Моя мапа має трохи іншу «леґенду», ніж міллерівська. На ній є  к н и г и  —  ч у ж і  (сюди я одібрала тільки сюжети з кола моєї «формативної лектури», часів дитинства й юности, за єдиним винятком: хронологічно найраніший текст у цій книжці датовано літом 1999 року — тоді покійний Сашко Кривенко попросив мене написати для «ПіК»у про «Центурії» Нострадамуса, що їх я заклопотано студіювала була на рубежі 1980—1990-х, і ця публікація є даниною Сашковій пам'яті й водночас символічним маркером — кінця попередньої «спокійної» епохи й початку нинішньої, грізної й тривожної…). І є на цій мапі  к н и г и  в л а с н і  — присутні остільки, оскільки здіймають довкола себе явно видимі «енергетичні забурення», своєрідні «дольові вихори», куди втягуються інші «книги й люди», продукуючи, своєю чергою, нові історії й тексти (насамперед це стосується «Музею покинутих секретів», і не лише тому, що впродовж «нульових» років я була найбільше зайнята саме ним).

Крім того, позначено й «н е к н и г и» — тексти, створені засобами інших, «візуальніших» од літератури мистецтв (театру, кіно, телебачення), але не менш знакові в моїй біографії, а головне, не лише в моїй: «Кавказьке крейдяне коло» Роберта Стуруа і «Покаяння» Тенгіза Абуладзе, «Сталкер» і «Офіра» Андрєя Тарковського, ба навіть «Документ» Юрія Макарова на колись цілком придатному до перегляду каналі «1+1», — це, подібно як у 1960-х вірші Вінграновського й Калинця, в 1970-х «Портрет митця замолоду» в перекладі Ярослава Стельмаха, а у 1980-х листи Катерини Білокур, були розпізнавчі знаки якщо не покоління, то принаймні цілком певного інтеліґентського середовища, яке станом на сьогодні вже безслідно розсмокталося, так і не давши з себе незалежній Україні нової культурної еліти. В цьому сенсі мою мапу можна читати і як «мапу втрачених можливостей», — хоч сама я волію бачити її як «мапу непройдених доріг».

За збігом, л ю д и, чиї портрети тут зібрано (і кого я мала й маю високу честь називати своїми друзями), представляють акурат три покоління української інтеліґенції — вважати, ціле XX століття.

Так, теж сама собою, визначилась і структура книжки: чотири її розділи — «Читати», «Писати», «Бачити», «Жити» — при неминучій умовності поділу, групують тексти, розкидані на дистанції від літа 1999-го до літа 2012-го, власне за цими чотирма рубриками. А вже ті перехресні зв'язки, якими вони прошиті між собою, читач вільний виставляти на власний розсуд — відповідно до своєї власної «мапи книг і людей».

12 липня 2012 року

Ціна Вінні-Пуха[1]

Коли мені сповнилося чотири роки, в моєму житті сталася подія, яку тепер не гріх назвати й доленосною. Мені подарували книжку (товсту! — значить, вистачить надовго…), на обкладинці якої пухнатий жовтий ведмедик, зіп'явшись на стільця, цікавим оком зазирав у прочинені дверцята буфета. Поруч великими літерами було написано: «Вінні-Пух». А трохи вище, меншими — «А.Мілн»: перший автор, якого я запам'ятала на ймення (в цьому-бо віці книжки ще сприймаються анонімно, як фольклор: не «хто написав», а «про що»). Того дядечка, котрий написав про Вінні-Пуха, я негайно виокремила з безособової юрби книгописців і навіть наділила уявною біографією: мусив жити в Києві (що герої його книжки до зоопарку чомусь ходять у Лондоні, мене ніскілечки не бентежило) і, звичайно ж, писати продовження ведмедикових пригод: адже було б до сліз несправедливо назавжди залишити Вінні-Пуха самого на останній сторінці, в Зачарованому Місці, звідки Крістофер Робін відходить, відходить безповоротно, і нема на те ради:

«— Пуше!

— Що таке? — спитав Пух.

— Коли я буду… Коли… Пуше!

— Що, Крістофере Робіне?..

— Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Ну, навіть коли мені буде сто років!

Пух трохи подумав.

— А скільки тоді буде мені?

— Дев'яносто дев'ять.

Пух кивнув головою.

— Обіцяю, — сказав він».

Не пригадаю, щоб якась інша сцена любовного прощання в світовій літературі справила на мене таке враження, як ця — в чотири роки. Зате прекрасно пам'ятаю (і досі гірчить!) ту доглибну особисту образу, якою стала для мене поява (дещо пізніше, слава Богу, коли смаки вже сформувалися!) популярного мультфільму, де бридка коричнева клякса-ведмідь хрипкувато-приблатньонним голосом Леонова репетував на все горло (не диво, що захрип!) щось вельми схоже на тодішні «пионерские речёвки» і взагалі тримався з тією брутальною, просто-таки комісарською розв'язністю і нецеремонністю (надто в гостях у явного «піонервожатого» Кролика!), котра недвозначно виказувала чистоту його пролетарського походження… Цей Вінні-Пух був до шпіку кісток  р а д я н с ь к и м, тим часом як той, на котрому я зросла, саме завдяки буквальному, місцями навіть трошки неоковирному, українському перекладові Леоніда Солонька (якраз настільки буквальному, щоб крізь нього «просвічував» оригінал!), доносив до дитячої свідомости естетику зовсім іншого світу — світу, де дитинна безпосередність, якщо вона переходить межу чемности (читай: поваги до інших!), не стягує на себе ні замилування, ні (другий бік тієї ж медалі!) грубого окрику, а враз обволікається (і тим, непомітно, поправляється…) делікатною, тонко й погідно всміхненою  і р о н і є ю, котра взагалі є своєрідним «киснем» британської культури… Так що Мілновій книжці я завдячую не лише своїм глибоко вкоріненим англофільством (найліпшою, між іншим, протиотрутою на всяку совдепщину), а й дечим більшим: відкритим прийняттям світу-як-він-є — завдяки іронічній здатності споглядати себе в ньому збоку.

«— Оце-то сніг! (Тірлім-бом-бом!) / Аж валить з ніг. (Тірлім-бом-бом!) / Йдемо вперед, не бачачи дороги. / І хтозна, ЧОМ! (Тірлім-бом-бом!) / Хто скаже, ЧОМ! (Тірлім-бом-бом!) / У мене ЧОМ! І в тебе ЧОМ! / Так мерзнуть ноги?

…Він доспівав і став чекати, коли Паць скаже: „Так, Пуше, з усіх Дорожніх Пісеньок для Снігової Погоди, які мені доводилось чути, ця — найкраща“. Але після довгих, глибоких роздумів Паць сказав зовсім інше.

— Пуше, — сказав він урочисто, — по-моєму, не так ноги, як вуха».

Усі ми виходимо в життя зі своїми Дорожніми Пісеньками для Снігової Погоди. Але щоб по-справжньому  п о ч у т и  у відповідь Пацеву репліку (тобто на хвилиночку забути про себе-коханого й подивуватися наявному багатоманіттю поглядів на світ), на те вже треба школи. Треба Великих Книг, котрих для дітей написано, на жаль, не так і багато. Александрові Мілну вдалося написати одну з тих небагатьох.

Інша справа — якою ціною.

Це може видатися парадоксальним, але, якщо міряти за його власною шкалою вартостей, коханий «дядьо Мілн» мого дитинства мав би вважатися типовим літературним невдахою. Увесь вік він ревно й працьовито домагався слави «дорослого», «серйозного» письменника — з тим самим результатом, із яким Вінні-Пух міг би прагнути бачити свою Дорожню Пісеньку включеною до Нортонівських антологій поезії між добірками Єйтса й Т. С. Еліота. Плодючий, як кролик (не той, котрого знаємо з книжки, а перший-ліпший, із маленької літери…), він десятиліттями гнав друкований метраж у темпі журналіста-поденника (ким, до речі, також устиг побувати — провадячи колонку в гумористичному журналі «Панч»). Оповідання, вірші, есеї, детективні романи, мемуари, п'єси — писав геть-чисто все, майже як це водиться в письменників українських, чия жанрова всестравність походить не від гараздів, а від необхідности саморуч затуляти «діри», що їх залишила в спадок понівечена історична традиція. В літературах же від віку «благополучних», як англійська, — ніким не рубаних-не стріляних, уряджених із надійністю й комфортом родового маєтку, — такі гарячкові метання від жанру до жанру здебільшого означають тільки, що письменник не знайшов себе в жодному з них. Щоправда, одна з Мілнових п'єс — «Містер Пім, перехожий» — здобулась на сценічний успіх, але нині ніхто, крім хіба істориків ґеорґіанської літературної доби, вже не згадає, що то був за добродій із кумедним прізвищем Пім — чи, бува, не один із Кроликових Родичів та Знайомих? Натомість чотири дитячі книжечки — «Вінні-Пух» і «Хатка на Пуховій Галявці» (при перевиданні їх об'єднали в один том, так повелося й при перекладі на інші мови) та дві віршовані (чарівні!), «Коли ми були маленькі» й «Тепер нам шість», — видані одна за одною в 1920-х, увінчали Мілна тією несподіваною і не надто втішною для нього короною (сам він уважав її мало не блазенською!), яку йому так і не вдалося перемінити на статечний «дорослий» лавр — ні за життя, ні по смерті.