Наведу приклад музичного жлобства, розкажу про свого колєґу по цеху, який називається Дзідзьо. Шикарний проект, я допомагав йому в свій час, намагався внести трохи інтелігентності в тоту музику. Але хлопці вирішили, що їм цього не потрібно, і мене «скинули». Може, тому що я їм дійсно був чужий, мій підхід до музики теж. А може, причина була в них самих: вони створили жлобський продукт, і жлоби чи рогулі мають їх за своїх. От Дзідзьо знімає кліпи, куди вкинули величезні бабки, які вже навіть не грають ролі. Я навіть йому колись казав: «Чувак, якщо ти хочеш бути ближчим до народу, то не купуй кадилак, а їдь на «богдані» на концерти, сади в нього своїх фанів». Але він пішов іншим шляхом: заграла та жлобська жилка, тобто він себе позиціонує вище, ніж оті жлоби, а вони хочуть бути такими, як він! І це їх поєднує якраз. Мільйони переглядів у YouTube свідчать про те, що народ цей гурт цінує... але жлобам мало треба. Їм же не потрібен жоден розвиток, бо вони одну пісню можуть слухати роками. Тому в цього проекту є популярність — серед людей з освітою плюс-мінус ПТУ.

Колись був такий означник «петеушники», зараз його зрідка почуєш. ПТу — це така специфічність середовища, з якого складно вирватися. Чому? Батьки дітей так виховують, що вони мало чим відрізняються від них. Коло замкнуте. От малий бігає, в нього є голова на плечах, може, з нього і міг би бути Ейнштейн, але він дуже вузько мислить, бо в таких рамках живе, що йому більше, ніж Дзідзьо, нічого й не треба. Водночас є ж і такий львівський гурт «Двісті boys», у їхній музиці є сарказм, сатира, це справді щось цікаве, на противагу жлобській музиці для жлобів.

Музику Братів Гадюкіних прийняла маса людей, у якій представлені всі зрізи: і інтелектуали, і прості хлопці, і навіть жлоби. Тобто є різниця: якщо на Дзідзьо інтелектуал ніколи не скаже, що то є кльово, то перед Кузьмінським схиляєш голову. Знайти підхід до кожного — це талант, це мегаінтелект, який здатний на такий подвиг.

Чи можна створити з феномену жлобства експортну статтю, мегастиль, який буде конвертований? Якщо підключити такий мозок, як у Кузьмінського, то це можливо. Уяви собі, виходять чуваки типового вигляду на сцену і починають валити якісь речі з дуже тонкими інтелектуальними вкрапленнями, які ти зчитуєш і потім думаєш: «І як ви так зробили, хлопці?!» Якщо музика справжня, то на емоційному рівні це відчуєш. Побачиш з поведінки музикантів, ти підсвідомо почуєш, що в цій музиці є щось особливе і що перед тобою хлопці непрості.

Михайло Поплавський? Чорт його знає. Думаю, він бізнесмен. Не співак. Я не відстежував його музичну кар’єру, крім «Кропиви», «Орла» і «Бетмена» не чув нічого більше... Та цей чоловік знає, на які педалі тиснути, в нього все прораховано. Та якщо його образ (той, що я бачу) аналізувати, то напевне треба бути жлобом, аби себе в подібний імідж загнати. Не можу відповідати на питання, бо погано знаю матеріал.

Якщо ти щось критикуєш, то маєш достеменно знати матеріал. Якщо хтось критикує мою музику — от у вас старі альбоми кльові, а нові — фігня. Я відповідаю: «А назви 10 пісень старих і 10 нових». І виявляється, що людина не знає моєї музики і чула аж три пісні.

Мої музичні вподобання були пов’язані з місцем, де я жив, вони були інші, ніж у людей на решті території України, бо ми слухали польське радіо. І ті жлоби, які жили поруч, теж слухали якісну музику. Тільки я слухав багато, вивчав увесь доступний спектр: і диско, і панк-рок, і метал, і new wave... Різниця була хіба в кількості переслуханого: я витратив на це тисячі годин, а хтось наслухався чогось одного, що припасовувалося до примітивного розуміння музики як такої. Але незважаючи на це, ми уживалися, мабуть через те, що це були жлоби-космополіти родом із Союзу.

У музиці, де я давно варюся, жлобами, в першу чергу, є ті, які можуть створити продукт високоякісний інтелектуальний, але роблять примітивний. І самі в тому винні, бо ці люди є трибуна, з якої ти сієш, а потім це проростає. Це люди, що свідомо йдуть на заниження планки, і публіка то слухає. А вони кажуть, що підлаштовуються під її смаки.

Директори радіостанцій і топ-менеджери мас-медіа. Жлобство з їхнього боку — це не пропагувати щось мудре в маси, а видавати те, на що інші (ж)лоби дають бабки, а дістають рейтинги, тобто рекламу.

Жлобство — брати на роботу на телеканали людей, на яких смішно дивитися. Я коли бачу цих телеведучих, ну на центральних телеканалах ще якось вибирають, а на тонісах, пенісах різних читають про погоду з таким виразом обличчя, ніби йому гідроколону в скопі роблять в той момент. «А-а-а в Житомирі..!» Дивишся і думаєш: вихід з Павлівської лікарні. Невже їм не соромно дивитися на себе збоку? Якось нікому не соромно їздити в лєксусах, ходити в «бріоні» цією руїною, чи літати над тим всім гімном у вертольотах, і ніяк не хочуть зрозуміти, що оті руки, які нічого не крали, на цьому фоні виглядають дико.

На постсовковому просторі люди насправді не в гламурі, а в псевдогламурі, хоч думають інакше. Бо існує висока мода, гламур рівня Шанель. До цієї мадам у мене немає претензій. Схиляю голову й аплодую. Але вона — там, де її поява — це природно. А тут був створений грунт для таких гламурних і «селебритіз», які зараз огламурилися. Насамперед, ці люди отримали освіту, яку їм обрали мама з татом — «запхнули» чадо, куди треба, або ж то був останній вагон, куди можна було запхатися. Відповідно, люди не знаходили собі застосування за фахом. Понятно, бо та освіта — приший кобилі хвіст для них була. А потім вони потрапляли в столицю. Обростали якимись зв’язками, знайомствами з такими ж людьми, як самі, а за посередництвом такого паразитарного існування опинялися в гламурній тусовці. Потім це вже стає способом життя: на халяву похавати і бухнути, прийти на презентацію, потусуватися... А головне, себе показати і попасти на сторінки таблоїдів, ті останні сторінки дешевих видань, зате гламурних! Це просто зробити — прилаштуватися біля відомої персони і посміхатися. А редактори потім вашу фотографію підпишуть: «Антін Мухарський зі супутницею» (Сміється. — Упоряд.). Навіть якщо таких персонажів так і не помітили, то вони бігатимуть з тим журналом і тикатимуть пальцем: «Дивись, це я!» Низькоетичне суспільство, яке було породжене власне тим родючим офіґєнно зораним грунтом, на якому проростали тонни паразитів. Ми так то легковажили, спостерігали збоку і писали про них пісні.

Життя показує, що людина не хоче чути критики. Хлопці-оліхархи запрошують наш гурт і хочуть, щоб ми їм грали пісню «Хлопці-олігархи». Ніхто себе там не бачить.

Із політиками і справді багатими людьми я мало спілкуюся, переважно з людьми середнього достатку. Мабуть, не потрапляю, куди слід. Моя робота і ставлення до того, що я роблю, чітко окреслює моє коло спілкування. Людині, яку я вважаю жлобом, я не цікавий своєю музикою, бо він купить собі Стаса Міхайлова, а не мене. Що він з моїм гуртом слухатиме — «Місця щасливих людей»? Думаю, що люди, які справді створили власний бізнес, а не вкрали, явно випадають із теми нашого жлобізму. Але я бачив і людей, які таки вкрали, та настільки красиво, що треба мати потужні мізки, щоб таке затіяти.

Недавно між гастролями їхав на автомобілі Україною і зняв свою подорож. Про те, що моя країна — суцільна руїна. Я не вибирав кадри: не було з чого. Це руїна. Відео знімав впродовж 4-х-годинної поїздки маршрутом Миколаїв — Калуш — Івано-Франківськ — Тернопіль — Кременець — Дубно — Луцьк.

Ми звикаємо до того, що оточує нас, а коли бачимо це на екрані — воно шокує! Це — наша країна. Це ми з вами! І, повірте, збоку ми виглядаємо страшно! І це всього-на-всього 320 км із майже 170 000 км шосейних доріг України. Ми пересувалися виключно ЦЕНТРАЛЬНИМИ ТРАСАМИ! Уявіть собі, що робиться в маленьких селах... Чому я почав знімати? Впродовж 2-х годин дороги я не побачив жодного усміхненого обличчя. Ось діточки йдуть по коліна в снігу зі школи, старі бабусі, згорблені і сумні, ледве пересувають ноги... Забуті села. Країна ходить так одягнена, що слів нема. Часто ті люди, які працюють з ранку до ночі, не мають за що купити собі хоча б пристойний одяг... Я виклав цей запис Руїни в Інтернет, за сім днів -150 000 переглядів у YouTube. Коментарі до відео дуже різні. Але я хотів, аби ми побачили себе збоку. Ми копирсаємося в тому гамні і не помічаємо того, бо звикли до цього. Ми знаємо, куди прийти, щоб утішити свої очі. Та більшість людей так звикла до цієї руїни, що не реагує навіть. А в Інтернеті вибухнула реакція — бо справді, як ти, смерд, смів нам показати наше справжнє життя?! А в країні, погляньте, руїна, 90% території виглядає, як після війни. Думаю, що це таки війна, а ми живемо в окопах. І тому свідома людина може прийти до логічного висновку: якщо ми, українці, можемо в таких умовах жити, то нам уже ж-о-п-а.