— Бля, Iл, я ледь тебе не замочив! — нарештi кричить вiн,

щоб перебити стiйкий, як гiрський кришталь, шум у вухах. Андрiй опускає «беретту». Задоволено проводить поглядом заляпанi кров'ю стiни, скрушно хилитає головою на розбитий унiтаз, знову говорить:

— Сральника вирахую з твого таточка. Вставай, нам нiколи вилежуватися.

Iлона видряпується з ванної, намагаючись триматися достойно.

— Ти, як курка… Хо, точно, як курка, — вiн починає потроху пiдсмiюватися, i те, що говорить, Андрюсi видається дотепним.

— Iдiот, — говорить Iлона. — Вони ж приїхали тобi допомогти.

— Хто їх i тебе просив? Я сам собi помiчник. Хотiли торбу, цiлу торбу кокаїну, грошики мої хотiли, а дзуськи. А херушки. Натя, занюхайте, паскудь немита, — Андрюха Лямур демонстративно, по-черзi, наводить на трупи «беретту».

— Треба їх звiдси вивезти, — спокiйно, через хвилину говорить Iлона, закурює, i очi в неї горять рiвним змiїним свiтлом.

— Ти що надумала? Ми пiдняли такий шухер, що зараз вся блядська Соснiвка збiжиться.

— Сумнiваюся…

Вiн розрубував четвiрку майже до самого ранку, пакуючи шматки у чорнi полiетиленовi мiшки. Iлона, уткнувши у вуха навушники, слухала з плеєра музику, перiодично справляючись, впорався Андрiй чи нi. Нарештi вiн пакує все у валiзи i виносить до авто. Коли повертається, то вона стоїть гола проти нього; валить на спину, розстiбає матню i хрипить на ньому, а вiн тiльки рячить очi, чекаючи, коли його заполошать, самого потельбушать, як свиню на Бессарабському ринку.

I тодi, коли авто запалахкотiло за чорториєм, вiн дивився на неї, Iлону, яка пiдставляла обличчя вiтру, i намагався читати молитву, але це нiчого рiвним рахунком не дало. Псалми, уривки плуталися з самою молитвою, а попереду лежав безлюдний простiр, i вiн, Андрюха Лямур, чомусь вирiшив, що все — хана. Тодi гальмонув машину, що аж занесло задка, вiдкрив дверцята i спокiйно сказав:

— Вимiтайся нахєр!

— Ти що…

— У нас додому рiзнi дороги. Пока, Iл. Тут недалеко. I вовкiв немає.

— Ну, ти мене запам'ятаєш.

— Все життя, зайчику, пам'ятаю. Все життя.

Так, вiн чiтко пам'ятав той день: голi її ноги, тугу сiдничку, красивi груди, заюшенi стiни, гори м'яса. Пусте, все пусте, ради жiнки, заради жiнки, а для чого тодi чоловiк iснує? Так, так, так. Кокаїн розпускав на краях свiдомостi соковитi образи майбутнього, i вiн радiсно, крiзь наждачну утому, привiтав наступний день, що випалювався за пагорбами малиновими крилами, о, так буває тiльки у цих мiсцинах, бiльше нiде; вiн щасливо ловив запах полину, радiючи з того, що життя паскудно, але посекундно для нього повторюється. Iншого виходу не було, та й не могло бути: вiн перемiг, цього разу.

Для неї все загалом було у життi простим, десь як зараз шматок вологого синього неба за притемненим широким вiкном ресторану, чiтким малюнком бiлої кахлi, бурштиновими напоями та самотнiми вiдвiдувачами, з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета. Вона нiколи нiчого у життi не ускладнювала, як люди, не обтяженi моральними обов'язками, що зовсiм про них, отi обов'язки, не знають, а якщо подiбнi й iснують, то заледве пов'язанi з просвiтленим чи освяченим вiковим досвiдом навколишнього середовища, де її особi, вiрнiше iндивiду, уроджено крутитися, i, вiдповiдно, мати до того ж свої вишуканi претензiї, а зважаючи на те, що половина свiту керується саме такими принципами i чинниками, якi ти уподобала, то вiдповiдальнiсть перед обличчям повсякчасної трутизни вiдпадає, як хвiст у переродженого пiтекантропа. Тому вона любила подуркувати, тобто понiжитися, пiсля скiлькох рокiв безтурботного життя, в чомусь такому, що лоскоче твоє бажання, викликає нервову дрiж у ногах, трохи зверху, у м'якому i шовковистому животi. Вона не була аморальною, а просто не вiдала про мораль, хоча раз на мiсяць навiдувалася до сповiдi. Чому саме мораль чи аморальнiсть? Це таке дошкульне слово виникало, коли вона несподiвано задумувалася, що життя легко вiддається їй в руки. А тому, у вислiдi, чогось бракувало. Навiть не в сексуальному досвiдi, який вона пригоршнями черпала з навколишнього: iнодi фiзично, iнодi психологiчно, а частiше грубо та вiдверто, i вiд останнього знуджувалася швидко, наче свiт ставав гумовим, але, на щастя, не ненависним. Почнемо вiд самого початку, а можливо, трохи пiзнiше, бо хронологiю падiння, траєкторiю, а справедливiше, нудоту життя кожної людини тяжко означити, — це все одно, що претендувати на опозицiю до Всевишнього. Ну от… Розлогi рожевi хмари курилися у неї над головою, у верховiттi скляного купола та над ним, рвучи прямовиснi лiнiї модернового ресторану, а вона сидiла в червонiй сукнi, короткiй настiльки, щоб було видно гарнi виточенi ноги без панчiх, i вiтер кондицiонерiв шастав там, де нiчого не одягнено, i це розраювало її спочатку, нудна, а потiм все запальнiша пiсня. Але поки що… Гойна дiвчинка. Така пустунка, з такою от собi сверблячкою мiж ногами.

Вона народилася i виховувалася, якщо це можна назвати вихованням, у забезпеченiй родинi. Одне це означало для мешканцiв архiпелагу третього свiту теж саме, що велика синя зiрка запалилася несподiвано в степах, — одна єдина на чорне провалля неба. Хочу — сяду, хочу — враз потону в помийницi марнославства, зiйду за туалетом i буду висвiчувати кому завгодно, що принаймнi було близьке до iстини, доки вона, Iлона, не второпала прихованого змiсту, а читай, вiдверто цинiчного проживання свого дарованого життям промiжку часу. Констатацiя грiшить тупим аморфним перегуком слiв, але вона на цьому розумiлася бiльше, нiж її ровесники. Але повторимо з неприємною для когось акцентацiєю, що вона народилася в дуже забезпеченiй родинi, а не просто багатiй. Вона належала до небагатьох мажорних сiмейок, якi дозволяли вставити поперек слово самому Першому секретарю, а потiм Президенту, i при цьому залишитися не тiльки при чiльнiй посадi, а навiть посiсти в очах суспiльства ще бiльшої шани, отримати якусь медаль чи вiдзнаку. Батько у неї мав роботу, а вiрнiше, посаду директора авiабудiвельного заводу. Це був кремезний сiльський здоровань, що тяжко, але не досить довго вибивався у люди. Принаймнi дрочити йому випало всього рокiв п'ять чи шiсть, а все тому, що його батько чи якийсь родич потрапив пiд час другої вiтчизняної в концтабiр i був там найсправжнiсiньким капо, табiрним начальством тобто. вважай, iнтелiгенцiєю. Рiзницi для совєтiв аж нiякої не було, де ти влаштувався капо, в Аушвiцi чи Майданеку, головне, ти вiдлинював вiд роботи та виконання обов'язку наглядача десь на Соловках. Зачасту це нуднi справи та непотрiбнi, але вирiшувалися довго, коли зважити на нетерплячку, ну, таку, як похолостити державну казну. Але вона мало спочатку на цьому розумiлася. Хоча вiд народження вже була дорослою, i навiть мати одягала її спочатку в строгi штани, майже по-хлоп'ячому, а потiм у свої дорослi сукнi, перекроєнi власноруч. По її народженню, до її мiнiмального подорослiшання та змужнiння, якщо пiдходить сюди таке слово, батько сягнув усiх величей тодiшнього успiху, що обумовлюється та гарантується владою, а тому в її життя входили знаменитi i менш вiдомi люди, як двiрниковi входять у життя смiттярi та збирачi пляшок. До цього вона звикла, а ще бiльше до балачок на всiлякi заземленi теми, полiтичнi теми, забороненi теми. Припустiмо, слово смерть для неї звучало якимось зачарованим хоралом голосiв у кришталевих небесних сферах: дiвчинка часто любила дивитися на небо, напевне, когось копiюючи, бо, як заведено, всi у сiм'ї були атеїстами i моралiстами найвищого, найвишуканiшого польоту, але це не основне. Дотикання до мiстичного слова смерть, пронеслося тремтячою щасливою смугою через усе її дорослiшання, а потiм затихло, полишивши на її свiдомостi вiдбиток першого поцiлунку чи першої ночi, коли позбавили дiвочостi. Тiльки тихого вересневого полудня, ще не притрушеного вiтром, до неї долетiло це слово. Це був моложавий генерал, з сивими скронями, достатньо молодий, щоб завести не один роман, з чистим поглядом хронiчного алкоголiка, якому чини та нагороди, присутнiсть владної полiтики, вiдповiдальностi та обов'язку не дають пуститися у всi тяжкi. Тодi вже було багато чого позаду, але слова, сказанi генералом, її вразили, i вона враз вiдчула мiж ногами чисто фiзичне задоволення, яке вже потiм вона констатує як оргазм. Десь побiля того, але не точно саме це. Генерал — людина великосвiтського штибу, тому теж був неупереджений у пошуках чистих задоволень i в досягненнi цих маленьких життєвих утiх. Генерал стукнув кулаком по столi, вiд чого його обличчя з прямим поглядом, з сiрими водянкуватими очима, випнутими вилицями та йоршиком бiлявого волосся робило його образ правдивим та романтичним; тож вiн стукнув по столi кулаком, i на запитання її батька Митрофана, що колись навiть навчався у семiнарiї, чому ми не перемогли у Афганiстанi, — чiтко, пiд дзвiн кришталю i криги, що плавала у жовтому вiскi, гаркнув: «А тому, що треба було бiльше розстрiлювати. Наших. Наших, а не їхнiх. Заградзагони. Польовi суди. А так розпустили нюнi. Треба цим сучим синам було побiльше випускати тельбухiв, а iнакше ми скотимося в прiрву, що скоро американцi будуть будувати у нас капiталiзм…» Митрофан, майже копiя генерала, тiльки трохи бiльший, запально пiдтримав, а мати Iлони, Анастасiя, пишногруда красуня з великими фiалковими очима, з розпутною родимкою на верхнiй губi, палко обiгрiла вояку поглядом, i вiн замовк, задоволено упав великим i дужим тiлом в крiсло доби сталiнського ренесансу, так, начебто пiсля великої вiйськової операцiї, котра закiнчилася тотальною перемогою, пiсля якої лишився жити тiльки командир та його джура, i урочисто обвiв усiх своїми пломенiючими вiд випитого та сказаного очима. Майже всi його пiдтримали, але найбiльш палкий погляд вiн отримав вiд Iлони, що помiтилося у генеральськiй свiдомостi пiдстаркуватого селадона, хоча йому, генералу Пашi, сватали Нору, старшу сестру, що вже випинала принадами набагато бiльшими, анiж молодша, мала характер стриманiший, не з такими широкими забаганками та романтичними сентенцiями. Пiсля цього розмова змилася в iнше русло, де обговорювалися всiлякi полiтичнi казуси, що їх переговорити та переписати немає змоги та сенсу. Починалося Карибською кризою та заворушеннями у Польщi. Але для неї зупинився цей час, на верандi батькової дачi, пiд невимовно яскравим вересневим небом, з помаранчевими кетягами горобини, легким, як пiр'я, першим листям, що падало на грона винограду, холодними та свiжими, з бiлою скатертиною, розмальованою хаотично плямами червоного вина, i поруч з цим дужим чоловiком iз втомою переможеного солдата на присадкуватому чолi. Той, про кого вона думала i мрiяла, перечепився дорогою i впав, так i не дiставшись до неї. Але вона бiльше його не бачила. Того дня генерал, як i всi чоловiки, упився, а першим набрався Митрофан, що бувало не так рiдко, але здебiльшого вiн мав коняче здоров'я, невтримну чоловiчу снагу. Генерал Паша, так його називали, похитуючись, вiдмагаючись вiд допомоги хазяйки, поплiвся у свою кiмнату, тобто вiдведену особисто для гостей, i зустрiв у напiвтемному прикарабку двоє палаючих очей, вiд подиву чи ляку навiть наполовину протверезiв, видаючи булькаючi звуки. Тодi вiн видав щось подiбне до переможного оклику, упнувся губами, пашучи диким перегаром, смачним поцiлунком у розтуленi зовсiм по-дорослому уста, вправно залiз пiд спiдницю, стягнув до колiн мереживнi трусики з Iлони, i спробував щось зробити, але нiчого не вийшло. I виною не лише спиртне. Позаду виринуло безпристрасне обличчя Нори, гордовите, з чiтким профiлем, справжньою аристократичною блiдiстю, з тiлом, що уквiтчувалося красивими грудьми, обтягнутими туго бiлим светром, а тому Паша сказав, напевне, подумавши щось: «Пардон», — i зник за важкими дубовими дверима. Так, вона бiльше його не бачила. Але вiд того дня для неї увiйшло в кров, вона свiдомо записала у своєму щоденнику калiграфiчним почерком: «Секс i смерть».