктор Келвін жодного слова не говорила про це.

— Просто вона ще не закінчила його вивчати. Ви ж знаєте її. Любить тримати все в таємниці, поки сама не відкриє її.

— Але вам вона сказала.

— Розговорилися якось. Я часто її бачу останнім часом. — Він спохмурнів, тоді широко розплющив очі. — Послухайте, Богі, ви нічого не помічали за нею останнім часом?

Богерт розплився у соромітній посмішці.

— Вона почала фарбувати губи, якщо ви це маєте на увазі.

— Та де в біса, я це знаю. Рум’яниться, пудриться, очі підводить. Ну й вигляд у неї! Але я не про це. Нічого певного я не можу сказати. Однак вона так говорить, ніби дуже щаслива. — Він подумав трохи і стенув плечима.

Богерт дозволив собі підморгнути, що як для науковця, якому за п’ятдесят, вийшло досить вправно:

— А може, вона закохалася? Еш знову заплющив очі:

— Ви з глузду з’їхали, Богі. Підіть поговоріть з Ербі. Я хочу трохи поспати тут.

— Гаразд. Не скажу, що мені подобається одержувати в робота консультації. Та й навряд чи він здатний давати їх.

У відповідь почулося хропіння.

Ербі слухав уважно, поки Пітер Богерт, засунувши руки в кишені, говорив з підкресленою байдужістю:

— Тут ось яка справа. Мені сказали, що ти тямиш у таких речах, і я запитую тебе більше з цікавості. Припускаю, що загалом моя лінія може мати сумнівні моменти, які доктор Ланнінг відмовляється прийняти. Отже, картина все ще лишається неповною.

Робот не відповів, і Богерт сказав:

— Ну?

— Я не бачу помилки, — Ербі вивчав похапцем накидані колонки цифр.

— Навряд чи зможеш ти щось додати до цього.

— Я й не пробую. Ви — кращий математик, ніж я, і… мені не хотілося б компрометувати себе.

Тінь самовдоволення промайнула в посмішці Богерта.

— Так я й думав. Тут справа серйозна. Забудемо це. — Він зібрав списані аркушики, викинув їх у сміттєпровід і повернувся, щоб вийти, але передумав.

— Між іншим…

Робот чекав. Здавалося, Богерту важко підібрати слова.

— Тут є дещо таке, що й ти, мабуть, зможеш….

Він замовк. Ербі тихо сказав:

— Ваші думки сплуталися, але немає сумніву, що вони стосуються доктора Ланнінга. Тут недоречно вагатися — як тільки-но ви заспокоїтеся, я дізнаюсь, про що ви хочете запитати.

Рука математика звичним рухом ковзнула по прилизаному волоссі.