«Прийде зима снігів, слідів і сажі…»
Прийде зима снігів, слідів і сажі.
Двірник зачинить брами листопаду.
Мовчатиме, аж поки не розкаже
Про білу сутінь золотого саду.
А потім двері віхолам відкриє
По тому боці — і по цьому боці,
Щоб теплий шалик — зашморгом на шиї,
Й сльоза — зненацьким каменем ув оці.
«Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло…»
Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло
І неназивання речей, що старіли з батьками.
Тут протяг хизується вмінням пробачити зло
Одним лише пострілом в око віконної рами.
Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим,
І ти тут не ворог, а син, що крадеться, як злодій.
І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим
Тебе і твої непташині уривки мелодій,
Півправди історій, розказаних просто з розмов,
Розхристані титри й екранні шматки божевілля…
…А завтра каліка-смітяр і сусід-птахолов
Твої мимовільні сліди на деревах забілять.
«Так просто, так коротко глухо зачинено двері…»
Так просто, так коротко глухо зачинено двері…
Любила, бо вміла, — всього лише тільки за сни!
Я мала усе восени, недобуте з весни.
Лягали сніги білизною снігів, на папері
Мовчали слова, ціпеніли, а може, як рай,
Здавалися раєм — і часом зривалися в пекло…
Любила, бо вміла, бо вірила — майже запекло —
Що ти мені сон, тільки віщий, а отже, минай…
«Цей сон ішов не так, як ходять сни…»
Цей сон ішов не так, як ходять сни,
А так, як умирають. Шаруділо
Йому повітря зимної весни,
І відцвітало інше — біло-біло.
Кричав шпачок, та врешті пересох
Йому у горлі дзвоник ненароком…
Наш сон ішов, поділений на двох,
І меншаючи в собі рік за роком.
«Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила…»
Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила —
Тому що до болю, до болю, до болю люблю.
Пливу у вигнання. Від сліз намокають вітрила.
І сонце їх сушить, мов крила важкі, з кришталю.
Цей серпень — статичний. Від Августа маю дорогу
До метаморфози, крізь істини, простір і час.
Я хочу сказати: не знаю для тебе нічого.
Межа перетворення — віра у кожному з нас…
«Є закони тривання між вод. Головне — не втонути…»
Є закони тривання між вод. Головне — не втонути.
Іграшкове проміння занурює пальці у море.
Раптом прагнеться вмерти — для того, щоб швидше забути.
Все — дорога до тебе, крихка, як на обрії гори.
Не питай мене, чуєш, про хвилі речей зніщотілі.
Це не осінь для тебе — це літо мені для причастя.
Не тепер і не тут — не прокинуся. Матиму в тілі
Срібну кулю кінця надвечірнього сонця щастя.
«Люблю тебе. Може, це справді така любов?..»
Люблю тебе. Може, це справді така любов?
І, може, цей острів — нас — омиває море?
Ми — спроба початку світу одною з мов,
Якою мовчу до тебе, коли говориш.
Не знай мене іншу. Не дай мені в досвід слів.
Створи мене знову, якою хотіла б бути.
Від погляду мерзнуть, мов яблука на землі,
Тобою не діткнуті стерплі від болю груди.
«А море у дуплах, неначе у мушлях зелених…»
А море у дуплах, неначе у мушлях зелених,
Тече і тече. Серед листя бринить шумовиння.
Високі, як скелі, стоять не дуби і не клени,
А сосни — спиною вростають в стрілчасте проміння.
Люби мене тут, ніби фавн із прадавніх буколік.
Ген зблискує вітер лускою — і гасне дощенту.
Лежатиму тихо, як корінь на камені голім.
То з мого надмірного смутку — прибою крещендо.
«Скаменіють птахи — і почнуть сумувати за цвітом…»
Скаменіють птахи — і почнуть сумувати за цвітом.
Як за братом у других, бо перші брати відтечуть.
Це всього лише серпень — не осінь і майже не літо,
Розтривожено бджіл серед вісників істини. Суть
Тільки тихе «падьом» (перепілка, висока в стернині)
Й прохолодна земля (груди повні уже молока).
Косить яблука сон, й опадає на яблука сині
Не медова роса, а знання аква віта гірка.
Це всього лише літа кінець. Облітатимуть грози,
Наче листя з дерев, западаючись в грунт, бо для них
Небо стане чужим, а гінкі шарудкі верболози
Забуватимуть все, їм розказане краплями. З тих
Чужинецьких країв, з тих доріг, не відкритих нікому,
Як обділений лицар, повернеться град — і піде
Умирати у поле, не знаючи стежки додому,
Не знайшовши її ні в душі, ані в світі — ніде…
«Залишу батьківщини вічний Рим…»
Залишу батьківщини вічний Рим
Заради меду, золота і шовку.
Піду в дорогу, прихопивши, крім
Сліпої правди, дику душу вовка.
В багатоборство гралися боги —
Намарне йшли, даремно умирали…
Та слід у Римі вовчої ноги
Не Геродотом вписаний в аннали.
«Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт…»
Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт
Всеруйнування атомів і суті.
Ідуть паломники, в гарячу магму взуті.
Несуть в долонях саджанці і лід.
Ненатлість логіки потопу: пахне сіль.
Гранітні плити. Скальпель. Плавний розтин.
Земля у язвах. Вітер звідусіль
Мертвотний дух у мертві мушлі зносить.
Хто просить, той і має. Рівність ран.
Всі різні в сім'ях — Каїн, Авель, третій…
Апокаліпсис. Дика зав'язь. Лан
Під диким небом воронням облетів.
І лиш одне із сотень поколінь,
Які принишкли — без знання — в утробі,
Повернеться до сонця. І крізь тінь
Затемнення хтось загукає: «Пробі!»
