Будинок, який ще 10 років тому називали модним... підіть і подивіться на нього тепер. Це вже не будівля, а катастрофа. Національна трагедія, а не помешкання.

І сталінська архітектура Хрещатика не така вже й прекрасна, як думали в ті часи.

З погляду сучасності я Хрещатик перебудував би. Звичайно, не в стилі українського бароко. У будь-якому разі не бачу сенсу в тому, щоб зберігати ці потворні сталінські творіння. Це що, пам’ятки архітектури? Хтось бачить у тому ампір, а я — імперські замашки.

Територіально, я вважаю, ми нація язичників. І це наше друщство, еллінство, періодично пробивається в нас, як і раніше, — через український фольклор. Та що далі, то воно слабшає. Тому я не бачу української культури, я не розумію, де ж вона, у чому? Я з піною на губах сперечався на цю тему з одним зі своїх знайомих. Так і залишився при своїй думці. З погляду світового мистецтва, є наслідувальні види мистецтв і є чисті. Це один із головних критеріїв. Як приклад — грецька культура вважається чистою. У них — своя філософія, краса тіла, краса оголеності, життєві цінності. І є римська культура, яка зруйнувала Грецію і на її здобутках побудувала свої цінності, але їхня культура є наслідувальною. Античну Грецію наслідував ампір, з неї почерпнуло Відродження; періодично в історії стилі народжувалися на основі начебто забутого. Адже славнозвісне українське бароко у світовому контексті не є первинним мистецтвом. Тобто українська культура не створила нічого, з погляду світової історії, свого, чистого. Так, Малевича надихала Україна, її культура, але творив він не тут. Чимало митців має українське коріння, той же Енді Ворхол, творчостя якого я терпіти не можу, бо це просто зневага й обряза для художників і мистецтва. Хоч він виходець з України, але те, що Ворхол створив, не є українською культурою.

Так само можна говорити, що всі ми хохли і всі ми українці... Тому з точки зору глобальності, на жаль... На жаль, українська культура нині не існує. Двісті-триста років тому вона ще була. І це, ясна річ, прекрасно. Як ті лебеді на килимках — це такий український «парадайз». У цій народній картинці втілюється глибока філософія, розуміння життєвих цінностей. Мрія у чистому вигляді. Іншими словами, так люди бачили рай і малювали його таким, яким його собі уявляли. Тогочасні українці вважали, що все має бути по-багатому, яскраво, пишно. Зверніть увагу, немає похмурих кольорів, а веселі — зелений, червоний... Природа, лебеді, друїдські мотиви даються взнаки. Нині це народне мистецтво — глибоко провінційна річ, і підносити його, подавати як щось нове, оригінальне, неповторне — не бачу підстав. На тлі нинішнього сучасного життя.

Здебільшого, із цієї культури зробили кітч, скажімо, в українських ресторанах, принаймні зовні воно так виглядає в моїх очах. Що ми продаємо там — український фольклор. Іноземці приїздять сюди за екзотикою, їм цікаво подивитися на вишиванки, миски розмальовані, крашанки... Кожен турист, який приїздить що в Нью-Йорк, що в Лос-Анджелес, що в Париж, шукає перш за все екзотику. А в Україні теж намагаються відтворити справжній український колорит, українське бароко і таке інше, проте ідеї в тому насправді нема. Тому вся ця шароварщина — кітч, і зрештою, не так уже й добре продається, хоча б тому, що на рівні подібних культур — чеської, болгарської чи румунської — ми далеко не втекли. Тож я вважаю, що не варто з цього робити культ, все це раніше було, за що йому велика дяка, настав час залишити цей фольклор у спокої і зайнятися чимось направду новим.

Із чого треба починати? Перш за все — з освіти, знань і розвитку культурного рівня суспільства. Для прикладу, Франція, де поєднання старого міста із новітніми технологіями не ріже око. Коли стоїть готичний собор, а поруч сучасний фонтан Кандинського — цей ансамбль виглядає красиво, бо все зроблено зі смаком, зі специфічним французьким шармом. Це так само смачно, як французький багет. Французам вистачило ресурсів — інтелектуальних, культурних, на відміну від нас, зберегти і примножити те естетичне, що в них було. Я вже не кажу про їхні музеї, андеґраундне кіно і решту всього, завдяки чому їм вдалося те, що ніяк не вдається тут. Адже вони там у себе не створюють Францію XVIII століття в дусі Людовика ... не репродукують, а йдуть далі.

Розвиток будь-якого культурного суспільства — в шляху далі. Дякуємо історії за те, що вона була, а ми рухаємося вперед. Тобто ми проаналізували свою історію, вивчили її уроки, зробили належні висновки і продовжуємо розвиватися. Не потрібно копатися в старому лайні. Як казав мій знайомий, який би вишуканий нюх ви не мали, та якщо ви живете біля туалету, то рано чи пізно він, цей ваш тонкий нюх, зіпсується.

Не треба жити біля туалету.

Якщо ти живеш не біля вбиральні, то можеш собі дозволити більше. Бачити якісь цікавіші форми, велику архітектуру. Або ти принаймні мусиш помити той туалет, якщо вже життя змушує жити біля нього... А то британці приїздять до нас і дістають культурний шок, коли бачать дірку замість сучасного унітаза. Це ж щось страшне! Бони не розуміють, як таке ще може бути в XXI столітті. Я ж не кажу зараз про високі матерії, а про елементарні речі в українській провінції. Це як чорні діри України.

У містах — ще цікавіше. Знічев’я, буває, потрібно справити малу потребу — і нема де... то можна ж сходити в кущі. Але ні, люди роблять це у під’їздах. Навіщо ви це робите, люди?.. Дерев, дякувати богу, в Києві вистачає. І щоразу місяць часу цей запах вивітрюється і всі в під’їзді змушені мучитися від смороду.

Зізнаюся, якось мене самого вночі «притисло» під Київським оперним театром. Сховався я біля дерева, аж тут наша міліція світить мені в спину... Стою і думаю: чи то вже так мусиш мене освітити, по-іншому ніяк? Звісно, почалися «разборкі», бо я вчинив — «осквєрнєніє»... Ну не знайшов я в центрі столиці туалету, і в мене вже не лишилося сил шукати. Грубо кажучи, якби в мене розірвався сечовий міхур, то це було б краще (?) Я визнаю, що то було з мого боку некрасиво, але фізіологію ніхто не відміняв. Та в нас для міліціонера такий інцидент — це додатковий заробіток, для мене — нервова розмова, крім всього іншого. Це було давно, бо тепер в центрі міста вдосталь ресторанів, так що є де культурно провести час...

Жлобство — це певний вид ментальності, світогляду, світовідчуття. Це, звісно, не український винахід, бо існує американське, французьке, англійське жлобство... Скажімо, коли я був у Брюсселі, то дізнався, що мати там великий автомобіль або позашляховик, їздити ним вулицями міста вважається жлобством. Бо тільки жлоби з Євросоюзу таке собі дозволяють. А є причини, чому то так називають. По-перше, ти не припаркуєш своє авто в центрі міста, по-друге, надскладно з такими габаритами розвернутися, по-третє, це не екологічно. А що у нас? У нас їздити джипом історичною частиною Києва — це круто. А в Брюсселі та в інших розвинених містах вже зрозуміли, що є маленькі міські автомобілі, а місто не ґумове.

На великих автомобілях їздять звичайні сільські хлопці. Ковбої неграмотні. Провінція і тільки всього. Стосовно американського культу ковбоїв, то в мене чиєсь захоплення фермерством викликає аж ніяк не симпатію. Це навіть не забите село України, це повальна фермеризація Америки. Це щось на кшталт «ходи скрізь у ковбойських чоботах, їдь на бику/тракторі, дівчину «візьми» на сіннику і т. д.». З чого тут робити етнічний культ, що в ковбоях такого є доброго? Насправді, якщо заглибитися в історію моди ковбойського костюма, можна наткнутися на шерифів, серйозних дядьків, які вбивали добрих індіанців... Із погляду історії, це страшна культура. Мародерство, вбивства, пошуки золота, захоплення чужого, що не їм належало насправді. Тому ковбойський костюм може комусь видатися чимось особливим, бо ковбой — це сексуально, стильно й екзотично, та корені в іншому шукати треба...