Iлона, в свою чергу, вела тонку гру, пiдманюючи до себе Зосю, вона пiдсовувала йому малолiтнiх циганчат, жiнок, а вже наприкiнцi сама лягла пiд нього, коли Лямура вирахували, вона трохи запiзнилася, i той серпневий день ледь не став фатальним для Лямура, але про це пiзнiше. А так вона вешталася по клубах з Нонкою, вела томнi розмови на великосвiтськi теми. Останнiм часом помiчалося, що вона згадувала батька, який майже збанкрутував, але жив чомусь, як арабський емiр. А в тiнi батькового iменi проскакувало iм'я Борис. Це ще бiльше розлютило Миколая, додало снаги, азарту. Скоро це стало кидатись у вiчi. Нiхто не розумiв, що дiється з холоднокровним чоловiком, який навiть чарки у ресторанi протирав власними серветками, жiнок брав легко, займався якоюсь справою, що давала непоганий прибуток. Однi роз'яснювали це коханням. Iншi — роками, що вже пригинали до старостi. Решта — пустота, заздрiсть i нiчого нового. Вiн осунувся, бо хотiв вийти з кризи; незадоволена жадоба кровi, заборонений плiд спокушав i поглинав, як солiтер у нутрощах лайно. Так, незадоволенi бажання роблять людину злою. Але навряд чи Миколая можна було назвати манiяком. Експериментатор, манiпулятор чужими душами. Сноб у селянському кожусi, натертому крейдою…

Одного мрячного дня Лаврентiй несподiвано покинув буду i подався пiшки через масив дач. Вiн iшов бадьорим кроком, спокiйно рушив дорогою, повернув на сквери i сiв на автобуснiй зупинцi бiля чоловiка, що нерухомим поглядом наркомана дивився на фiолетовий пiсок дощу.

— Чого треба? Вали звiдси. Вiд тебе смердить, як вiд кнура! — прохрипiв Миколай.

— А ти, чоловiче, власник цiєї дороги, лiсiв, озер?…

Нi? Так чому ти мене гониш? Все це належить Боговi, а ти тiльки глист, що, окрiм лайна, нiчого не бачить.

— Нема твого Бога. Нема… є одне життя.

— Бог помер для людини, бо так їй зручнiше. Iлюзiя позбавитися вiдповiдальностi за грiхи, вiдповiдальностi за злочини. I вiдповiдь: заглушити страх перед його нескрушною любов'ю, яка називається мукою. Але це ще не означає, що людина померла для Бога.

— Чому тодi вiн знищує… — прохрипiв Миколай, радше звертаючись у безкiнечнi чорнi поля, анiж до Лаврентiя.

— А тому, що вона продала безцiнний дарунок безсмертя. Бо їй захотiлося засунути свого писка в майстерню Творця.

— Ти базiкаєш про милосердя… Тодi ось скажи менi про убивства… Чому убивства?

— Путi Господнi несповiдимi. Для Бога однаково, чи тобi ходити, чи лежати в землi, бо свiт його безмежний. Вiн все створив, — А хiба це кому вiдомо?

— Правди багато, але найщирiша правда може завтра стати гнилою i брехнею. Iстина одна — у Бога. Тiльки вiн знає перебування, iстинне призначення людини, i життя твоє i моє належить йому.

— Хєрня, небо порожнє, як i наше життя…

Якщо вiн такий милосердний, то чому вiн розпалює вiйни?… Чому вiн дозволив руйнувати храми? Га? — Миколай витяг цигарку, закурив, смачно втягнув дим: — Скажи, якщо ти такий грамотний.

— По-перше, є таїнство. Це Господь. I для чого людям храми, якщо не вiрять у Бога? Тому Господь i покарав. Вiн дав свободу вибору, а ми розпорядилися на свiй копил. Тiльки через помилки людина вчиться жити. Ви самi вiдмовилися вiд Бога.

— Ти остолоп, як можна вiдмовитися вiд порожнього мiсця?

— Скоро ти сам станеш порожнiм мiсцем. Але я молитимуся за тебе…

— Моляться тiльки у психлiкарнях олiгофрени на унiтаз.

— Останнє слово завжди за Богом. Прощай.

Так вони i розiйшлися. В протилежнi кiнцi дороги. Але щось зупинило на пiвдорозi Миколая; вiн стояв i дивився, як вiтер розмiтає мряку асфальтом, а лiхтарi горять, блимають, кидаючи снопи рудого свiтла, висвiтлюючи мжичку, а далi нiч, i бiльше нiчого.

— Послухай мене ще раз. Людина помиляється. Вона, як з двох стулок, складається з вiри й невiр'я. Чим бiльше вона падає в провалля, тим бiльшi можливостi пiзнати вiру. Тiльки в муках. Тим бiльший шанс зiйти на вершину людського благочестя. Iдеальний тiльки Бог. Творець.

Червоний лiхтар освiтив обличчя Лаврентiя, рiдке волосся з жовтими струпами величиною з монету, але його очi видавалися воднораз свiтлими, ясними, вiдчуженими i губилися в тобi. Лiхтар спалахнув i згас.

Зося з бурштинового кольору очима, пухнастими вiями, нiжним овалом обличчя, вишуканими манерами, швидко увiйшов у свiт Iлони. Вiн зачаровано дивився на людей, яких вiн бачив ще змалечку по телевiзiї; вiн захоплювався широкими терасами з бiлими столиками, з вiдкритими вiкнами на озера. Вiн нахвалював своїх нових знайомих, телiпав язиком умiло i тiльки там, де необхiдно. Видавалося, що вiн забув про братву, яка поставила його на «лiчильника». Iлона, в свою чергу, пильно придивлялася до Зосими, якого про себе називала попом. Миколай ходив слiдом, волочився, як останнiй лайдак, вдаючи закоханого. Вiн добре входив у цю роль, навiть сама Iлона повiрила, хоча не треба переоцiнювати жiночий розум. I нарештi одного дня сталося: в лiжку Зосима, перенюхавши кокаїну, випивши надмiру, розбалакався i почав розпитувати про Лямура. Iлону аж пiдкинуло:

— Нафiг тобi? — вона полюбляла похабнi словеса, вiддаючи данину модi бритих браткiв, якi вже починали поволi сходити на пси, поступаючись мiсцем другому ешелону колишнiх компартiйникiв, словом, тих, якi ноги першим у банях мили i плескали в долонi з криками «одобрям», «одобрям». Зосима викрутився, але Iлона сама не переставала шукати Лямура. Вiн був їй потрiбен. Як мужчина вiн вже не цiкавив її, — Iлонi Андрiй Побiденко потрiбен був у якостi спецiалiста. Їй обридли пустощi, любощi, а тому вона вирiшила вiдкрити свою справу. Жiноча iнтуїцiя розвиненiша набагато краще, нiж аналiтичний розум мужчини. Але яку роль повинен виконати Лямур, вона приховувала навiть вiд себе. I з того часу вони нишпорили один за одним: у порухах, ловили на словах, на поглядах. Iлона зовсiм не вiдала, для чого потрiбний Лямур Зосимi. Вона шукала уперто, з вiдвертим цинiзмом, знаючи наперед, що це пряма дорога в землю. Миколай тим часом входив у раж. Його одержимо несло, забивало подих так, що аж розривало легенi. Його мета була надто близько, щоб вiдмовитися вiд своєї задумки, щоправда, вiн про це i не помишляв. Не припускав думки, що можна повертати назад. Вiн був принциповий, як полiтичний вождь третього свiту. Вiн, видавалося, помолодшав, рум'янець розливався по обличчю, нагадуючи рожеве райське яблуко, очi горiли, як у натхненного поета-початкiвця або адвоката, що законiв знає, манiпулює життям i смертю, бо переконаний у своїй правотi. Iлона досить швидко, витративши великi грошi, вiдшукала Лямура. А Зося, цокаючи зубами вiд переляку, дриготiв тiлом, пiдперши колiнами пiдборiддя, стовбичив бiля вiкна, тримаючи в руках телефон, спостерiгав за Лямуром, дзюрячи дуже часто в штани.

Усе, що складало свiтогляд Миколая, вже давно втратило сенс, але саме це наповнювало його життя. Це ще одна з формул людського iснування. Може, кредо. Темна завiса на очах людини. I яким би генiальним психоаналiтиком Миколай не був, але причини його iснування, негараздiв знаходилися в горiшнiх сферах. Вiн не був поверховим атеїстом. Вiн цiкавився i добре розумiвся в питаннях релiгiї, але сприймав її як замудру казочку, а потiм викинув геть до смiттєбака Бiблiю разом з томами Карла Маркса i Владiмiра Лєнiна. Вiн клав усе це на одну площину, але, розпалившись тактичною пiдготовкою вбивства, вiн несподiвано упав у вiдчай, страшну вологу, темну, як льох, яму, коли вiн вештався вулицями, пiдгрiбаючи пiдборами листя, вiн загорлопанив, пiднявши голову догори, до неба, з вiдчаєм i проханням:

— Господи! Допоможи!

Що вiн просив у Господа Бога уперше в життi, мабуть, можливостi швидше виконати свiй задум. Його екзальтованiсть доводила до межi.

Але придурком Миколая не можна назвати, пiдстав поки ще не було. Це щось подiбне до того, коли вже дорослi самотнi мудаки займаються онанiзмом, але нiхто не розповiдає про такi речi одне одному. Народ соромився солодiйства, а мiг в один мент безпричинно вхоркати людину. Ходили чутки з давнiх-давен, що вiд суходрочки станеш iмпотентом. Тож коли випадає нагода, коли приходить час, то людину роздушать, як комаху, аби тiльки не застали за рукоблудством. I Миколай вирiшив вдосконалити тактику одного вбивства. Єдиного, чого вiн в цьому життi не скуштував. Вiн поназбирував лiтератури по кримiналiстицi та схiднiй езотерицi, з естетичною насолодою вишукував знаряддя, оригiнальне, щоб це було насправдi вишукано. Патологiчний убивця? В кожному сидить тяга до насильницької смертi. Навiть у самогубцiв. Невикористана патологiя, що вiдшукала найуразливiше мiсце. А потiм приходить вона, смерть, i сiдає перед тобою чорний чоловiк. I все — ти на мотузцi або в рiчцi з напiвдохлими окунями.