Якимось робом вiн проник у мормонську секту, яку нюхом старого кнура, давно натяганого на трюфелi, завбачливо вибрав для вкладання коштiв. Не так грошових, як своїх далекоглядних коштовних планiв. Мормонами їх називали соснiвцi, але Льопа, потертий свiтом бурлака, знав цiй назвi цiну, тому доклав неабияких зусиль, щоб потрапити до середовища шановних мормонiв. Ось що вiн говорив:

— Подивiться на цей свiт! Смiтник наш свiт! Хто змiнить його? Ви! Ще раз говорю — ви! Просiть у Бога, що бажаєте — вiн не вiдмовить. Так кажу я вам. Повiрте в нього. Для чого вiн створив його, щоб ви, браття, могли щасливо зажити в цьому свiтi, не iнакше. Молiть його i вiн дасть, як я прошу про вашу помiч, бо немає нiчого земного, щоб чуже було нашому Богу. Вiн посилає i смерть, i життя. Я помолюся за ваше життя i душi вашi, тiльки ви вiдблагодарiть! О нiкчемний той, хто гонить праведникiв з порогiв, якi просять милостиню для продовження життя… — Льопа передихнув, набрав у легенi повiтря, добираючи у головi вiдповiднi слова, з потугою розводячи руками: — Приймiть мене у ваш дiм, але не позбавте земної утiхи… Прошу… Дуже прошу… — тiльки-но зараз помiтили гарну соковиту жiнку, зодягнену у все чорне, з туго заплетеною косою, небесними очима: вона проходила повз сонних соснiвських мешканцiв з велетенською урною, де було начертано якiсь страшнi цифри, шматки речень, а зверху, на бiлiй хмарi, мов зiйшовши з малюнкiв для починаючих атеїстiв, воссiдав сивобородий старець, рум'янощокий, наче тiльки-но, транзитом, випадком вийшов з косметичного салону третього розряду i ненароком хтось прилiпив його на цю жерстяну скриню. Льопа продовжував виводити шматки промови, додаючи туди кiлька рядкiв i Старого Заповiту, Євангелiї, Псалмiв. Через кожних п'ять хвилин вiн просив щось опустити в скриню, заламуючи руки, запускаючи пiд лоба очi; i кожних п'ять хвилин вродлива жiнка в чорному проходилася рядами соснiвцiв. Баби чаламкали, набожно хрестилися, кидали до скринi; хтось пускав сльозу, хтось плювався, хтось смiявся. Але бiльше давали почтеннi мужики, тi, що iшачили на фабрицi, майже не пили, а зараз жадiбно проводжали тугi сiдницi жiнки в чорному. Льопа завивав, притупував ногами:

— Охрестiться в нову вiру! Iнакше вас чекає смерть! Де ви бачили, щоб Бог жив у церквi?! Хто вам це сказав? Там затiсно для нього. Вiн живий у ваших домах. Вiн увiйде до вас, тiльки простягнiть руку допомоги вашому рабу!

Тодi з'явився Лаврентiй. Вiн обiперся на палицю, похилитав головою, причмокнув язиком:

— Цей шелихвiст далеко пiде! Хто у Бога щось просить, окрiм ласки, щоб прожити недарма день? Хiба можна вiрити тому, хто вiрить лише у власний шлунок, видираючи останнє у заблудлих стада цього?!

Але на Лаврентiя зашикали; цiєю ситуацiєю скористався Льопа. Голос у нього зробився низьким i шипучим, як мiнеральна вода:

— Ось! Ось! Ось перед вами плевели диявола. Вирвiть його з корiнням! Знищiть його. Вiддайте на попрання його рогатому брату! Геть з-перед очей моїх! Геть! Бо розвiю твiй я i попiл!

Соснiвцi не знали, що таке плевели, але проповiдь, куплена за мiдяки, їм припала до смаку; натовп забурчав, загавкали собаки, малi, куцi, недорослi, без породи. Пацанва ухопила камiння i пожбурила у Лаврентiя. Мужики з важкими обличчями, нагнутими головами засопiли, але з мiсця не зрушили. Вони чекали на чудо, що Льопа дiйсно спопелить Лаврентiя. Десь у свiдомостi їхнiй як вiдгомiн далекого дитинства проповз, бряцаючи калаталами, сиренами, сурмлячи пластмасовими дудками, яскравий цирк. На бiльше їхньої фантазiї не вистачало. Льопа миттєво вловив ситуацiю, впав на колiна, простягнув руки до неба i заголосив:

— Нехай впаде кара i прокляття на вiдступникiв. Проклинаю! Проклинаю! Проклинаю!

Повiтря соталося м'яке, безвiтряне, пересмуговане павутиною бабиного лiта. Кiлька вороноподiбних монахiв, що плентали до монастиря з провiзiєю, постояли, слухаючи Льопу, але не ступили нi кроку, не сказали анi слова; погляди їхнi були прикутi до жiнки, вiрнiше, до її сiдниць. Собаки заливалися то на Лаврентiя, то на Льопу, то на натовп, що нерухомо стовбичив на мiсцi, але поволi набирався рiшучостi, надувався, як жаба. Щось гуркнуло у небi: може, лiтак, може, запiзнiлий грiм. Льопа завив, заскиглив разом iз псюрнею, тицяючи пальцем у небо. I тодi соснiвцям несподiвано все зробилося зрозумiлим.

Шматки землi полетiли у Лаврентiя. Собаки зiрвалися в один, як по командi.

— Шуруй до своїх пiдарасiв-католикiв! Iди, поки ми тебе не задавили, як жабу!

— Ви самi жаби, i життя ваше темне. Пощо мене женете, невже я щось вчинив погане? Чи я не маю права говорити, як говорить цей чоловiк?

— Iди геть! Кого з монастиря вигнали! Хiба звiдти просто виганяють?

Льопа стояв на узвишшi, потрясаючи повними щоками, бризкаючи слиною, щось говорив, ковтаючи слова. Але, видно, переляк застряг у горлянцi. Лаврентiй розвернувся i, опираючись на палицю, пiшов ярами до своєї землянки.

Iлону обдавало жаром: лемент, палкi вигуки куцого чоловiчка, запiтнiла юрба з однаковими лицями, однаковими запахами. Теплий осiннiй передвечiр, вродлива жiнка в чорному, їхнi очi зустрiлися, i жiнка легенько, одними краєчками уст усмiхнулася, погойдуючи стегнами, пiдiйшла до авто. Iлона витягнула купюру, але не кинула в скриню, а сунула жiнцi мiж грудей, хрипким голосом видавила:

— Отримаєш утричi бiльше. За годину чекатиму на тебе бiля старого кiнотеатру. Знаєш, де?

— Так.

Червона стiна старого кiнотеатру пiднiмалася перед нею загадковою будiвлею древнiх. Так вона вирiшила, посмикуючи цигарку за цигаркою в очiкуваннi жiнки в чорному. Над пласким дахом, куцими деревами червоними крилами розкидалося небо; потiм зашумiли кроки, вже коли взагалi темiнь упала на передмiстя й у вухах переламувалися удари далеких будiвництв, ненаситне, вiдсторонене, убивче гарчання автостради двiстi двадцять четвертого кiлометра, Iлону подiбне неабияк збуджувало. Нова хвиля почуттiв, куди пропустило корiння з минулого, трiпалася в душi шовковим сувоєм. I як тiльки рука жiнки лягла на ручку дверцят авто, Iлона втягнула майже силомiць її досередини, жадiбно в потемках шукаючи її спокусливi губи. Дешевий запах лаванди, китайських прянощiв та благовоння, — все це видавало в дiвчинi колишню богемну тусовщицю. Iлона спустила з неї до пояса сукню, не вмикаючи свiтла, занурилася обличчям у м'якi груди, що пахли гiркуватим димом, потiм сповзла нижче, i коли та кволо запротестувала, то грубо зiрвала з неї труси, заголила себе дополовини, просунула ногу мiж ноги незнайомки i загойдалася в скаженому ритмi. Все так швидко закiнчилось, як i почалося. Напруга спалахнула, кинулася оргазмом, залишивши пустоту i шаленi припливи кровi у скронi. Iлона мовчки курила, увiмкнувши свiтло, розставивши ноги, навiть не думаючи опускати сукню. Вона не почувала анi вiдрази, анi задоволення. Дiвчина нишком намагалася прибратися, склеїти якось докупи подертий одяг. На шиї алiв укус, трохи нижче лiвої грудi ще один. Очi у неї каламутно колисалися в дзеркалi напроти Iлони. Iлона запалила ще цигарку, задоволено зазначивши, що сексуальний голод вiдiйшов, виволiкаючи з її свiдомостi згадку про Єву. Пахло матiолою, аж здавлювало i розривало легенi. Завили пси. Зiйшов мiсяць. Великий i круглий, кинувши лапу свiтла на степ, на трасу, на старий млин.

— Я тебе вiдвезу, — спокiйно сказала вона; попорпалась у бардачку, витягла кiлька банкнот, тицьнула дiвчинi.

— Я мовчатиму, — голос незнайомки звучав наївно, але впевнено.

— Ради всього… Менi якось наплювати. Ти, мабуть, просто новенька тут, коли таке говориш, — тихо розсмiялася, задоволена, що хтось лежить так низько, що слiдкує за кожним своїм кроком. Пси протяжно вили на мiсяць.

— Кажуть, на чиюсь смерть, — вставила дiвчина, щоб перебити тишу.

— Дурне. Нахапаєтеся всiляких дурниць… Хоча твiй папiк ще той малий — знає, як взувати публiку, — i вони обидвi голосно розсмiялися.

Iлона довiрливо поклала руку їй на груди.

— Ну, пора. Я тебе знайду.

Авто плавно покотило соснiвськими вулицями, мацаючи свiтлом фар антрацитовi вiкна.