— Хочеш, я тобi куплю сукню?

— Хочу.

— А ще, видно, треба телевiзор.

— Так…

— А може, хочеш ще щось?

— Ляльку i косметичку.

— Скiльки тобi рокiв?

— Сiмнадцять.

— А не пiзно з ляльками?

— Як знаєш…

Вiн купив їй сукню i ляльку. Сукня коштувала дорого, майже його двомiсячний заробiток, але вiн чомусь вирiшив, що саме така повинна бути: синя, з рожевими квiтками по полю, легка, справжнiй шовк. До всього вiн придбав косметичку, з маленькими ванночками, куди вiн необережно залiз пальцями.

— Гарна, — сказала вона i почала стягувати светра та штани.

— Ти не соромишся?

— А чого я маю соромитися? Невже я тобi не подобаюся? — розпашiле обличчя, байдужий погляд, бiлi зуби, розтуленi рожевi уста.

— Iди в кiмнату i переодягнися…

— Як знаєш…

Їла вона багато. Спершу Побiденку зробилося лячно, але скоро переконався, що то минеться, — так буває завжди, коли ти голодуєш. А потiм настала зима. Сльотава, блiда, з мокрим снiгом, ожеледицею. Вони перекидалися кiлькома словами, але принаймнi Алiса навчилася куховарити i весь день порпалася в кухнi, а ввечерi знову лежала на диванi, витягнувши довгi худi ноги з-пiд темно-малинового махрового халата. Вона майже не виходила на вулицю; зрiдка вийде на узганок i простовбичить хвилин п'ять, наче закам'янiла, з блукаючою усмiшкою на видовженому блiдому обличчi, де рум'янець пiдозрiло розливався щоками, так, як буває у жiнок перед статевим актом. Iнакшого порiвняння Побiденко не мiг придумати. Потiм пiшов снiг. Бiлою стiною. Наступила справжня зима, що проковтнула всi звуки, окрiм тих, що сповнювали трасу, їхнi стосунки не просунулися далi: Алiса пролежувала на диванi, гризла шоколад, вирiзала з дорогих глянсових часописiв чорнявих чоловiкiв з романтичними i мужнiми профiлями; зрiдка, а потiм все частiше вона пiдходила до його кiмнати. Вiн не мiг у такi часи заснути до ранку. Днями, на роботi, вдома, вiн ловив себе на фантазiях, зовсiм не припустимих для дорослого чоловiка, що ось-ось вступить у лiтню межу. Вiн гадав: як воно буде, коли зайде ненароком до ванної, а вона почне обтирати пiну на трiпотливих грудях, що нагадували грушi, але пiднятi догори, iз задраними рожевими сосками; або сидiтиме, байдуже витрiщившись на туманну амальгаму антикварного дзеркала, яке належало ще прабабцi його дружини. Згадка про дзеркало, а вiрнiше, про дружину, остуджувала його, i тодi вiн з тупим вiдчаєм думав про сина, навiть затявшись викликати його образ, а так ось думав, намагаючись придушити тупий бiль. Але все сходило, i перед ним знову виникала Алiса. А дiм оживав; вона просила його приносити квiти, розсаду, i скоро, пiд березень, зеленi паростки обплели кухню, її кiмнату; квiти вибухнули серед розламаних меблiв. Серед сiростi запiтнiлих стiн, ветхостi життя, що колись починало тут, у цьому домi, торувати путь, i враз джерела висохли, i нiчого не лишилося, окрiм висохлого русла. I однiєї ночi, вже в березнi, на сконi його, вiн вiдчув її запах, терпкий, солодкий запах жiнки, її тiло шаснуло пiд ковдру, легке, як пушинка; рука обвила його могутню, здорову шию, налиту життям, i вiн навiть перелякався, що розчавить її, але про iнше вже не думав. З тiєї пори запахи Алiси заповнювали його вологу, просяклу бензином i солярою кiмнату.

Вiдтодi його життя наповнилося змiстом, що межував з iстерикою, непевнiстю i майже юнацьким безумством. Вiн вiддавався роботi, але все частiше заглядав у синiвську заначку, проте в їхньому життi нiчого не змiнилося: вона лежала на диванi або сушила на сонцi бiля вiкна волосся, тихо наспiвуючи пiснi.

Iнодi на Побiденка находило, i вiн запитував:

— Може, нам побратися?

— Не зна-а-а-ю, — протягувала Алiса зовсiм по-дебiльному, а вiн червонiв, як хлопчик, — Хiба я дуже старий?

— Яка рiзниця… Це неважливо… — смiялася вона, мотнувши головою i розсипавши iскри вогняного волосся.

— А… А… А що головне?

— Не-е-е-зна-ю-ю, — тягла вона свого, i очi знову прозоро впиналися кудись у куток.

До початку весни все лишалося незмiнним, аж до тiєї пори, доки не з'явився Мамуд на прiзвисько Клешня. Пiд ранок, десь це випадало на середину березня, їх розбудив настирливий, наче комариний писк, дзвiнок у дверi. Побiденко пройшовся кiмнатою, дивуючись приємному настрою, дарма, що за останнi кiлька мiсяцiв вiн втратив спокiй i що його так рано хтось потурбував, — може, вiн гадав, що повернувся син. Але на порозi стояло кiлька незнайомцiв, чеченцiв з щетинистими харями, вологими вiд наркоти i вiчного жаху очима.

— Вам чого?

— Нас паслал Лямур… Нам надо три дня… всього три дня i ми пайдьом…

Побiденко стояв i думав, а швидше, намагався прокинутися.

— Проходьте…

Так вони i оселилися на невизначений час: двоє чеченцiв i один українець з двома золотими фiксами, який називав себе не iнакше, як Аль. Вони просиджували в кухнi, пили горiлку, кидали недопалки на пiдлогу, зрiдка серед ночi виходили на подвiр'я, щоб перегомонiти. З'ява нових людей дивним чином вплинула на поведiнку Алiси.

— Хто такi? — обличчя пашить червоним, очi блищать, зробилися глибокими i переконливими, наче зберiгали якусь таємницю; вона одягла нову сукню i намагалася пролiзти в кухню, куди її Побiденко завбачливо не пускав.

Одного разу, повернувшись додому, вiн застав її у компанiї, з розтрiпаною зачiскою: вона курила довгу соусовану сигарету, пила «Амаретi», липке i бридке вариво, винахiд мiсцевої шантрапи, ще з часiв, коли земляки Мамуда давали чосу в цьому районi. Вiн нiчого не сказав, але зачинив її у кiмнатi, а сам вирiшив, що краще їй купити телевiзор. Пiсля цього Алiса чи то перестала навiдуватися в кухню, чи завбачливо приховувала вiд Побiденка, принаймнi вночi вона також приходила, лишалася до ранку, але неспокiй увiйшов у їхню оселю, бо вона раз по раз не пропускала нагоди, щоб не розпитати про незнайомцiв. I взагалi, поводила себе якось нервово, навiть збуджено, Володимир почав лякатися її молодостi та гарячкуватого темпераменту. Одного, разу вiн запитав:

— Тобi що, Мамуд подобається?

— Звiдки ти взяв? У нього ноги немає…

— А звiдки ти знаєш?

— Вiн менi показував. По колiно вiдбабахали, зараз у нього протез. Французький. Вiд ноги майже не вiдрiзняється, — i знову з'явилися той шолудивий блиск i таємниця в її очах.

— Тримайся вiд нього подалi, — сказав Побiденко.

— Пхе… от iще.

— Я тебе попередив.

— Тодi купи телевiзор. Не можу вже…

— Добре. Ти б книжки читала. Он їх у нас скiльки…

Алiса засопла носом, кинула на нього лукавий погляд, зiперлася на лiкоть, i вiн бачив її голе напружене тiло в лiхтарному свiтлi, ловив роздратовано запах парфумiв, власного поту, i ще нiколи не вiдчував себе таким самотнiм.

— У нас? — перепитала вона безтурботно.

— Так, у нас…

— Здорово… Тiльки затям, що народжувати дитину я не збираюся.

Побiденко отетерiв, вiрнiше, здивувався, бо вона зроду не виголошувала за день i двох слiв. Вiн нахилився, погладив її щiчку майже з дитячою шкiрою, а вона несподiвано для нього сахнулася назад, затуляючи обличчя руками, легенько скавулячи, мов сучечка.

— Чого ти…

— Не бий мене… Прошу, не бий…

— Дурненька, — вiн пiдтягнув її до себе, притиснув так, що чув, як її серце скажено молотиться.

Чеченцi спiвали протяжно хрипкими голосами блатняцькi куплети, ляскали в долонi, по колiнах одне одного; їхнiй запах, гострий, теплий, рiзкий, як сеча на похмiлля, висiв у повiтрi, перемiшуючись з вiльгим духом запустiлої домiвки та квiтiв. Так, нiколи вiн себе не вiдчував таким спустошеним, закинутим долею далеко, забутим усiма на свiтi, як тiєї хвилини.

— Завтра я їх усiх вижену, — сказав вiн, засинаючи. Алiса вся напружилася i притислася до нього, вiн перехопив її прозорий погляд, що зупинився на лiхтарi, який нагадував великого бiло-червоного жука.

— Знову дощ…

Велетенський тарган пробiг кiмнатою, потрапивши на дорiжку свiтла, зупинився, а тодi шаснув у купу розкиданих часописiв та газет.