За двадцять дві хвилини до третьої Ренн саме стояв на тротуарі навпроти кав'ярні «Бергсгруван» і справді був більш-менш спокійний, коли до нього підійшли двоє підлітків, таких неохайних, яких тепер часто можна побачити на вулиці.

— Дай закурити, — сказав один.

— Ну ні, — приязно відповів Ренн. — Тобто я не курю. Одна мить — і він побачив націлений йому в живіт стилет, а в небезпечній близькості від його голови захитався велосипедний ланцюг.

— Ох ти, тріска смердюча, — засичав на нього хлопець, що націлив стилет. Тоді кивнув товаришеві:— Тобі гаманець, а я стягну годинник, і обручку. Потім штрикнемо діда.

Ренн ніколи не був майстром джіу-джітсу чи карате, але дещо пам'ятав ще з часів навчання.

Він спритно гильнув під коліна хлопця із стилетом, і той здивовано приземлився м'яким місцем. Але другий маневр удався йому гірше, і хоч він швидко відхилив голову, ланцюг ударив його понад правим вухом так, що в очах потемніло. А проте, падаючи, він потяг за собою і другого напасника.

— Ну, прийшла твоя остання година, діду, — засичав той, що був із стилетом.

Але тієї хвилини нагодився рухомий загін, і коли в Ренна проясніло в голові, його помічники вже добре набили кийками і руків'ями револьверів напасників, що лежали долі, й навіть надягли на них наручники.

Хлопець, що мав велосипедний ланцюг, перший отямився з розбитим до крові обличчям. Він оглянувся навколо і спитав:

— Що сталося?

— А те, хлопче, що ти натрапив на засідку, — пояснив один із поліцаїв.

— Засідка поліції? На нас? Та ви що? Через цю гнилу тріску?

У Ренна знов з'явилась ґуля на голові — зрештою, це була єдина фізична травма, якої того дня зазнала спецгрупа; далеко більша була психічна шкода.

В обладнаному за останнім словом техніки сірому автобусі оперативного центру Бульдозер Ульсон з нетерплячки безперестанку підстрибував, заважаючи не тільки радистові, але й Кольбергові, що також там сидів.

За чверть до третьої напруження досягло вершини, потяглися нестерпно довгі секунди.

О третій годині службовці банку сказали, що пора зачиняти, і чималим силам поліції під орудою Гунвальда Ларсона, що були всередині банку, довелося залишити приміщення.

Усіх пойняло важке почуття порожнечі, тільки Бульдозер Ульсон сказав:

— Панове, наша невдача тимчасова. А може, її взагалі нема. Рус щось пронюхав і сподівається приспати нашу чуйність. Він пошле Мальмстрема й Мурена другої п'ятниці, отже, за тиждень. Фактично тут він утратив темп, а не ми.

Перші тривожні сигнали надійшли о пів на четверту. Вони були такі недобрі, що спецгрупа негайно відступила в свій штаб на Кунгсгольмен, щоб звідти стежити за ходом подій. Протягом найближчих годин телеапарати безперестанку вистукували нові повідомлення.

Помалу картина вималювалась чітко.

— Видно, Мілан означало не те, що ти думав, — холодно сказав Кольберг.

— Не те, — погодився Бульдозер. — Мальме… Ото хитруни.

Тепер він не підстрибував, а вже цілу годину сидів непорушно.

— Хто сподівався, що в Мальме є така вулиця, — мовив Гунвальд Ларсон.

— І що майже всі нові банки будують за одним проектом, — додав Кольберг.

— Ми повинні були знати про це! — вигукнув Бульдозер. — Рус знав. Але тепер ми будемо пильні. Ви забули про раціоналізацію. Дешевше будувати однаково. Рус прив'язав нас до Стокгольма. Але більше він нас на цьому не обдурить. Головне не здаватися.

Бульдозер підвівся, явно підбадьорений.

— А де тепер Вернер Рус?

— У Стамбулі, — відповів Гунвальд Ларсон. — Відпочиває, бо в нього є кілька вільних днів.

— Так, — сказав Кольберг. — Цікаво, де відпочивають Мальмстрем і Мурен?

— Байдуже, — почав знову захоплюватися Бульдозер. — Що легко прийшло, те легко й піде. Скоро вони знов з'являться тут. І тоді буде наша черга.

— Ти так гадаєш? — засумнівався Кольберг.

У справі пограбування було вже майже все з'ясоване, але й день тим часом добіг кінця.

Мальмстрем, наприклад, устиг уже влаштуватися в своєму готельному номері в Женеві, який він замовив ще три тижні тому.

Мурен був у Цюріху, але завтра ж таки мав намір, їхати далі, до Південної Америки.

У повітці, де вони пересідали у свої машини, їм пощастило тільки перемовитись кількома словами.

— Дивись, не прогайнуй свої тяжко зароблені гроші на труси й негідних жінок, — нагадав Мальмстремові Мурен.

— Страх, скільки ми загребли, — сказав той. — Що ми робитимемо з такими сумами?

— Як що? Звичайно, покладемо в банк! — відповів Мурен.

Через кілька днів Вернер Рус, сидячи в барі готелю «Гілтон Істамбул» і попиваючи коктейль «Дайкірі», почав переглядати газету «Геральд трібюн».

Уперше цей перебірливий друкований орган ушанував його своєю увагою. Коротенька статейка, лаконічний заголовок: «Шведське пограбування банку».

У статейці були подані важливі факти, наприклад, сума здобичі. Близько півмільйона доларів.

І другорядна деталь:

«Представник шведської поліції заявив сьогодні, що організатори пограбування відомі».

Трохи нижче вміщено ще одну новину зі Швеції:

«Масова втеча, з в'язниці. П'ятнадцять найнебезпечніших грабіжників утекло сьогодні із в'язниці Кумла, яку вважають найнадійнішою фортецею». Бульдозера Ульсона ця остання новина застала саме тоді, коли він уперше за кілька тижнів ліг спати в подружнє ліжко. Він відразу схопився і забігав по спальні, захоплено вигукуючи:

— Які можливості! Які неймовірні можливості! Тепер почнеться війна не на життя, а на смерть!

Тієї п'ятниці Мартін Бек за чверть до шостої вже був у будинку на Тулегатан. Під пахвою він ніс мозаїку, а в руці — загорнену пляшку вина. Він зустрів Рею внизу. Вона стукотіла своїми червоними сабо по сходах і була вдягнена тільки в довгий ліловий каптан. У руках вона несла по мішкові зі сміттям.

— Здоров, — привіталася Рея. — Добре, що ти прийшов, я тобі щось покажу.

— Давай я візьму мішки..

— Навіщо, це сміття, — мовила Рея. — Та й руки в тебе не порожні. Ти несеш мозаїку?

— Так.

— Чудово. Відчини мені двері.

Мартін Бек притримав двері на подвір'я і провів поглядом Рею, що пішла до контейнерів зі сміттям. Ноги, як і вся постать, дужі й гарні. Хряснувши лядою контейнера, вона зразу побігла назад. Мов справжня спортсменка, біжить легко, впевнено, ледь схиливши голову.

Сходами вона підіймалась також підстрибом, він насилу встигав за нею.

У кухні пили чай дві дівчини, Інгела й ще одна, якої він не знав.

— Що ти хотіла мені показати?

— Ходімо, побачиш, — відповіла Рея.

Він пішов за нею, і вона показала на одні з дверей.

— Будь ласка, ось замкнена кімната.

— Дитяча?

— Так. Там нікого немає, а двері замкнені зсередини.

Мартін Бек пильно подивився на неї. Сьогодні вона весела й бадьора.

Рея засміялася, хрипко, але від щирого серця.

— Зсередини двері замикаються на защіпку, — пояснила вона. — Я сама її прикрутила. Щоб діти могли замкнутися, коли захочуть.

— Але ж їх нема вдома.

— Ох, дурненький. Я там прибирала пилосмоком, а скінчивши, захряснула двері. Та, мабуть, надто сильно, бо защіпка підскочила й опустилася в прикручене кільце. Тепер їх не відчиниш.

Мартін Бек натиснув на двері. І справді не відчиняються.

— Гачок на дверях, а кільце на одвірку, — пояснила Рея. — І обоє міцно прикручені.

— Ну, і як тепер туди зайти?

Рея здвигнула плечима.

— Мабуть, доведеться вдатися до сили, — сказала вона. — Давай. Як то кажуть, на це і є в хаті чоловік.

Мабуть, у нього був дуже безглуздий вираз, бо Рея знов засміялася. Тоді легенько погладила його по щоці зворотним боком касті і сказала:

— Кинь їх. Я сама якось відчиню. Але бачиш — ось тобі й замкнена кімната. Не знаю тільки, котрий варіант.

— А не можна щось просунути в щілину?

— Немає щілини. Я ж кажу, що сама ставила защіпку. І прикрутила її міцно.