Нарешті про сценарій, що його тут друкується наостаннє. Форму, в якій його викладено, я маю право вважати за крок на шляху творення потрібної сценарної форми. Кінорежисерам не треба рознумерованих авторських сценаріїв. Я припускаю лише таке розуміння постави певного сценарію, коли режисер творчо переломив у собі первісні ідеї й прагнення. Цей мій сценарій, можливо, не потребує в жодній натурі, він – мелодрама, він – театралізований вигук акторів на котурнах. Написано його для німого фільму. Звідки ж мені знати, як режисер може примусити його звучати, як він відчує в собі потрібні тони людської емоції? Тепер, в добу великих зрушень людської психіки, в добу переможного керманича людства – пролетаріату – митцям якнайбільш треба боятися пройти повз важливі психічні чинники, не помітивши їх через їхню, нібито, мізерність.

1930, січень

Голлівуд[102]

У їдальні кінофабрики завжди б'ються істерично двері, а за їдальнею западається червона земля – і на це місце стають, коли хочуть понюхати морської меланхолії. Найбільше сюди бігають молоді автори і футуристи-поети, стають і, задумливо попихкуючи люльками, спостерігають далекі й таємні кораблі, що мають повезти їх на тропіки. Далеко внизу шавкає об пісок, налітаючи, море, свистить і шумить на березі та в повітрі. Під знаком цих романтичних шумів проходить і робота в Одеськім «Голлівуді».

Одесити – народ гарячий і симпатичний. Над усе вони кохають Одесу. Всі славетні люди з історії й географії, як відомо, були одеситами – це першого ж дня скаже Одеса, запевняючи вас, що Чарлі Чаплін[103] народився на Молдаванці – від веселого вантажника Каплан. Той же Чарлі – за днів своєї юності – бігав босоніж на березі під кінофабрикою і, кидаючи в Чорне море камінці, згорав на одеському сонці. Ніхто навіть не подумав накрутити з нього кількох паршивих метрів фільму – з цього босого й замурзаного хлопця, в якому струміла талановита кров вантажника Каплан.

Коли ви довірливо слухатимете, не перериваючи й разу промовця, – ще й не те почуєте. Вам доводитимуть, що Дуглас Фербенкс[104] є незаконний син тітки Рухлі з пристані. Вона ще була тоді молодою і вродливою юнкою з очима «как море», стомилася після довгого робочого дня, таскаючи цукор на широкій спині, і лягла спати на теплому камені одеської ночі.

Цим скористався молодий мрійник з американського корабля «White House» і засліпив соромливу дівчину золотом та подарунками. До самого ранку умоляв він її сотнею різних мов серед портових пахощів. Камінь кришився, розпадаючись на порох, від жаркої промови моряка.

А на ранок молода Рухля крізь сльози дивилась на «White House», – як увозив він частину її серця і батька її майбутнього синка – Дугласа.

Багато ще дечого почуєте ви від одесита, коли він заб'є вашу молодість феєрверком сенсацій. А якщо ви, людина бувала, обіллєте його вогонь водою вашого скепсису та скажете, що Одеса «так собі», – він огляне вас презирливо й викине свого останнього козиря:

– Так собі? А море?!

Країна веселого народу – це Одеса. На широких вулицях її росте ніби трава, бо кожний одесит не ходить ніколи просто, а все наче обминає якусь травинку. П'яні там – перші лицарі Веселого Ордену. Вони ходять на тротуарах сотнями – витончені, чемні і граціозні, і своєю вдачею можуть звести з розуму навіть не одесита.

Там тридцять три адміністратори тридцяти трьох кіноекспедицій щоліта кінофікують місто. Ви можете серед білого дня підійти до кожного одесита – хай на ньому буде каракуль і котик – і запропонувати йому участь у фільмові. Вас не пошлють до чорта і не покличуть міліціонера, а, ввічливо усміхнувшися, питатимуть за умови. Там, кажуть, одного прекрасного літнього дня, по обіді, коли агенти різних компаній вийшли приймати з пароплавів мандарини, волову шкіру й корицю, – не знайшлося в гавані й одного вантажника – вони грали десь для фільму красиво й шумно.

Але це все – як тло. Він висітиме над нами ввесь час – цей незвичайний килим одеських звичаїв. Темна південна ніч покриває нас своєю яткою, на чорному небі стоятимуть завжди кілька ясних зір, наче кинув хтось у небо якір – одеський герб. Тихий свист, шум, гуркотіння трамваїв – це все вщухатиме в місті, залишатиметься позаду і не перейде паркана кінофабрики.

Ніч. Два павільйони стоять і світяться зсередини, наче це хтось поставив вершки маяків на землю. Десятки прожекторів повертаються в павільйонах, і ворушиться там клубок великого світла.

Знімають «Франкфурт-на-Майні». (На фабриці кожну назву перекручують по-своєму: там є ще – «Синій компот», «Підозріле барахло», «В пазурах операторів», «Той, хто одержує ляпаси», «К. П. П.» – «Коли пити перестануть?» й інше.)

Кафе німецького портового міста виграє вогнями й огниками. Гример пудрить підряд носи всім присутнім. Оператор свариться з освітлювачем, вимагаючи додаткових «павуків», і наказує «Мар'ю Іванівну» повернути ще більше. Адміністратор сидить на кріслі, і до нього бігають, і від нього тікають помрежі та реквізитори.

Адміністратор оглядає принесеного револьвера і намагається вистрілити: п'ять осічок підряд. Лайка з реквізитором, а під цей час револьвер стріляє випадково і забирає добру половину лайки. Актори і статисти соромливо топчуться вкупі коло дверей – вони з жахом і завмиранням серця дивляться на страшні очі «юпітерів» та «вайнертів».

Режисер – цей чаклун фільмування – замислився надміру. У нього саме народжуються геніальні ідеї. Він сидить на самому вершечкові драбини посередині павільйону і, затуливши рукою рота, замріяно кудись дивиться. Може, він відшукує крізь скляний дах павільйону синє небо і ту нещасливу зірку, під якою народився. Через це режисер не звертає ні на що уваги і лише похитується разом з драбиною, коли хтось, пробігаючи, зачепить її плечем. Але все ось готове. Режисера зганяють наниз реквізитною пляшкою і повертають до сучасності. Акторів поставлено на місця. Гримить режисерський тенор, і кліпають очима «павуки», шиплять, белькочуть щось невідоме і риплять – наче хтось пальцем по склу. Репетиція!

Оператор висловлюється про початок свого обурення. Режисер одривається від репетиції і щось хоче з'ясувати операторові. Цей не слухає: «крупних планів» з цієї точки не вийде, його художній смак та довга практика протестують, він підвищує голос.

В цей час запалюється все світло. Режисер і оператор стрепенулися, як коні від бойового сигналу. Оператор викидає рештки аргументації:

– Що я вам – крутильщик?! Я художник!

Але це все, аби совість була чиста. Оператор і сам не вірить тому, що сказав. Крутить.

Тепер перейдімо двір – не впадіть, глядіть, через дроти електричної проводки – підемо до другого павільйону, де знімають «Підозріле барахло». Ніч темна після прожекторів, як смола. Вітер. На обличчя вам сяде дві крихти солі з моря. Заходимо.

Неймовірне світло засліпить очі. Коли ви станете в темний куток і насунете на очі кашкета, вам пощастить роздивитися павільйон. Він порожній, як душа скептика. Велика кімната – касарня, всю стелю вкрито сонцями «павуків», великих і малих, посередині кімнати самітний стіл і за столом самітна істота – машиністка. Вона нагадує мученицю на пекельній сковороді, і сльози закривають їй очі.

Режисер нервово бігає з кутка в куток. Помреж із рупором – за ним слідом. Адміністратор умовляє освітлювача не хвилюватися з того, що кінчається вугілля в лампах. Найнапруженіше чекання. Де ж, однак, оператор?

Цей спокійний чолов'яга нахилив свого апарата над головою машиністки і ось уже п'ятнадцять хвилин розглядає її крізь апарат, наче ботанік якусь мікроскопічну рослину.

Режисер не витримує – він посилає помрежа до оператора. Помреж, зрадівши, що знайдеться діло для його рупора, підходить на два кроки до оператора і в рупор передає йому волю господаря фільмування.

вернуться

102

Голлівуд – передмістя Лос-Анжелеса в Каліфорнії (США), яке на початку 1920-х дістає всесвітню славу столиці та символу американського кіно. У 1922 році тут розміщувалася 91 кіностудія (див.: Садуль Ж. Всеобщая история кино. Т. 4. (Второй полутом): Голливуд и конец немого кино 1919–1929 / пер. с фр. – М.: Искусство, 1982. – 557 с, 24 л. ил.).

вернуться

103

Ідеться про сера Чарлза Спенсера Чапліна (16.01.1889, Лондон, Великобританія – 25.12.1977, Корсьєр-сюр-Веве, Швейцарія), відомого англо-американського актора й кінорежисера, відзначеного в США спеціальною премією «Оскар» (1972) за внесок у кіномистецтво. Його кіногерой «маленький бродяга» з'являється в 1913 році у фільмах М. Сеннета і продовжує жити в кінострічках, створених самим Чапліном: «Бродяга» (1915), «Золота лихоманка» (1925), «Вогні великого міста» (1931), «Нові часи» (1936), «Великий диктатор» (1940), «Мсьє Верду» (1947), «Вогні рампи» (1952).

вернуться

104

Ідеться про Дугласа Фербенкса (справжнє ім'я та прізвище Дуглас Елтон Томас Ульман) (23.05.1883, Денвер, Колорадо – 12.12.1939, Санта-Моніка, Каліфорнія), американського актора, продюсера. Він дебютував у кіно в 1915 році у фільмі Д. У. Ґріффіта «Ягнятко», маючи десятирічний досвід роботи в театрі. Режисер Дж. Емерсон сформував амплуа Фербенкса: шукач пригод, який спроможний подолати будь-які перешкоди. Найбільш відомі фільми за участю Дугласа Фербенкса – «Подвійні клопоти» (1915), «Дикий і кошлатий», «Сучасний мушкетер», «Подорож на місяць» (1917), «Його величність американець» (1919), «Знак Зорро» (1920), «Три мушкетери» (1921), «Робін Гуд» (1922), «Багдадський злодій» (1924), «Чорний пірат» (1926), «Залізна маска» (1929). Окрім того, в 1919 році він разом із Ч. Чапліном, Д. У. Ґріффітом та актрисою М. Пікфорд, яка була його дружиною, заснував компанію «Юнайтед артисте», що вважається етапною подією в історії Голлівуда. Робота Фербенкса відзначена спеціальною премією «Оскар» (1939).