— Знаю, що ви зробили. Тож загалом нашу розмову можна вважати закінченою.

— Стривайте, ви справді знаєте? — спитав Маурітсон.

— Так.

— А я до пуття не знаю. Не знаю, щоб я з цього місця не зійшов, чи той старий пень помер, чи й далі живе бо потім почалася чудасія.

— Яка чудасія?

— А така. Відтоді в мене все… як би його сказати… все пішло шкереберть. І через два тижні мені пришпилять довічне ув'язнення за те, що, мабуть, мені сам чорт підсунув… Хіба. це не чудасія?

— Ви народились у Смоланді?

— Так, хіба ви досі. не помітили з моєї вимови?

— Ні.

— Дивно. А наче все розумієте. То що я потім зробив?

— Спершу вивідали, де Сверд оселився.

— Так. Це було дуже просто. Потім я кілька днів стежив за ним, коли він виходить з дому, коли повертається… Він не часто залишав своє кубло. І штора на його вікні завжди була спущена, навіть увечері, коли він провітрював кімнату, це я також помітив.

— Ви надумали налякати старого, а то й убити його.

— Так, а яка була рада? Проте не легко було добратися до нього. Та я знайшов спосіб. Зовсім простий. Ви, звичайно, знаєте, який саме?

— Надумали підстрілити його у вікно, коли він відчинятиме його, щоб провітрити кімнату, або зачинятиме.

— Саме так. Тільки тоді він показувався. І я знайшов гарне місце. Ви знаєте де?

Мартін Бек кивнув головою.

— Певне, що знаєте. Адже там є тільки одне місце, якщо не заходити в будинок. На узбіччі парку з другого боку вулиці. Сверд щовечора відчиняв вікно о дев'ятій, а о десятій зачиняв. От я й пішов, щоб убити старого.

— Коли саме?

— У понеділок сімнадцятого. Так би мовити, замість чергового внеску в банк. Увечері, о десятій. І тепер починається чудасія. Не вірите? Я доведу, хай йому біс. Але спершу одне запитання. Ви знаєте, — чим я стріляв?

— Так. Автоматичним пістолетом сорок п'ятого калібру, марка «лама дев'ять А».

Маурітсон схопився руками за голову.

— Ви також із тієї компанії. Інакше не поясниш, звідки ви знаєте те, чого не можна знати. Якась чортівня.

— Щоб пострілу не було чути, ви прилаштували на пістолет глушник.

Маурітсон спантеличено кивнув головою.

— Мабуть, самі й зробили його. На один раз?

— Так, так, усе це було, — підтвердив Маурітсон. — Усе було, та поясніть мені, що сталося потім.

— Розкажіть початок, — запропонував Мартін Бек. — А я додам кінець.

— Отже, я пішов туди. Власне, поїхав машиною, але це один біс. Уже стемніло. Поблизу жодної пики не видно. В кімнаті не світиться. Вікно стоїть відчинене, завіса спущена. Я влаштувався на узбіччі. Постояв трохи, тоді глянув на годинник. Дві хвилини до десятої. Все йде так, як я собі уявляв. Клятий дід відхиляє завісу, з'являється у вікні, мабуть, думає зачинити його. А я ще остаточно не зважився. Ви, звичайно, знаєте, що я маю на думці?

— Ви ще не зважилися, чи вбити Сверда, чи тільки нагнати йому страху, пославши кулю в руку або у віконну раму.

— Атож, — зітхнув Маурітсон. — Атож, вам і це відоме. А я цього нікому не розповідав, тільки думав про себе, ось тут воно все.

Він постукав себе по лобі кісточками пальців.

— Але ви швидко зважились:

— Так. Глянув, як він стоїть, і подумав, що краще відразу вколошкати його. І вистрілив.

Маурітсон замовк.

— А далі що?

— Це вже все, скажіть, що було далі. Бо я не знаю. Дати маху було неможливо, але спочатку я гадав, ще не влучив. Сверд зникає, і мені здається, що вікно зачиняється. Раз і вже зачинене. Завіса стає на місце. Все має такий вигляд, як завжди.

— І що ви тоді зробили?

— Поїхав додому, що ж я ще мав робити? Потім щодня розгортав газети і хоч би слово. Якась пекельна загадка. Я тоді нічого не міг збагнути. А тепер і поготів.

— Як стояв Сверд, коли ви вистрілили?

— Ледь нахилившись уперед і піднявши праву руку. Він уже взявся однією рукою за гачок на вікні, а другою спирався об підвіконня.

— Де ви взяли пістолет?

— Знайомі хлопці купили трохи зброї за кордоном за експортною ліцензією, а я допоміг їм перевезти її сюди. І подумав, що добре й собі придбати якусь рушницю. Я не розуміюся на зброї, але мені сподобався один із їхніх пістолетів, і я купив собі такий самий.

— Ви певні, що влучили. в Сверда?

— Певен, неможливо було не влучити. А от далі почалося щось незрозуміле. Чому, наприклад, ніхто нічого не робив? Я інколи проходив повз будинок і дивився — вікно зачинене, завіса спущена. В чому річ, може, я все-таки не влучив? А потім таке закрутилося, що боже мій. Я вже нічого не міг збагнути. І раптом ви все знаєте.

— Дещо я можу вам пояснити, — сказав Мартін Бек.

— Можна, тепер я вас щось спитаю?

— Прошу.

— По-перше: чи я влучив у старого?

— Влучили. На смерть.

— І то добре. А я вже думав, що він сидить у суміжній кімнаті, читає газету й регоче, аж штани мокрі.

— Отже, ви вчинили вбивство, — поважно сказав Мартін Бек.

— Ага, — незворушно погодився Маурітсон. — Інші те саме торочать. Наприклад, мій адвокат.

— Є ще якісь запитання?

— Чому всім було начхати, що він мертвий? У газетах про це не було жодного рядка.

— Сверда знайшли аж згодом. І спершу вирішили, що він наклав на себе руки.

— Наклав на себе руки?

— Так. Поліція часом теж працює недбало. Куля, влучила просто в груди, воно й природно, адже він нахилився вперед, коли ви в нього стріляли. І кімната була замкнена зсередини: і двері, й вікно.

— Ага, мабуть, він потяг вікно за собою, і гачок зачепився за шпеник.

— Мабуть, десь так воно й було: Удар кулі такого калібру відкине людину на кілька метрів. Навіть якщо Сверд не тримався за гачок, той міг зачепитись за шпеник, коли вікно захряснулось. Я бачив щось подібне. Зовсім недавно.

Мартін Бек усміхнувся сам до себе.

— Що ж, можна вважати, що в основному все ясно.

— А мені не все. Наприклад, звідки ви знаєте, що я думав, перше ніж вистрілити?

— Це я просто здогадався, — відповів Мартін Бек. — У вас є ще якісь запитання?

Маурітсон вражено витріщився на нього.

— Ще якісь запитання? Ви жартуєте?

— Зовсім ні.

— Тоді, будь ласка, поясніть мені таке. Того вечора я поїхав просто додому, поклав пістолет у старий портфель, а зверху напхав його камінням. Тоді ще добре обв'язав мотузкою і сховав у надійному місці. Та спершу зняв глушник і розбив його молотком. Він справді був на один раз, але я його не сам зробив, як ви кажете, а купив разом з пістолетом. Другого ранку я поїхав поїздом у Седертельє. Проте дорогою на вокзал зайшов у якийсь будинок і викинув глушник у сміттєпровід. Тепер я й сам не міг би сказати, в котрий будинок. У Седертельє я сів у моторний човен, який звичайно тримаю там, і до вечора доплив до Стокгольма. А вранці взяв портфель з пістолетом, знов сів у човен і десь аж біля Ваксгольма викинув його в море. Просто серед фарватеру.

Мартін Бек насупив брови.

— Запевняю вас, що все було так, як я розповів, — схвильовано сказав Маурітсон. — Ніхто не може зайти до моєї квартири в мою відсутність. Ні в кого немає ключа. Тільки двоє-троє людей знають мою адресу, а їм я сказав, що на кілька днів їду до Іспанії, коли полював на Сверда.

— Ну й що?

— І ось ви сидите і все знаєте, хай йому чорт. Про пістолет, який я своїми руками втопив у морі. Про глушник. Чи не будете ласкаві пояснити, як усе це сталося?

Мартін Бек задумався.

— Десь ви допустились помилки, — нарешті відповів він.

— Помилки? Але ж я вам розповів про все якнайдокладніше. Хто краще за мене знає, що я робив? Чи, може…

Маурітсон істерично зареготав, тоді урвав сміх:

— Звичайно, і ви хочете мене спіймати. Але не думайте, що я збираюся розповідати все це на суді.

Він знов нестримно зареготав.

Мартін Бек підвівся, відчинив двері й помахом руки покликав вартового:

— У мене все. Поки що все.

Маурітсона забрали. Він не переставав реготати. Той сміх звучав не дуже приємно.