Дівчинка, зачинившися в кімнаті, ножицями вирізує з червоного шматка прапора зорі. Вони незграбні, великі. «Найкраще стріляє батько – йому я дам найбільшу», – каже собі дівчинка і старанно працює ножицями.

Сурмач сурмить. Навкруги нього зникає день і касарня, постає чорна, глупа ніч. Повз сурмача пробігають поодинокі солдати й матроси, наче йдучи на штурм. їх безліч. Біжать солдати, робітники в цивільному, але з рушницями, проводять городовиків, біжить офіцер, зриваючи погони з плечей, тягнуть кулемета по землі, пробігає гармата і, нарешті, грузовик, повний людей і зброї. Потім – панцерник, неповороткий, як черепаха. Сурмач сурмить, і знову – навпаки вже – зникає ніч, видно бородатих його товаришів, касарню фортеці і купу листя. Сурма пересовується за спину. «Цареві дали по шапці!» – каже сурмач, і в уяві слухачів вимальовується чудний образ царя в мантії і короні, якась рука, велика і міцна, б'є його по короні. Слухачі здивовані до краю.

Дівчинка вибігає з кімнати, біжить до касарні, до того свого віконечка, де вона раніш уже підглядала. На її здивування – там сидить просто на землі її батько і плаче. Нахиляється до нього, щоб утішити, але батько плаче нестримно, і сльози котяться по бороді.

Сурмач стоїть у гурті грачів біля стіни, на котрій написано крейдою колони цифр – виграшів і програшів за кілька років. Цифри – майже астрономічні. Одну колону закреслено навхрест зверху донизу. По ній, очевидно, хтось розквитався. Справді, перехід на могилку з хрестом стверджує ту думку, що грач покінчив свої рахунки із життям на острові. Сурмач у гурті. Починає закреслювати всі колонки цифр. «Однією партією в очко ми ліквідували старі борги!» – каже сурмач і не зупиняється, доки не закреслює всіх колонок на стіні. «Треба заарештувати вашого старшого і кинути цього острова, щоб повернутись до нового життя», – тоном проповіді виголошує сурмач.

За вікном – старший і його донька сидять на землі. Старший невидячими очима дивиться перед себе. Дівчинка гладить його по голові. Старший шепоче: «Мене заарештувати?! Ще побачимо, як-то воно вийде!»

Ліс і кущі на схилі крутої гори. Ближче крізь кущі видко, що під ними лежить і не рухається людина – мертва наче. На спині в неї сурма. Гвинтівка, випавши з рук, зачепилася шпагатиною за галузку і похитується разом із нею. Стоїть дерево. Раптом од нього одривається галузка і падає додолу – від кулі. На ніжній корі іншого дерева раптом з'являється крапка чи дряпина – теж куля. Здійнявся пил із землі, злетіли листочки – знову куля. Жодної людини ніде не видко. Зламане молоде деревце, чорна яма біля нього – від набою. Гладенька кора товстого дерева. Раптом з'являються одна за одною чорні крапки – кулі з кулемета. Ще – падає галузка з дерева. Здіймається цілий вихор із землі торішнього опалого листя. Людина під кущем заворушилась. Вона поплазувала по землі в тому напрямку, як вона лежала. Це – інстинктовий, майже позасвідомий рух. Гвинтівка залишилась висіти на кущі. Людині видко чиїсь ноги, що витикаються підошвами до неї з трави. Мрець лежить горілиць, руки розкидані, чудний ракурс з того місця, як дивиться на нього сурмач. (Це він!) Поза неймовірна – людину зустріла смертельна куля. Сурмач підповзає ближче. На нього дивляться скляні очі ворога. Так, це ворог, в нього на плечах є погони. «Обдурили тебе, землячок», – каже сурмач і шарить по кишенях у трупа. «Дай, браток, закурити!» Сурмач скручує цигарку, запалює її і солодко затягається. Курить. Потім, машинально одкозирявши мертвякові (так роблять після прикурки), сурмач повзе далі. Він часто зупиняється, його, очевидно, контужено.

Це все – сурмач на подвір'ї фортеці оповідає. Надворі вечір. Слухачі – ті ж солдати, дівчинка, ведмежа, осторонь трохи – старший. Куховар і кравець теж у гурті. Старший скидає мундир і тримає його на колінах. Говорить: «Ти нам розповів, що билися свої із своїми. За що?» Сурмач оглянув чотирьох своїх спільників поглядом переможця, мовляв, «що я вам казав?», і одповів: «Одні були за революцію, а другі – за царя». – «Тепер дивись уважно», – перебив його старший. Він дістав з кишені ножа і помалу споров собі погони. За погонами – пішла кокарда. Все акуратно поклав на землю. «Принеси, Оверку, зарізаного». Оверко пішов до кімнати, виніс пошматованого ножем царя, поклав на купу. «Ти думав, що будеш володіти моїм островом?» – сказав старший. Оверко приніс прапор і поклав його на землю. Старший дістав револьвера з кишені і поклав собі на коліна, на мундир. «Ти мій арештант, хлопче», – сказав до сурмача. Сурмач зніяковів і розгублено подивився на бородачів, але ті не протестували. «Ми за революцію, а тебе ми не знаємо!» – закінчив старший. Велика довга пауза. Ніхто не знає, що має трапитись далі. Дівчина злякано дивиться на батька. «Споріть із плечей погони», – наказує старший. І знов пауза, коли люди борються із своєю приголомшеністю. «Розповідай, хлопче, далі», – каже сурмачеві старший. Сурмач, ще не розібравшися у всіх своїх думках і здогадках, поволі продовжує почату розповідь.

Учуднений план оповідання. Сурмач блукає лісом. Сходить по якихось схилах. Іде обережно, як мисливець, котрий боїться пополохати звіра. Дерева меншають, ідуть кущі і, нарешті, внизу видко, як виблискує море. Біля берега стоїть парусник на якорі. На березі – шлюпка і матрос біля неї. Палуба парусника гола: паруси змотано, і людей не видко. Сурмач підходить до матроса. «Де у вас тут лазарет?» – питає сурмач серйозно. Матрос ніяково дивиться. «Виклич сюди головного лікаря», – продовжує сурмач. Матрос одступає до шлюпки. «Може, хоч шматок хліба є? – нарешті питає сурмач матроса і простягає йому руку. – Здоров, братішка!» Матрос здоровкається з сурмачем і зацікавлено його оглядає. Потім запрошує до шлюпки. Сурмач сідає до весел і гребе в напрямку до парусника. «Кого чекаєте?» – питає сурмач, схиляючись і розгинаючись. «Якогось вантажу, а якого, і сам не знаю. Певно, контрабанда», – поволі говорить матрос. «А куди йтимете далі?» – питає сурмач. «Уздовж берега день путі», – інформує матрос і раптом починає пильно дивитися на сурмача, що дужче став налягати на весла. Очі сурмача звернені на берег – там з-за дерев вийшов на берег загін – до 30-ти чоловіка. Човен причалив до парусника, матрос і сурмач вискочили на палубу. Палуба порожня, матрос штовхнув сурмача до люка, а сам почав махати шапкою на берег, відповідаючи на позивні сигнали з берега. Забіг до каютки, вибіг звідти з якимось шматтям, підбіг до люка в трюм і шпурнув шмаття туди. «Передягнись там і кажи, що ти матрос!» – крикнув матрос досередини. Сурмач сам у трюмі. Зверху крізь люк падає косе світло. Різні покидьки, бочки, дошки і все інше, що може бути в порожньому трюмі. Заховатися абсолютно немає де. Сурмач знімає з себе сурму і ховає її десь у кутку разом із картузом. Передягається в матроську одежу. Повз люк починають ходити постаті. По палубі чути їхні кроки, сурмач прислухається: рот чийсь, що говорить. «Поставити паруси! Людей – до трюму!» Сурмач, почувши такого наказа, вже не вагається, спокійно підходить до драбинки і лізе нею нагору. Потрапляє одразу до гурту солдатів і офіцерів, що вештаються палубою. Біля керма стоїть знайомий матрос, поруч нього хазяїн, котрий слідкує за тим, як починають ставити паруси. Матрос каже таємничо до хазяїна: «Хазяїне, обережно! Отой обшарпаний – мабуть, самий головний з усіх. Його знає тільки начальник, а солдати – ні. Наказав, щоб він був нашим матросом!» Хазяїн насупився і подивився на сурмача, що саме спокійно проходив палубою і простував до корми. Солдати мимоволі уступали йому з дороги, а офіцер ніби підкреслено одвернув голову, не дивлячися на сурмача. Це сталося випадково, але на хазяїна справило враження. Свій останній сумнів він виклав матросові: «На ньому наче твоя сорочка, Іване?» – «Тихше, бо почує!» – прошепотів Іван, і в цю хвилину наблизився сурмач. «Добридень, хазяїне, – привітався він, – може, у вас знайдеться робота?» Хазяїн підморгнув сурмачеві і зробив вигляд, що все розуміє. «Ставайте ось до Йвана – тут важко одному біля керма». Така робота – фікція, і сурмач це зрозумів як незрозумілу свою перемогу. Хазяїн одійшов, а Йван став інформувати сурмача, як йому триматися.