Майбутнє лежало в цих стiнах, чекало на них. Вони зараз дорiвнювалися до братчикiв, тому останнi люто спихали їх дрюками, маючи за уставом на те повне право, але цим лише пiдсолоджували душi своїх вiрних. Людина так влаштована, якщо довго їй говорити, то вона нарештi сама повiрить у подiбнi байки: розмова надто впливає на свiдомiсть, якщо людина навчилася викручувати слова нi свiй копил. Кожне слово — то напiвправда, i якщо людина досить нечистоплотна у поводженнi зi словом, сказаним нею, якщо людина внутрiшньо не переконана в своїй правотi, а переслiдує цим словом якусь мету, то вона обов'язково погано впливає на iншу людину. З iншого боку, все сокровенне для людини лежить поза межами її уяви. Тодi її уява, слiпа i безпомiчна, починає шукати чогось подiбного або зовсiм незвичайного, що вилiпило її життя; мiрило її життя, деформоване iлюзiями, знаходить у них вiру. Людина хотiла б мати те, що її iлюзiя вилiпила, але уява лягає поза межами реального свiту. Приходить вiра в iлюзорнiсть, тобто в сьогоденнiсть. Тому на неї впливають обiцянки. I цi обiцянки дають люди, якi несподiвано, з-поза меж уяви, вторглися в її свiт. Це як комета, що вривається неждано у верхнi слої атмосфери. Розруха, купа камiння, попiл, але гарно. Позiрнiсть свiту починає пробиратися в храми, поволi облипаючи солодкою патокою слiв: тодi ми заходимо до храму i не бачимо Бога, а лише iлюзiю, твориму великими iлюзiонiстами, що курять хвали, ладан поважним особам. Це цирк найвтаємниченiших. Це вистава для спраглих марнославства. Це концерт для глухонiмих та байдужих. I в пошуках свiтла хтось таки натикається на байдужiсть, гниле болото замiсть благодатi. Вишукана поза блазня замiсть страждання, возвеличення над власною нiкчемнiстю. Гординя вибраностi, а не смирення. Де Слово звучить з уст великого блазня так переконливо, що до нiг його летять не особи, а цiлi народи, ламаючи навiть свої недолугi звичаї, ховаючи в руїнах поразки, пiднiмаючи над уламками смертоносний грiх. Звичнi речi вiддаляються, звичнi iстини сiрiють на очах, а особистi набутки набирають форми справжньої величi, що йде семимильними кроками, сiючи пустош i зневiру. Наступає тупе похмiлля.

Пiсля подiй, що ознаменувалися спаленим хрестом, алчущою процесiєю паломникiв, Лаврентiй злiг i прохворiв пiвроку. Встав вiн лише тодi, коли Принц Дакарський, батько Андрюхи Лямура, пристрелив двох мiлiцiонерiв, якi зiпсували його коханку. Це бiльше зацiкавило i пiдняло на ноги Соснiвку, анiж спалений рiзний хрест та процесiя канонiзаторiв Миколи II. Лаврентiй був свiдком смертi Принца Дакарського, який несподiвано зiйшов нагору i важко опустився на пiдлогу, побачивши у вузьке замурзане вiконечко шматок пустиря, що наполовину обмивався сiвким дощем, а бiльша його частина попадала пiд прямовисне промiння, яке проривалося крiзь хмари; тодi вiн видихнув, зловивши в одну мить якесь невимовне слiпуче свiтло, вiдкинувся назад, з пiдiгнутими колiнами ступив ще кiлька крокiв, м'яко повалившись на струганий, ще влiтку пересланий паркет, i коли Лаврентiй пiдiйшов, то побачив на його широкому вродливому обличчi посмiшку, а очi помалу вигасали; вiн зробив ще кiлька рухiв, так, як роблять соннi люди, i затих, полишивши у кiмнатi гiркий присмак бергамоту та хлiба, стискаючи в руках, дужих, напрацьованих, дробовик. Лаврентiй помолився, сiв на табуретку поруч i дочекався мiлiцiї, яка було накинулася на старого, але облишила, послухавши дiльничного, що це мiсцевий чокнутий i вiд нього шкоди — хiба що вiн навалить купу бiля горкому або ще десь у поважному мiсцi. Лаврентiй дивився, як у дощ iшли люди, тримаючи щемку впевненiсть, що трапилося саме так, як i треба було: без нових жертв. Дитячий сум блищав у його очах. I вiн думав, що Принца Дакарського, як i Андрюху Лямура, вiн згадуватиме все життя, пам'ятаючи обличчя, але нiяк не згадає Юлiю, листи вiд якої надходили все рiдше i здебiльше були дiловими: всi сестри клопоталися про його долю перед папою.

Нiхто не вiдав, що могло спричинити поруйнування греко-католицької каплички: всi пiдозри впали на Льопу, бо вже натодi нiхто не мав сумнiву, що саме вiн пiдпалив той хрест i сам пiд тим хрестом згорiв. Монастирська братiя, вiдповiдно, вiдмахувалася навiть вiд самого слова греко-католики, але пiдозра Мурзона, Наумича, Прокопича падала на них. Останнi зачастили в хижу до Лаврентiя, та так, що настоятель монастиря, а потiм ще здравствующий Єпiфанiй погрозили вiдлучити їх вiд церкви, на що вони всi разом перейшли в греко-католицьку вiру, написавши листа настоятелю, а також митрополиту, що московська церква є незаконною, а тому вони пiддають її осуду i нiчого не хочуть мати спiльного з нею та її пасторiв вважають злочинцями, братовбивцями i пошестю сатани. У Соснiвцi це прийняли надто тривожно. В генделику, де часто засиджувалася трiйця, їм було вiдмовлено у кредитi, а ще кiлька поважних осiб плювались їм у спини разом iз бабами, якi просиджували в Єпiфанiя на всiх службах пiд стiнами на довгих лавках. Проте трiйця приймала анафему смiливо, навiть спокiйно. За мiсяць почалося будiвництво каплицi, куди вони разом з Лаврентiєм i подалися. Тодi ще був живий Принц Дакарський, який i дав прихисток у своєму пустiючому домi будiвельникам.

У розпал будiвництва, коли Мурзон стояв нагорi, горлаючи на все горло, щоб йому подали цементовий розчин, перед наполовину пiднятими стiнами враз зупинилося авто кольору черi. З вiдкритого вiконечка висунулася жiноча голiвка, обвита, мов плющем, чорним волоссям, з лицем рожево-мармуровим, i щось запитала. Мурзон, глухуватий вiд народження, заматюкався i крикнув, щоб мадам проїздила далi, бо тут не дуже безпечно, хiба вона не бачила знак, що тут iде будiвництво. I тут, як на лихо, балiя з цементом перевернулася, потекла густим сiрим потоком, вихлюпнулася i залила авто разом iз зачiскою дамочки, якою була Iлона. Авто вимили, видряпали, навiть трохи посмiялися i на цьому полишили. Пiсля цього курйозного випадку пройшло не бiльше мiсяця, а тодi хтось в недiльний день залив бетоном каплицю.

Будiвництво вiдновлювалося помалу, бо не вистачало грошей, а сусiдство руського православного монастиря, що рiс i вiдновлювався, як на дрiжджах, здавалося, робило все неможливим. Лаврентiй витягнув з жестяної банки з-пiд кави тисячу доларiв, тi, що йому заплатив Мiтька-клерк, i вiддав греко-католицькiй громадi. Все одно будiвництво з невiдомих причин затримувалося, що дратувало найбiльше самих будiвельникiв, бо нам збоку видавалися їхнi рухи виваженими, сповненими грацiї, наче розстилалося перед очима чародiйне дiйство, причину та сюжет якого годi розпiзнати, але це було бiльш захоплюючим, нiж спостерiгання за гарною жiнкою, що виважено йшла залитими сонячним свiтлом вулицями, а вiтер ворушив її спiдницю, i нiчого бiльше, лише пекуче торжество плотi над духом, що змiнювалося тупим вiдчаєм. Нiчого особливого в тому не було, а от будiвництво було чимось таким, що вибивало з намуляного колоброду, що водночас нагадувало старовинну пiсню й легенду, не бувши ними. Було тяжко дивитися на це кожного дня, але прокинувшись, заскочивши в це, здавалося б, непроглядне мiсце, всi здивовано вiдкривали очi, дивуючись, що стiни поволi грацiйно ростуть, зведенi цими рiзними людьми з такою потугою.

Всi великi речi роблять грубо i без особливого торжества. Нам видавалося, а може, воно й було взаправду, що вiдбувалося щось незвичне в протилежнiсть тому, що пiднiмалося там, над пагорбами, де стояв чорним марищем монастир, а трохи нижче, бiля затхлих, нечищених озер, подовбаний, хоч i вiдбiлений мормонами старий млин. Можливо, причиною цього було те, що нiхто з нас нiколи не бачив, як зводяться храми, а що саме храм, ми, пацанва, вже знали як не вiд Лаврентiя, то вiд Мурзона або Наумича. Вони часто розпиналися перед гаволовами, розповiдаючи iсторiю унiї, i нiхто не мiг до кiнця второпати, для чого стiльки церков, бо можна б, гляди, вибрати одну; проте таємничiсть цих розповiдей розходилася кругами, повiльно, захоплюючи своєю впертiстю до свiтської влади, — дивись, iнодi якась добросердна баба приносила будiвничим у глеку молока, в ганчiрцi замотаний шматок сала. Вечорами приїздив у зеленому «джипi», випадав з машини сам Андрюха Лямур, який вiднедавна був у бiгах, ховаючись не вiдомо вiд кого, сiдав на ще теплий камiнь, смоктав пиво, наче йому нi до чого не було дiла, але все бiльше i бiльше спостерiгаючи за будiвельниками; якась затравлена туга проступала в його каламутних очах з розширеними зiницями; його обличчя свiтлiло, набирало благородного вигляду; в такi години вiн часто нагадував Принца Дакарського. Щось вiн хотiв сказати, може, поговорити чи запропонувати помiч, хоча останнє сумнiвне, але теж не безпiдставне, бо ще багато живих понинi соснiвцiв пам'ятали його як Андрiя Побiденка, напiвсором'язливого працьовитого хлопця, що навчався медицинi у центрi столицi, i всi були впевненi, що ота оказiя трапилася з ним через цю проблядь Iлону.