А проте вона це зробила — тим єдиним способом, що був їй доступний. Маю на увазі три графічних автопортрети «щасливої колгоспниці» в зеківській кухвайці — 1950-го, 1955-го і 1957-го років. Портрети ці страшні, як той самий тичининський «чорнозем», що «підвівся і дивиться в вічі»[59], — чимось близькі до поетики «тюремного мистецтва» й настільки неподібні до її «райських» олій і акварелей, наскільки взагалі можуть різнитися між собою твори одного автора. Властиво, це «один і той самий» портрет, що «еволюціонував» від 1950 року до 1957-го за логікою анімації: коли переглянути їх підряд як слайд-шоу, вийде на очах старіюча («чорніюча») жінка, яка підносить руку до лиця, готуючись чи то притримати спадаючу хустку, чи затулити собі рота, як буває в мить розпачу чи жаху. І ось це, либонь, і є найвимовніша автобіографія Катерини Білокур — та, в якій, а надто в трагічних «візантійських» очах, акцентованих за тією-таки іконописною традицією, сказано все, чого вона не могла про себе розповісти словами.

Але її не почули й тут: над цими портретами ув'язненого духа наша агіографія заходилася на різні лади оплакувати «одержимицю», всю «красу і силу» якої буцімто випили… «квіти», — надмірна, себто, творча одержимість. До простого розуміння — що творчість, хоч би яка інтенсивна, — це якраз здоров'я й радість, а вбиває творця, навпаки, «недопуск» до неї, — суспільство, де для кількох поколінь всяка праця автоматично означала рабську повинність, а гасло «щастя в труді» було аґітпропом на взір нацистського «Arbeit macht frei», іще тільки має дозріти — і інтеліґенція цього суспільства також. Можна сказати, що, як і 1924 року в Миргороді, де Катерина кидала свої малюнки навмання через паркан, їх і цим разом «підібрали й понесли» — але назустріч авторці, як і тоді, ніхто не вийшов…

«Я для чемності трохи відступила і жду, що от-от відчиняться двері — і на мене гукнуть. Я трохи пройшла, постояла трохи, але двері не відчиняються… Я йшла помалу, і довго-довго все йшла та озиралась, а <…> ніхто не вийшов і не позвав мене…»[60].

Ключове слово в цьому уривку — «озиралась». Вона пішла вперед — у ті сади, де вже чекали на неї Сковорода й Шевченко, а ми залишилися позаду: метушитись за нашим парканом. І коли зрідка майне нам крізь штахетини сонячний блік, залишений тут, на Землі, з її понесених у засвіт світів, не до кінця затоптана чуттєвість на мить завмирає, по-звіриному принюхуючись і прядучи вухами — і, як і раніше, не знаходячи слів: що це було?..

Із сайту «Українське коло» (http://www.ukrkolo.com/bilokur/gallery.htm), Книга відгуків, орфографію збережено:

«Очень красивые картины, мне очень понравилось. СпасиБог художнику и тому кто собрал в галерею:)»

«Это просто чудо какая красота…»

«ПРОСТО ОЧЕНЬ ЗДОРОВО!!! УКРАИНСКИЙ ИМПРЕССИОНИЗМ? ;)

МНЕ ОЧЕНЬ НРАВИТЬСЯ!!! И ЦВЕТА, И ТЕХНИКА!!! ВСЕ!!!»

«Закачала почти все работы, буду смотреть когда дипресуха нахлынет. Хорошее лекарство! Свеколку[61] распечатаю и на стену. СПАСИБО!!!!!!!!!!!!!!!!!»

«Глядя на картины Екатерины Белокур хочеться…… плакать. И слёзы эти очистительные. Чистота увиденного переварачивает всё внутри.Какие на этой Земле иногда рождаются люди.,или мы все такие рождаемяся,только не все могут остваться чистыми на протяжении своей жизни…»

«Здраствуйте вы очень красиво ресуете мне очень нравеця!!!»

Це останнє, дитяче, — найпронизливіше. Мимоволі хочеться повірити такому суголосному їй Д. Андрєєву, що генії й по смерті продовжують творити — і десь у потойбічному «Синкліті» нашого народу назавжди відпущена «на вольну» Катерина Білокур тепер малює на повну свою силу — так, як їй увесь вік прагнулося малювати на Землі.

Саорж-Бесеж, Франція, жовтень — листопад 2010 року

Цюрих: поминки по «Уллісові»[62]

А було так: маючи в Цюриху вільних півдня (всі виступи-читання-інтерв'ю благополучно відшумували, зоставивши по собі солодке відчуття заслуженого «права на відпочинок»), надумала я, як належить порядному європейському літератові, причаститися духові Джойса. Ні, не на могилку на міському цвинтарі з'їздити — не аж така вже з мене завзята джойсоманка, і «Улліса» я, по щирості, так ніколи й не подужала до кінця (інша річ — «Портрет митця замолоду», взапридух проковтнутий у чотирнадцять, та донині улюблені «Дублінці»!), — а от глянути на власні очі, де, з яким краєвидом із вікна, під який такий плюскіт хвиль чи то Цюрихського озера (з ячанням лебедів), чи Ліммату (з криками чайок) той «Улліс» писався, по яких вуличках в умі виношувався, на яких парапетах нотувався на підручних клаптях паперу (що їх потім Джойс розбирав крізь лупу, помалу позбуваючись зору), — одне слово, подумки ототожнитися зі старим негідником (утім, він тоді був не старший за мене!), увійшовши в його робочі декорації (а ще й бажано в кабінет, до письмового столу, поторкати, помацати…), — кортіло-таки, ще й дуже. «Без Джойса я звідси не поїду!» — заявила я колегам — і вирушила на пошуки, свято впевнена, що в першій-ліпшій тураґенції мені з місця видадуть і маршрут до однієї з меморіальних осель, і щось на кшталт путівничка «Джойс у Цюриху» або ошатний томик «Слідами Улліса», — варто лиш спитати, гей, панове, де у вас тут Джойс сидів, пригадуєте, такий жовчний, окуляристий ірландчик?..

— Джойс? Grab? — раділи в агенціях. — Могила? — і хапалися за мапи, щоб дізнатися, а потім переказати мені, як їхати на цвинтар: п'ятим трамваєм, до кінцевої зупинки — та не хочу я на ваш цвинтар, о, моя дебільна німецька, чи хтось тут говорить по-англійському? Але й по-англійському результат виходив той самий — ноу, мем, донт ноу, мем, соррі…

— Дім Джойса? Я таке десь колись бачила, але не згадаю, де, — в книгарні на Бангофштрасе, де я домагалася «чогось про Джойса в Цюриху» (у дискусію включився, покинувши роботу, весь персонал у повному складі), знайшлась-таки «одна козачка із міліона свинопасів» — еміґрантка з Пуерто-Ріко, що обслуговувала іспанський відділ. Бачила, десь точно бачила, там, здається, табличка висить… Може, мені краще спитати в туристичній аґенції?

— Який жах! — скрушно хитала головою адміністраторка Дому Літератури, куди я прибилася понарікати на свої митарства десь о п'ятій пополудні, як по останню надію. — Подумати лишень, і це місто називає себе культурною столицею Європи! — по сій палкій мові пані розгорнула грубезного міського довідника, довго в ньому нишпорила, а відтак запропонувала, порядком компенсації, будинок Томаса Манна (згадався давній діалог у київському супермаркеті: «У вас есть расчески? — Расчесок нет, но есть зубные щетки»). Коло замкнулося.

Я зайшла в кав'ярню «Одеон», сіла за столика і з одчаю спитала в офіціанта: «Ви знаете Джойса?» Оговтавшись, десь хвилин за п'ять він, разом із морозивом, приніс і торжествуюче тицьнув мені послужливо розгорнутого путівника: там було перераховано «відомих людей», що мешкали в Цюриху, — від Лє Корбюзье до Леніна. Серед них значився і Дж. Джойс — «ірландський поет». Поет, о Господи!!! (Чи не сплутали його, бува, з дадаїстами, з Трістаном Тзарою?) А він же так прагнув бути не «ірландським», а «всесвітнім», чи принаймні всеєвропейським, «властителем дум»…

І тут я гостро відчула, що XX століття, з усіма його літературними баталіями, вже здано в архів. Що для нових поколінь — хоч цюрихців, хоч киян (котрі так і не дочекалися, і вже, либонь, не дочекаються повного перекладу «найбільшої книги століття» українською мовою) — «Улліс», цей ґрандіозний пам'ятник геніальним амбіціям великого таланту, в кращому разі, стоятиме вряд із яким-небудь «Беовулфом» чи «Романом про Троянду», — книгами, про існування яких годиться знати, але яких ніхто вже не читає. І те, що зробив Джойс у своєму романі з англійською мовою, і те, що він зробив із романом як жанром, — усе це, гай-гай, уже нікого не обходить. Окрім, хіба, розкиданої по різних широтах жменьки забужок — тих, хто пам'ятає, з чиєї все-таки ірландської «шинелі» вийшли всі наші сьогоднішні «польові дослідження», — навіть якщо саму ту «шинелю» ми так і не здолали дожувати до кінця.