Френсіз Квінн був політиком нової школи. В цьому вислові, звичайно, як і в інших подібного штибу, годі шукати сенсу. Більшість “нових шкіл”, які ми маємо, були відомі в суспільному житті Давньої Греції, і, можливо, якби ми знали про це більше, в суспільному житті давнього Шумеру, і доісторичних поселеннях на палях на озерах Швейцарії.

Однак, аби закінчити цей вступ, який обіцяє бути ускладненим і нудним, ліпше якнайскоріш відзначити, що Квінн ніколи не балотувався на виборах, не гнався за голосами, не виголошував промов і не набивав виборчих урн фальшивими бюлетенями. Так само, як і Наполеон сам не натискував на спусковий гачок на полі битви під Аустерліцом.

Й оскільки політика іноді робить партнерами зовсім чужих людей, якось за одним столом з Квінном опинився Альфред Ланнінг. Його густі сиві брови низько нависали над очима, з яких прозирала гостра нетерплячість. Ланнінг був невдоволений.

Цей факт, якби про нього й знав Квінн, аж ніяк не стурбував би його. Голос Квінна був товариський — можливо, це йшло від професіоналізму.

— Гадаю, ви знаєте Стівена Байєрлі, докторе Ланнінг?

— Я чув про нього. Як і багато дехто.

— Так, і я чув. Може, ви голосуватимете за нього на наступних виборах?

— Навіть не знаю. — В його голосі бриніла неприхована уїдливість. — Я не стежив за розвитком політичних подій і не знав, що він балотується на виборах.

— Він може стати нашим мером. Звичайно, він поки що всього-на-всього юрист, але могутні дуби виростають з…

— Саме так, — перебив його Ланнінг. — Я вже чув цю фразу. Але, може б, перейти до суті справи?

— А ми вже перейшли, докторе Ланнінг. — Голос Квінна був надзвичайно лагідним.

— Я зацікавлений, щоб містер Байєрлі не піднявся вище окружного прокурора, а ви зацікавлені допомогти мені.

— Я зацікавлений? Та невже? — Брови Ланнінга ще більше насупилися.

— Ну, скажімо, зацікавлена фірма “Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн”. Я прийшов до вас, як до її колишнього наукового керівника, бо знаю, що ви й досі користуєтесь авторитетом у фірмі. До вашої думки там прислуховуються, її поважають. Водночас ви зараз менше залежите від них, маєте значну свободу дій, навіть коли ці дії виходять з рамок загальноприйнятих.

Доктор Ланнінг деякий час мовчав, обмірковуючи почуте. Тоді сказав уже лагідніше:

— Я вас зовсім не розумію, містере Квінн.

— Мене це не дивує, докторе Ланнінг. Але все дуже просто. Ви не заперечуєте?

Квінн прикурив тонку сигарету від недорогої, але елегантної запальнички, і на його вилицюватому обличчі з’явився самовдоволений вираз.

— Ми говорили про містера Байєрлі, — особу дивну і яскраву. Три роки тому його ніхто не знав, тепер його знають всі. Це сильна, обдарована людина і, безперечно, найрозумніший і найталановитіший прокурор, яких я будь-коли знав. На превеликий жаль, він не належить до моїх друзів.

— Розумію, — механічно сказав Ланнінг, роздивляючись свої нігті.

— Минулого року, — спокійно вів далі Квінн, — я мав нагоду вивчити містера Байєрлі — і досить детально. Завжди корисно, самі розумієте, детально вивчити минуле життя політика, котрий обстоює реформи. Якби ви знали, як часто це допомагає…

Він на мить замовк і невесело усміхнувся, дивлячись на жевріючий кінчик сигарети.

— Але минуле містера Байєрлі нічим не видатне. Спокійне життя у маленькому містечку, навчання в коледжі, дружина, що померла молодою, автомобільна катастрофа, повільне одужання, юридична освіта, переїзд до столиці, прокурор Френсі Квінн повільно похитав головою і додав:

— Зате його теперішнє життя… О, воно вкрай примітне! Наш окружний прокурор ніколи не їсть.

Ланнінг різко підвів голову, погляд його старечих очей став несподівано гострим.

— Прошу?

— Наш окружний прокурор ніколи не їсть, — повторив Квінн, виділяючи кожне слово. — Інакше кажучи, ніхто ніколи не бачив, щоб він їв або пив. Ніколи! Ви розумієте, що означає це слово? Не зрідка, а ніколи!

— Не може бути! Ви довіряєте вашим сищикам?

— Я їм вірю і не вважаю це неймовірним. Далі, ніхто не бачив, щоб наш окружний прокурор пив— ні води, ні алкоголю, — або спав. Є й дещо інше, але, гадаю, я чітко висловив свою думку Ланнінг відкинувся на спинку крісла і зосереджено думав. Тоді старий роботист похитав головою:

— Ні, з ваших слів випливає лише один висновок, коли взяти до уваги, що ви сказали їх мені. Однак Це неможливо.

— Але ж Цей чоловік зовсім не схожий на людину, докторе Ланнінг.

— Якби ви сказали мені, що він — перевдягнений сатана, я б іще, можливо, вам повірив.

— Я вам кажу, що він — робот, докторе Ланнінг.

— А я вам кажу, що нічого неймовірнішого я ще не чув, містере Квінн.

Знову запала напружена мовчанка.

— I все ж, — Квінн ретельно загасив сигарету, — вам доведеться розплутати цю неймовірну справу, використовуючи всі можливості корпорації.

— Запевняю вас, що я не візьму на себе цього, містере Квінн. Це несерйозно — щоб корпорація втручалася в місцеву політику.

— У вас немає вибору. Уявіть, що я опублікую ці факти без належних доказів. Бо мої докази надто побічні.

— Робіть, як хочете.

— Але я цього не хочу. Докази мають бути вагомими. I ви цього не хочете, бо така реклама завдасть інколи вашій фірмі. Вам добре відомі закони, що суворо забороняють використання роботів у населених світах.

— Авжеж! — різко відповів Ланнінг.

— Ви знаєте, що “Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн” — єдина фірма в Сонячній системі, що виробляє позитронних роботів. А якщо Байєрлі — робот, то він — позитронний робот. Ви також знаєте, що всі позитронні роботи здаються в оренду, а не продаються. Корпорація залишається власником кожного робота, а відтак відповідає за всі його вчинки.

— Легше за все довести, містере Квінн, що корпорація ніколи не випускала роботів, достеменно схожих на справжню людину.

— А це взагалі можливо? Мене цікавить сам факт.

— Так, можливо.

— Гадаю, робота можна виготовити й таємно. Без реєстрації в ваших книгах.

— Тільки не позитронний мозок. Надто багато залучено тут факторів, і над усім цим здійснюється якнайсуворіший урядовий контроль.

— Так, але ж роботи зношуються, ламаються — і демонтуються.

— А позитронний мозок використовується повторно або ж знищується.

— Справді? — Френсіз Квінн дозволив собі легку іронію. — А якщо один з них випадково не буде знищений і так станеться, також випадково, що саме тут опиниться людиноподібний робот, який чекає, поки йому вмонтують мозок?

— Це неможливо!

— Ви повинні довести це урядові і народу, то чому б не довести це зараз мені.

— Але навіщо нам це? — роздратовано запитав Ланнінг. — Які у нас могли б бути мотиви? Визнайте за нами хоч крихту здорового глузду.

— Будь ласка, мій любий. Корпорацію надзвичайно втішило б, якби в різних регіонах населених світів дозволяли використовувати людиноподібних позитронних роботів. Прибутки були б нечувані. Але люди надто упереджено ставляться до такого. А що, коли спершу показати його — дивіться, він здібний юрист, хороший мер і він — робот? Ви не купите нашого робота-слугу?

— Чиста фантастика. I мало не абсурдна.

— Може, й так. Чому б вам не довести це?

В кабінеті вже згустилися сутінки, але не настільки, щоб не видно було, як Альфред Ланнінг почервонів. Неквапом він натис вмикач, і на стінах м’яким світлом засвітилися лампи.

— Гаразд, — пробурмотів він, — побачимо.

Обличчя Стівена Байєрлі описати нелегко. Йому було сорок за документами і стільки ж на вигляд — але це була здорова, випещена, добродушна фізіономія сорокарічної людини, що само по собі заперечувало ходячу фразу, ніби його зовнішність відповідає вікові.

Це особливо помітно, коли він сміявся, а саме зараз він сміявся. Сміх лунав голосно, довго, на мить затихав, а тоді вибухав знову.

А обличчя Альфреда Ланнінга ніби застигло у невдоволеному виразі. Він повернув голову до жінки поруч, але та лише стисла тонкі, безкровні губи.