— Завтра! Завтра! Не повторiть завтрашнiй день…

А чоловiки стояли та смiялись. Нарештi двоє вiдiйшли вiд гурту, взяли Лаврентiя за руки та ноги i вiднесли в тiнь.

— Хорош дурня валяти!

Бiлявка усмiхнулася, її фiолетовi очi горiли двома iскрами, притрушеними сiрим попелом.

— Вiн вам треба…

Чорнява гасала травою, а чоловiки рубали м'ясо великими ножами, скидали до мiдного тазика, i негучно перемовлялися, позираючи на його батька.

3. Вiн бо спасе тебе вiд сiтки птахолова

i вiд погибельного мору.

4. Вiн тебе покриє крилами своїми,

i ти втечеш пiд його крила;

щит i забороло — його вiрнiсть.

Вiн дихав тяжко, сходячи гарячим тваринячим потом. I навiть тодi, коли вантажiвка, обiймаючись теплим повiтрям i пилом, рушила, керована мiцною батьковою рукою, навпрошки додому, його не полишало трепетне твариняче благоволiння перед невiдомими людьми, одягнутими у бiлi сорочки. Це вiдчуття було терпким, пекучим, як дешевий портвейн.

За лiсом вже грала сумна музика духового оркестру. Музиканти — пожежники в начищених шоломах — видували одноманiтнi звуки, i тiльки тодi Андрiй вперше вiдчув свою непотрiбнiсть у цьому свiтi. Вiн уважно подивився на батька, але нiчого не сказав. Але того дня, як зараз пам'ятав, вiн не поїхав на рибалку.

Тодi в його пам'ятi, того дня, встали могутнi тенти музикального майданчика, куди вони ходили на танцi. Вони випили з Яшкою по стакану дешевого вина, потiм добавили пива, i вже коли йому заманулося перейти на алейку, пiд облузаний гiпсовий пам'ятник дiвицi з веслом, вiн побачив, вiрнiше, вiдчув ледь вловиму тiнь, дух чогось моторошного, а водночас такого, що нiколи ще не пробував, i воно нахабно та настирливо влазило у його свiт. I тодi вiн побачив чорнявку, яка стояла пiд миршавенькою туєю; зараз вона була зовсiм iншою — довгонога, обличчя обтискали бутони чорного, аж до синього, волосся. Вона усмiхнулася, простягнула руку, i вiн стривожено, як звiр, храпонувши повiтрям, подався назад, але вона вже зловила його широку i грубу долоню в свою нiжну i м'яку, вiйнувши на нього запахом, невiдомим духом:

— Привiт… Я зовсiм не кусаюся… Ходiм, менi покажеш мiсяця… Кажуть, що вiн не ущерблюється вже третiй день пiдряд…

Вiн хотiв сказати, яке їй дiло до того мiсяця, але слова застрягли у горлi; вiн запропонував їй чогось випити, але вона вiдмовилася, сказала, що вiн може чогось випити, а вона почекає його, а тодi вони сходять глянути мiсяця, так чи нi. I вона смiялася безтурботно, легко i весело. I тiльки зараз вiн починав розумiти, що вона гарна, а тому йому й лячно пiдходити до неї, говорити з нею, i ще щось там. У неї дiйсно красивi, точенi ноги, тонка постава, мiцнi сiдницi, що м'ячиками переливаються пiд сукнею. Тiльки зараз вiн помiтив, що вона одягається дуже дорого, дуже вибагливо, проте просто. Вiн пив кисле пиво, давлячись, вибалушивши очi, наче несподiвано зрозумiвши, в якому багнi вiн жив. I це пиво видавалося йому помиями, i життя у нього пройшло на смiтнику, серед пiдарiв, п'яниць, тюремникiв. I йому враз захотiлося плакати, як ото вiн стояв, жлуктив пиво i дивився на довгоноге напiвефемерне чудо, що трiпотiло у феєрверку синiх вогнiв, пiд завивання грубих голосiв, пiд виск i матюччя; вiтер доносив з кiсткового солодкий сморiд падалi, вже нiчнi птахи тепло i смертельно шурхотiли крилами, i час не можна було зупинити. Наливалося ультрамарином, що скоро випаде осадом у чорну нiч.

А мiсяць дiйсно був страшним. Його червонi тiнi спочатку лягали на широке листя, на латаття, на олов'янi плеса води, аж потiм вiн сам визирав, великою кривавою кулею над чорною безоднею степу, безголосого, наповненого гнилими запахами, запахами нiчних квiтiв та духом болотяних куширiв. Вони зупинилися бiля старого млина. I вона запитала щось. Потiм показала рукою в бiк озер: «Ходiм туди…» Вона йшла тихо, тримаючи його за руку. А вiн боявся, щоб не запiтнiти, щоб вiд нього не смердiло, як вiд козла. Нарештi вони зупинилися перед озером, на самiй тiй частинi, куди йому було заказано ходити, i вона враз змiнилася: очi у неї наповнилися кислою дорослою тугою, i вона почала спостерiгати за кремезним голим чоловiком, що когось обiймав. Щось тендiтне та м'яке, але зараз, добре погледiвши, вiн побачив бiлявку, що хрипiла у його обiймах, зовсiм тобi божевiльна у мiсячному сяйвi, а неподалiк лунали радiснi голоси i теж бродили голi люди. Було темно, тiльки червоний мiсяць лив i лив на степ, на воду рудий одсвiт, що нагадував шумовиння свiтання, його порожнечу i його несправджений сум. Вiн тодi розiзлився, бо бачив перед собою розпатлану, розпашiлу оголену жiнку, яку навiть ще сьогоднi мислено обiймав, i вона таки бiльше подобалася, нiж ця чорнява; вiн бачив її запiтнiлу, навiть страшну в гримасi пристрастi, з порожнiми фiолетовими, як нiч, очима, вiн бачив, як смикалися ноги, стискалися i розтискалися сiдницi з краплинами поту мiж половинками, надималися м'язи на руках, а їхнi голови безпомiчно, наче переламанi, падали на плечi; а потiм вона сiла, розкинувши широко гарнi ноги, i зовсiм по-грубому, так, як роблять їхнi жiнки, провела низом живота, пiдняла руки, змахнула пальцями, потiм всiєю долонею. Вiн тодi запам'ятав, як стояла пилюкою комашня мiж лiхтарiв, а летючi мишi безшумно падали над асфальтом, злiтаючи темним ганчiр'ям. Цей дитячий, дурний мiстичний жах уперемiш зi спогадами вiн зберiг на все життя, — вони йому точно заважали жити. Але вона йшла мовчки, низько нахиливши голову, тiльки чулося легке сопiння.

— Ходiм до млина… — обернулася вона, але погляду її вiн не побачив, тiльки велику вiгтясту тiнь, що закрила її обличчя, наче вiдтяло голову i лiву руку. Вiн вiдчував, що вона лютувалася. I отак вони стояли — продутi теплим вiтром; у неї шовком ворушилася на гарних ногах сукня, обдималася спереду, випираючи м'який, гарної форми лобок, не жорсткий та кiстлявий, як буває у такому вiцi; округлий, трохи пiдтягнутий живiт, i ноги в сиротах вiд збудження, — лiхтарi стояли упродовж пляжу жовтими свiчками, зовсiм маленькi, майже тобi натиканi сiрники або свiчки, — все поменшало, знiкчемнiло вiд нахрапуватого поливу червоного мiсяця.

— Дивно, що вiн нiяк не уполовиниться… — її слова прохлюпотiли краплями води. I нарештi вiн побачив її очi — пустi, порожнi, далекi. Тiльки тодi вiдчувся, вiдкрився подих того свiту, звiдки вона прийшла, де вона насправдi жила i нiколи, як вiн пiзнiше зрозумiв, не виходила.

Нарештi вони пiшли, залишаючи лежати позаду пiщаний пляж з тiнями вiд лiхтарiв, поодиноких людей, подiбних на привидiв. Про цей пляж Андрiю багато розповiдали, але навряд чи хто з його оточення сюди потрапляв; трохи повiддалiк, десь за кiлометр, вже важко пiднiмався лiс, переобладнаний пiд парк, а ще далi — горiли великими бурштиновими вогнями вiкна будинкiв начальства. Про них теж в народi говорили або з презирством, або просто спльовували пiд ноги смачним харчком, а тому доброчинностi аж нiяк не прочитати на обличчях мешканцiв робiтничих кварталiв, — спробуй тiльки завiтати до них на свято. I тому Андрiй не запитував, хто вона, як її прiзвище, а просто знав, що вона з iншого, того тремтячого рiдкими вогнями мiсця, куди йому дорога заказана, але зiр його жадiбно тягнувся рiк за роком, накипаючи в душi роздратуванням, туди, за темнi з восковими вогнями пагорби.

I от нарештi вони минули озеро, обiйшовши його лiворуч. Цi мiсцини вiн знав напам'ять, — вони лежали перед ним у рудому свiтлi мiсяця, з чорним дупловинням старого млина, широким степом, з гуготiнням двiстi двадцять четвертого кiлометра. Зараз вона йшла попереду, i вiн бачив, як вiд ходи прогинається спина. Одного разу рука сама потягнулася i вiн торкнувся вижолобку спини долонею, з жахом вiдчуваючи, як пiддається пружна шкiра, а пальцi занурюються в оксамит. Навiть зараз вона не була подiбна на тих дiвчат, з якими вiн збував вечори на танцях, залазив у труси, iнодi зовсiм по-невмiлому розкладаючи на лавцi або у товаришiв на «хатi», доки батьки на нiчнiй змiнi. Тодi вона подала руку. Вона вся тремтiла, затиснувши мiцно його пальцi своїми, так, наче вiн зараз дасть чосу. Коли вiн весь занiмiв, геть зiпрiвши, вона пiрнула у чорне виймище старого млина.