— Ми залишимо тебе. Скажи Келвін.

— Тут немає ніякої різниці! — крикнув Ербі. — Все одно ви будете знати, що відповідь надійшла від мене.

— Але ти розумієш, Ербі, — озвалася Келвін, — що доктор Ланнінг і доктор Богерт хочуть розв’язати цю проблему?

— Тільки власними зусиллями, — стояв на своєму Ербі.

— I все-таки вони хочуть цього. А те, що ти знаєш, як її розв’язати, але не хочеш поділитися з ними, завдає їм болю також. Ти розумієш це, правда?

— Так! Так!

— I коли скажеш, їм також буде неприємно?

— Так! Так!

Ербі повільно задкував, а Сьюзен Келвін крок за кроком наступала. Чоловіки вражено спостерігали за ними.

— Ти не можеш сказати, — монотонно вела Келвін, — бо це завдасть їм прикрості, а ти не повинен завдавати шкоди людині. Але, коли не скажеш, їм також буде прикро, отже, ти повинен сказати. А якщо скажеш, ти завдаси їм шкоди, а ти не повинен, отже, ти не можеш їм сказати; але коли не скажеш, ти завдаси їм шкоди, отже, ти мусиш сказати; а коли скажеш — завдаси шкоди, отже, ти не повинен; але якщо — ні, завдаси шкоди, отже, ти повинен, але коли скажеш…

Ербі наштовхнувся спиною на стіну і впав на коліна.

— Припиніть! — вигукнув він. — Сховайте свої думки! Вони переповнені болем, розчаруванням і зненавистю! Я не хотів цього! Я намагався допомогти! Я говорив те, що вам хотілось чути! Я мусив!

Але Келвін була невблаганна:

— Ти повинен сказати їм, але коли скажеш, то завдаси їм шкоди, отже, ти не повинен говорити; якщо ж не скажеш, завдаси шкоди, отже, ти мусиш сказати, але…

I Ербі страшно закричав!

Крик той був схожий на посилений в багато разів звук флейти-пікколо. Він дедалі різкішав, поки не переріс у крик відчаю загубленої душі. Нестерпний крик заповнив усю кімнату.

І Ербі впав, перетворившись на купу нерухомого металу.

Богерт зблід.

— Йому кінець!

— Ні! — Сьюзен Келвін вибухнула істеричним сміхом. — Він лише збожеволів. Я поставила його перед нерозв’язною дилемою, і він зламався. Можете здати його на металобрухт, бо він уже ніколи не заговорить.

Ланнінг став на коліна перед тим, що колись називалось Ербі. Він доторкнувся пальцями до холодного, безмовного металевого обличчя і здригнувся.

— Ви зробили це зумисне.

Він встав і повернув до неї перекошене обличчя.

— А коли й так? — сказала Келвін. — Тепер уже нічим не зарадиш.

I раптом гірко додала:

— Він цього заслужив.

Директор схопив за руку Богерта, що наче закам’янів.

— Яка різниця! Ходімо, Пітере. — Він зітхнув. — Такий мислячий робот нічого не вартий.

Його старечі очі мали втомлений вигляд.

— Ходімо, Пітере, — повторив він.

Двоє вчених вийшли з кімнати, а до Сьюзен Келвін невдовзі знову повернулася душевна рівновага. Вона перевела погляд на непорушного Ербі, і її обличчя знову напружилось. Вона довго дивилася на нього, її тріумф відступав, поступаючись безпорадності й розчаруванню. I тоді весь рій її думок вилився в одне, безмежно гірке слово, що злетіло з її уст:

— Брехун!

На цьому, звичайно, все скінчилось. Я знав, що після цього я від неї нічого не доб’юся. Вона мовчки сиділа за столом з холодним і задумливим обличчям.

Я сказав: “Дякую, докторе Келвін”, але вона не відповіла. То було за два дні до того, як я зміг зустрітися з нею знову.

Знову я зустрівся з Сьюзен Келвін біля її кабінету. Звідти саме виносили теки з паперами.

— Ну, як справи з вашими статтями, юначе? — поцікавилась вона.

— Чудово, — відповів я. — Я вибрав для них доцільну форму, як це мені уявлялось, трохи драматизував кістяк розповідей, додав діалогів та окремих деталей. — Може б, ви глянули, щоб я ненароком не звів наклепу на когось або не припустився грубих неточностей?

— Гаразд. Зайдімо в кімнату відпочинку? Там можна випити кави.

Вона була ніби в доброму настрої, і поки ми йшли коридором, я ризикнув:

— Мені ось що хотілося б, докторе Келвін…

— Слухаю.

— Чи не розповіли б ви що-небудь іще з історії робототехніки?

— Ви маєте все, що ви хотіли, юначе.

— Дещо маю. Але ті випадки, що я записав, мало стосуються сучасності. Я маю на увазі, що робот, який читав думки, був лише в одному екземплярі, міжпланетні станції вже застаріли і вийшли з моди, а до роботів, які працюють у шахтах, всі давно звикли. А як щодо міжзоряних подорожей? Адже, відколи винайшли гіператомний двигун, не минуло й двадцяти років. I добре відомо, що його винайшли роботи. Це правда?

— Міжзоряні подорожі?! — задумливо проказала вона.

Ми сиділи в кімнаті відпочинку, і я замовив повний обід. Вона пила лише каву.

— Знаєте, то не був чистий винахід роботів, не зовсім так. Але, звичайно, з недосконалим штучним мозком ми не могли далеко піти. Але ми старалися, справді старалися. Вперше я зіткнулася з міжзоряними дослідженнями в 2029 році, коли загубився робот.

Заходи вживалися на Гіпербазі з шаленим поспіхом — за своєю напругою та метушня дорівнювала істеричному вереску.

Перелік цих заходів за їх хронологією і відчаєм, що дедалі зростав, був такий:

1. Вся робота над проектом гіператомного двигуна в частині космосу, зайнятій станціями двадцять сьомої астероїдної групи, припинялась.

2. Вся ця частина космосу практично була відрізана від усієї Системи. Ніхто не міг по трапити туди без спеціального дозволу, і ніхто не міг покинути її ні за яких умов.

3. Спеціальний урядовий патрульний корабель доставив на Гіпербазу доктора Сьюзен Келвін, Головного роботопсихолога, і доктора Пітера Богерта, Математичного директора фірми “Юнайтед Стейтс Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн”.

Сьюзен Келвін ніколи доти не покидала Землю, не було в неї й тепер особливого бажання залишати її. В епоху атомної енергії і близького розв’язання проблеми гіператомного двигуна вона лишалася тихою провінціалкою. Незадоволена польотом, вона сумнівалася в тому, що справді створилася критична ситуація. Про це досить красномовно свідчила кожна рисочка її невродливого й немолодого обличчя на першому обіді на Гіпербазі.

Та й прилизаний, блідий доктор Богерт почував себе, як побитий пес. А з обличчя генерал-майора Келлнера так і не сходив вираз зацькованої людини.

Одне слово, обід не вдався, та й невеличка нарада, на яку вони втрьох потім зібралися, розпочалася сіро і непривітно.

Келлнер, із своєю блискучою лисиною, одягнутий в парадну уніформу, що аж ніяк не вписувалася у загальний настрій, почав прямо:

— Це дивна історія, сер… і мадам. Я хочу подякувати вам за те, що ви негайно відгукнулися на наше прохання, навіть не знаючи, чим воно викликане. Зараз ми спробуємо виправити це. У нас загубився робот. Роботу припинено, і вона не повинна поновлюватися, поки ми не знайдемо його. Самим нам цього не вдалося зробити, і тому ми потребуємо допомоги фахівців.

Генерал, певно, відчув, що скрутне становище, про яке він розповідав, видається не дуже серйозним, бо далі вже вів з нотками відчаю у голосі:

— Не вам розповідати про важливість нашої роботи тут. Понад вісімдесят відсотків минулорічних асигнувань на науково-дослідницькі роботи виділено нам…

— Ми це знаємо, — докинув Богерт. — “Ю. С. Роботс” одержує кругленьку суму на використання наших роботів.

— Невже один робот має таке значення для проекту? — не дуже люб’язно втрутилася Сьюзен Келвін. — I чому його досі не знайшли?

Генерал повернув до неї почервоніле обличчя і швидко облизав губи.

— Можна сказати, ми знайшли його. — Видно було, що ця розмова завдає йому душевних страждань. — Зараз поясню… Як тільки стало відомо, що зник робот, відразу оголосили надзвичайний стан і припинили всяке сполучення з Гіпербазою. А напередодні вантажний корабель доставив двох роботів для нашої лабораторії. На ньому було ще шістдесят два роботи… гм… такої самої моделі; вони призначалися ще для когось. Цифра точна, ми впевнені. Це не викликає ніяких сумнівів.