«Я сомнамбула. Місяць — провалля, підсвічене знизу…»
Я сомнамбула. Місяць — провалля, підсвічене знизу,
Де самшити лежать, а смарагди летять, мов літа.
Я бреду і бреду по тонкому, як голка, карнизу,
Німо ввіривши душу долоням, вона золота —
Бо ні з ким не прощалась: на всіх одкровення не стати.
Намагаюся йти, не дивитися в досвід і вниз.
Я сомнамбула? — ні, самогубця у вимірах страти,
Я осінній листок, що над прірвою вітру завис.
То усе ще любов, я усе ще без тебе не можу.
Ритм польоту — і втома, що в безвість мене віднесе…
Я спокутую віру — то байдуже, людську чи Божу:
Передсмертна печаль, невагомість повітря — і все.
«Гіацинт попід місяцем — герцог величний…»
Гіацинт попід місяцем — герцог величний.
Пауза в менуеті трішечки затяглася.
Пластика карколомна, тіло його обтічне,
Кров селекції в жилах у всіх його іпостасях.
А коханка його в кабареті співає соло,
Шкіра її єдвабна тонша пелюсток рожі.
З герцогом наодинці лишається майже гола —
Та герцог її ні взяти, ні забути не може.
Помста буде страшною, розв'язка — майже трагічна:
Гіацинтовий трунок гіркіший німої ролі.
Панна вип'є трутизну — і зробиться тиха й вічна.
Тільки місяць-мефісто дивитиметься вороже.
Дощ почнеться в дієзі й закінчиться в бемолі —
Зимним голосом в жилах: зглянься, помилуй, Боже.
«Люблю тебе, людино із безодні…»
Люблю тебе, людино із безодні,
Люблю тебе, людино, бо люблю…
Усе, що нами сказано сьогодні,
Крихке, як тіні в зламах кришталю.
Це майже гра: ти ж знаєш, я для тебе
Занадто вічна й майже не твоя.
Оголена коханням, просто неба
Натужно жінка згадує ім'я.
Бо як збагнеш, бо як повіриш дому
Мого знання, де я — хіба що шпак?
Я переможу все, і навіть втому
З проваллями означень і ознак.
«Оголений пейзаж. Парфумів синій запах…»
Оголений пейзаж. Парфумів синій запах.
І вечір-меломан — завсідник темних брам —
Скрадається, як кіт, несе на чорних лапах
Холодний і в'язкий розкошланий туман.
І змінюється все: така природа звуку.
Як паморось дрібна, краплини ностальгій.
Чи ж зможу я хоч раз обпертися на руку,
Щоб ти не зрозумів, що ти уже не мій?
«Акварель дощової погоди: зелене і синє…»
Акварель дощової погоди: зелене і синє.
Іронічний хлопчак пропонує купити черешні,
Щоб збагнути півусмішку випадком даного сина,
Я пригадую слово — таке ж чарівне і тутешнє.
Трохи пам'яті, трохи води, трохи цукру у склянці.
Елегійно сповільнене місто — у пуп'янках липи.
Довгі пасмуги зливи — пунктири найдовших дистанцій,
Я ж прозорими ними не зможу далеко ходити…
Отже, сталося все, що не мало б лишатися чистим.
Висихає вода, що потрапила Богу на руки…
Кілька келій пташиних гойдаються в рустику листя.
Гірко пахне травою моєї з тобою розлуки…
«Валізу ставлю до підніжжя дому…»
Валізу ставлю до підніжжя дому,
Стою при ній, вагаючись ввійти.
Стоять троянди парами — і в тому
Глибокий сенс моєї самоти.
Любов не знає пам'яті чужої,
Вона, як лезо, чиста і тонка.
Стоять троянди в сутіні по двоє —
І до колючки тягнеться рука.
«Долала світ — немов холодну воду…»
Долала світ — немов холодну воду,
Хоч щастя їло пряники із рук.
Зі світу, у який немає входу,
Вривався в душу моторошний звук:
Таксист тиснув на клаксон, я здригалась.
Ми — береги, то як же нам зійтись?
Ти говорив — і щось в мені ламалось,
А ти, як лід, зсередини світивсь.
Чи пам'ятаєш — листя мерехтіло:
Прозорий парк — неначе райський сад.
Стояли… Воском скапувало тіло —
Так я стікала в полум'я, назад.
І пила миті пристрасті, як ліки, —
І коїлася тихо, мов у снах.
Ти брав мене за руку — і велике,
Як відчай, світло падало з вікна…
«Ти мій поет, а я твоя утома…»
Ти мій поет, а я твоя утома:
Стерпи мене, адже бувають гірші.
Писати вірші — і сидіти вдома.
Сидіти вдома — і писати вірші…
Йдемо по пеклу. Хто тобі Вергілій?
Ніхто не жде, ніхто у рай не кличе.
А я, претиха постать в сукні білій,
Нагадую в відлуннях Беатріче…
Чим далі йду, тим важче залишати
Пустелю нашу на поталу виру,
Як інтер'єр порожньої кімнати,
В якій немає стелі — так я вірю…
«Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі…»
Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі.
Міра вічності — рік, міра року коротша від миті.
Ми не вчились любити деінде чи тут. Парасолі
Милосердно занурюють зливу в опуклості квітів…
Так спокійно вертатись. Так вільно тривоги штовхати
Попід шини авто. Милосердя убивства, а отже.
Залишаються вічно тіла, і лаштунки, і ґрати,
Як не сказане слово — важке, кінцесвітнє, Боже…
«Є синоптики смерті, синоптики граней води…»
Є синоптики смерті, синоптики граней води.
Ув Авгієвих стайнях важкої на серце погоди,
Літа Божого цього не будь мені птахом сюди.
Не суди мене — тут. Не рятуй мене смертю. Народи
Не зуміли пройти цю пустелю в своїй суєті,
За Мойсеевим словом, шукаючи неба чи ґрунту.
Я кохала тебе у твоєму пришесті. І ті
Сорок років жаги — то прелюдія голоду й бунту.
Отже, крила — й лещата. І білі прозорі рубці —
Знак любові, чи смерті, чи дещиці тої любові.
Горобці у піску — це, здається, на дощ. На лиці —
Слід: сльоза запеклася вречевленням крові.
