— Це новина для мене, — гірко відповів Донован. — Бо я вже почав сподіватися, що почав чудовий період у нашому житті.

Пауелл пропустив ці слова повз вуха.

— Немає прискорення, — значить, принцип роботи корабля відрізняється від усіх досі відомих.

— Принаймні відомих нам.

— Відрізняється від усіх досі відомих. Тут немає двигунів з ручним управлінням. Можливо, вони вмонтовані в стінах. Може, через те стіни такі товсті.

— Про що ти там мимриш? — запитав Донован.

— А чому б і не послухати мене? Я кажу про те, що які б не були двигуни в цього корабля, вони заховані і не мають ручного приводу. Корабель рухається з допомогою дистанційного управління.

— Ним керує Мозок?

— А чому б і ні?

— Отже, ми не виберемося звідси, поки Мозок не поверне нас назад?

— Може бути. Якщо так — давай спокійно чекати. Мозок — це робот. I він повинен діяти відповідно до Першого закону. Він не може завдати шкоди людині.

Донован повільно сів.

— Ти так вважаєш? — Він ретельно пригладив чуба. — Послухай, вихідні дані космічного двигуна зруйнували робота фірми “Консолідейтед”, і, як стверджують інтелектуали, сталося це тому, що в міжзоряних польотах гинуть люди. Якому роботові ти збираєшся вірити? Наш мав ті самі вихідні дані, наскільки я розумію.

Пауелл нещадно смикав себе за вуса.

— Не удавай, що ти не знаєш робототехніки, Майку. Перш ніж виникне фізична можливість для робота порушити Перший закон, десять разів перегорить маса деталей і від робота залишиться купа металобрухту. Все це пояснюється дуже просто.

— О, звичайно, звичайно. Оце вранці мене має розбудити слуга. I я не повинен хвилюватися перед сном, тим паче, що все пояснюється дуже і дуже просто.

— О, Юпітер! Майку, чому ти все скаржишся? Мозок турбується про нас. Тут тепло, світло, багато повітря. Не відчувається навіть прискорення, що могло б скуйовдити твоє волосся, коли воно таке гладеньке, хоч на вітрину виставляй.

— Отак? Грегу, тобі б читати лекції. А що ми будемо їсти? Що будемо пити? Де ми, взагалі? Як ми повернемося назад? А якщо аварія, до якого виходу ми побіжимо і в яких скафандрах? Я не бачив тут навіть ванної кімнати або ж і тих маленьких вигод, що межують з нею. Звичайно, про нас турбуються, але чи достатньою мірою?

Голос, що перебив тираду Донована, належав не Пауеллу. Він був нічий. Голос лунав у повітрі — громовий, розкотистий, що аж приголомшував своїм звуком.

Грегорі Пауелл! Майкл Донован! Грегорі Пауелл! Майкл Донован! Будь ласка, повідомте своє місцезнаходження. Якщо ваш корабель піддається управлінню, повертайтеся на базу. Грегорі Пауелл! Майкл Донован!..

Повідомлення повторювалося механічно, через невеличкі інтервали.

— Звідки голос? — запитав Донован.

— Я не знаю, — схвильовано прошепотів Пауелл. — А звідки тут світло? I взагалі, звідки все це йде?

— Ну, а як ми відповідатимемо? — Вони повинні були говорити тільки під час інтервалів між повторами повідомлення, що голосно відлунювало.

Стіни були голі настільки, наскільки може бути голим суцільний вигнутий метал.

— Даємо відповідь, — сказав Пауелл. Вони вигукували по черзі і разом:

— Місцезнаходження невідоме! Корабель — некерований! Ми у відчаї!

Їхні голоси наростали і дробилися у відлунні. Короткі ділові речення перетворювалися на пронизливі звуки. А холодний настійний голос невтомно повторював, повторював і повторював слова повідомлення.

— Вони не чують нас, — видихнув Донован. — Тут немає передавального механізму. Тільки приймальний.

Він невидющим поглядом уп’явся в маленьку цятку на стіні.

Настирливий голос іззовні повільно став затихати і зник зовсім. Донован і Пауелл знову до хрипоти стали вигукувати слова відповіді.

Хвилин через п’ятнадцять Пауелл байдуже промовив:

— Давай знову обійдемо корабель. Треба знайти щось поїсти. — В його голосі звучала безнадія. Це було визнання поразки.

В коридорі вони розійшлися — один звернув ліворуч, другий — праворуч. Їхні кроки лунко відлунювали. Згодом вони випадково зустрілися в коридорі, подивилися один на одного і розминулися. Пауелл враз зупинився, почувши радісний голос Донована.

— Гей, Грегу! — гукав Донован. — На кораблі є туалет. Як ми раніше не помітили його?

Хвилин через п’ять вони зустрілися.

— Душу поки що не видно, однак… — голос його обірвався. — Їжа, — видихнув він.

Стіна розсунулася, і з’явилася шафка з двома полицями. Горішня полиця була заповнена банками різних розмірів і форм без етикеток. Емальовані банки на нижній полиці були однакові. У Донована аж жижки затрусилися. Нижня половина мисника охолоджувалася.

— Як… як…

— Раніше тут нічого цього не було, — коротко сказав Пауелл. — Стіна розсунулася, коли я увійшов.

Він їв. Банка була підігріта, до неї була прикріплена ложечка. Пахощі печених бобів наповнювали кімнату.

— Хапай банку, Майку!

Донован завагався.

— А що за меню?

— Звідки я знаю. Ти ще харчами перебираєш.

— Ні, але завжди на кораблях мені доводиться їсти боби. Ніякого тобі вибору.

Він простягнув руку і вибрав блискучу еліпсовидну банку, що плескатою формою нагадувала йому консерву лососини або ще якогось делікатесу. Він із зусиллям відкрив її.

— Боби! — крикнув Донован і потягнувся до іншої.

— Краще їж оце, хлопче. Харчі у нас лімітовані, а нам, може, доведеться залишатися тут довго, довго…

Донован сердито поставив банку на місце,

— I це все, що ми маємо? Самі боби?

— Може, й так.

— А що там на нижній полиці?

— Молоко.

— Тільки молоко? — ображено вигукнув Донован.

— Схоже, що так.

Вони набрали їжі і мовчки вийшли. Одразу за ними зсунулися рухомі частини стіни, утворивши суцільну поверхню.

Пауелл зітхнув:

— Скрізь автоматика. I тільки так. Ще ніколи в житті не доводилося бути таким безпорадним. Де туалет?

— Там, праворуч. I його тут не було тоді, коли ми дивилися.

Через п’ятнадцять хвилин вони вже сиділи в кімнаті з ілюмінатором і дивилися один на одного.

Пауелл похмуро глянув на прилад. Там усе ще було написано “Парсеки”, значилася та ж сама цифра “1 000 000”, а стрілка приладу твердо стояла на нулю.

Розмова відбувалася у найвіддаленішому адміністративному корпусі фірми “Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн”.

— Вони не відповідають, — втомлено сказав Альфред Ланнінг. — Ми пробували зв’язатися на всіх хвилях — і відкритим текстом, і з допомогою коду. А Мозок ще нічого не говорить?

Остання фраза була адресована доктору Келвін.

— Він нічого конкретного не каже, Альфреде, — відповіла Келвін підкреслено. — Він каже, що вони можуть почути нас… А коли я починаю натискати на нього, щоб він розповів докладно, Мозок стає… ну, він став впертим. Надії мало. Що візьмеш від упертого робота?

— Ви нам розповіли все, що знаєте, Сьюзен? — спитав Богерт.

— Ще одне. Керування кораблем Мозок повністю взяв на себе. Він цілком впевнений у безпеці випробувачів, але не вдається в подробиці. Я боюся тиснути на нього. Однак, як мені здається, центральною подією має бути міжзоряний стрибок. Мозок відверто сміється, коли я піднімаю це питання. Є й інші ознаки того, що дедалі більше виявляється його ненормальність.

Вона обвела всіх поглядом.

— Я відношу це до істерії. Я негайно припинила з ним розмови і, сподіваюсь, не завдала йому шкоди, але водночас він дав мені ключ до розгадки. Я можу зняти істерію. Дайте мені дванадцять годин. Якщо я поверну його до нормального стану, він поверне корабель назад.

Богерт, здавалося, був раптово вражений:

— Міжзоряний стрибок!

— Що сталося? — Келвін і Ланнінг вигукнули водночас.

— Мозок дав нам цифрову характеристику двигуна. Ну, скажімо… я щойно придумав дещо.

I він швидко вийшов.

Ланнінг подивився йому вслід і різко сказав, звертаючись до Келвін: