— От i все, Iл. Тепер ти мене знищиш…
— Перестань… — Iлона плакала, не знати чому пригадуючи то Лямура, то Бориса. Вони знову цiлувалися, стогнали, сплiтаючись, мов двi гадюки.
— Тобi не боляче? — запитувала Iлона.
— Менi боляче в iншому мiсцi…
— Я хотiла, щоб ти мене… Тобто, розумiєш, щоб ти була головною…
— Не смiши… Ти сама розумiєш зараз, чому це так довго тягнулося.
— Не злись на мене… I ще… i ще… Я не думаю, що все життя буду з жiнками…
— Я теж так думала… То пусте… перiодично мене на цих скотiв тягне. Можливо, ми таки дiйсно заведемо сiм'ї… А поки що я не мислю життя без тебе.
Вони сопли носами i продовжували знову. Єва вiддавалася легко, пiдкорюючись досвiду Iлони, але сама того не знала, що ще бiльше розпалювала свою партнерку. Слiпучий ранок за вiкном. Безмежний бiлий простiр, горбатi дюни з цятками псiв, людей. Вони лежали i плакали серед бiлого безмежжя, що велетенською лавиною простягалося перед їхнiми вигаслими вiд утоми поглядами.
Те, що говорили про примирення Андрюхи Лямура з сiмейством Iлони, було радше напiвправдою. Якщо така iснувала в їхньому свiтi напiвпоглядiв, напiввидихiв, напiвжиття. Це вiдбулося якраз на хрестини. Iлона не їздила до церкви принципово, а до четвертої години вечора пробула з Євою в лiжку, за розмовами. Поки Вучєтiч милив, голив їхнi пахви, лобки, висмикував волоссячко, видавлював прищi. Iлона добре вiдчувала свiй настрiй. Тривога, як надокучлива мелодiя, не полишала її. Вона подiлилася з Вучєтiчем своїми думками, але той лише вiдмовився, сказавши, що то вiд кохання. Ближче до четвертої години, у ваннiй, тiльки-но взявши до рук слоїк з кокаїном, вона зовсiм ясно у дзеркалi побачила скривавлену голову. Тисячi голосiв, звукiв розламали її мозок, тож вона поспiшила вжити кокаїн i, радiсна, повернулася в обiйми Єви. Вона запитувала себе: як це пов'язано з нею? Логiка, майже чоловiча, вiдмовляла їй. I вона злостилася. Спочатку на себе. Далi на Вучєтiча, запустила у нього фужером з червоним вином; фужер не розбився, а продовжував вертiтися, глухо хапаючи повiтря, Iлона грацiйно вiдштовхнула його ногою, якось полегшено видихнула, коли склянка розлетiлася на дрiбнi скалки. На Євi вона зупинилася, так зупиняються на людинi, що вже обридла, але її немає сили прогнати; вона пригорнула її i заплакала. Внизу гарували так, що навiть звуконепроникнi стiни, iзоляцiя не могли приховати святкового настрою, окрикiв на служок. Iлона роздратовано ходила кiмнатою, бубонiла про скривавлену голову, i невидима погроза, зовсiм не страх, срiбною струною натягувалася кiмнатою. Вона ходила, але не так, як iстерично збудженi люди, зовсiм iнакше, i всi це розумiли, окрiм Єви. На пiвгодини, можливо, бiльше, Iлона вийшла; повернулася, пiдтиснувши губи, з синiми колами, що бiльше нагадували тiнi, пiд очима, i сiла в крiсло, мiцно схрестивши ноги в колiнах, як завжди, по-звичному затискаючи мiж ними руку. Тiльки того i вимовила, трохи рiзко, навiть втомлено: «Все? Буде голова…» Принаймнi так через багато рокiв описував подiї Вучєтiч. Завiтав, вiрнiше, то вскакував, то вилiтав у дверi Душечка Гоша. Вiн щось швидко шепотiв на вухо,
але нiхто нiчого не розбирав, окрiм монотонного до холодностi: «бу-буб-бу». Гвалт внизу наростав — наближалася четверта година. Душечка Гоша пiряв домом, як заводна лялька, як химерна мавпа з фiльмiв жахiв.
Вiн проявляв таку прудкiсть, що всi диву давалися, звiдки у такого маленького зi зморшкуватим личком i злими очиськами чоловiчка взялося тiєї сили, — вiн помре рiвно через три роки в Нью-Йорку вiд передозування героїном. А зараз троє, за винятком Єви, холодної та розсудливої на перший погляд, не знати чому, парилися в мовчанцi. Iлона то пiднiмала, то опускала механiчнi жалюзi. Небом котили, вал за валом, чорнi снiговi хмари. Погода обiцяла залишок дня бути паскудною. Iлона нарештi замовкла, лише її впалi щоки пульсували вiд ледь чутного, ледь вловимого дихання. Нарештi щось затрiщало, заворохобилося, i вся четвiрка наче по командi пiднялася i спустилася хутко до холу.
Великi рiзанi з мореного дуба дверi прочинилися навстiж, впускаючи спочатку морозну пару, а потiм Бориса. В просторiй соболинiй, нарозхрист шубi, — за ним тягнувся хвостом чорний виводок у довгополих пальтах, з однаковими рожевими обличчями, палаючими i широко вiдкритими байдужими очима, що складався з чиновникiв усiх мастей, рангiв; було кiлька священикiв, котрi пхалися поруч, густо гундосячи росiйською з домiшками древньослов'янської мови. Борис мiцно стояв на дужих ногах, трохи похитуючись, розставляючи владно, з розчепiреними за тодiшньою модою пальцями, руки, але з обличчя — матовий, як скло на нових, виготовлених за наказом Єви вiтражах; хоча навряд у тому виразi була присутня тривога, так, щось вiддалене, мов неприємний звук глухого дзвона на пустiючiй провiнцiйнiй, у самiй глухоманi церквi; такий-от матовий серпанок плавав у його очах, наразi сивушних, очманiлих, i, не зважаючи на холод, пiт струменiв по обличчю, дряблуватiй шиї прямо на цупкого комiрця. Цим поглядом, владним i розгубленим водночас, вiн окинув хол зi столиками для легкого частування, з шампанським, дрiбненькими бутербродиками з усiлякими делiкатесами. Нагорi їх чекало щось iнше, але гостропискi гостi вже нетерпляче сопли носами. Борис дивився на рiдню, що вишикувалася перед ним, i його очi враз потеплiли, наповнилися вологою. Йому подали згорточок, що був другою його донькою. Iлона почула приплив якогось звiриного жалю до цього чоловiка, так, як вiдчуває жiнка до того, котрий зробив її вперше жiнкою, або до невдах, що заслужили кращу долю. Iлона провела його поглядом: як вiн важко пройшовся, тримаючи на витягнутих руках Алiсу, легко переставляючи ноги, i щось подiбне бажанню, знову ж таки, повторного жалю трiснуло в її майже яшмових очах, — Iлона стояла у вишневiй сукнi, опираючись на добротне крiсло однiєю рукою, зовсiм маленька, тендiтна i беззахисна, а вiн, майже патрiарх, iнакшого слова вона зараз не могла пiдiбрати, впевнено ходив перед гостями i показував дитину, що весело сукала нiжками. Нора попискувала майже безголосо, як риба — безколiрна, загублена десь у потоках свого материнського почуття, лише очi пломенiли, навiть трохи нездорово, як для таких iменитих гостей, тому Iлона зi злостю подумала, що сестричка дурна, як рiпа. Гостi для легкого частунку розсiдалися крiслами мовчки, тiльки розстебнувши пальта, з якоюсь упертою малоприхованою заздрiстю, пожираючи мовчки наїдки та напої, непомiрна цiна яких дратувала навiть Iлону. Борис продовжував стояти, вiдкинувшись назад, наче наполовину вилiплена статуя. Краєм ока вiн глянув на Iлону, що ледь схилила голову i слухала, що говорить їй на вухо Єва, прикриваючи долонькою рота. Тодi вiн щось зрозумiв, важко пiдняв свої вилинялi брови, якi нагадували жiночi, коли побачив, як схилилася упiвоберта Єва, ледь торкаючись, звiсно, умисне, оголеного плеча Iлони своїми бронзовими локонами, i повiльно, наче в рапiдi, вiдхиляється назад, проявляючи на своєму гарному обличчi усмiшку з ямочками; вiн уже неуважно слухав, начебто голоси нагадували затяжну зливу.
Iлона у вишневiй, темнiй, аж очам боляче, сукнi з декольте, зi шлейфом, що волочився позаду, зараз повнiстю затьмарювала Єву, якусь невиразну, простакувату, десь наче втрачену, кимось загублену або наче пiсля затяжної хвороби. Його, напевне, насторожила не сама Iлона, не якась невловима перемiна в нiй, яку виказувала людина, що досягла своєї мети, а то навiть переситилась, а поведiнка Єви, скута, насторожена, дарма, що вона виглядала навiть щасливою: так виглядають люди на вокзалi, пiсля дурного сну, який от-от повинен збутися, i все на сьогоднi роз'ясниться, але не кращим робом. Єва перехопила його погляд, зашарiлася, зустрiлася очима з Iлоною, а та завмерла, як людина з неспокiйною совiстю, повiльно, вишукано двома пальцями пiдбираючи сукню, рушила мiж рядами столiв, погойдуючи стегнами, зовсiм не вульгарно, з долею надмiрної театральностi, проте не виклично, ледь нахиляючи голiвку. Вона зупинилася бiля Бориса — тендiтна, тремтяча, мов малинова свiчка, витерла йому хусткою обличчя, дбайливо i нiжно, любляче. Сказала тихим з приглушеним сумом голосом:
