Мурую сад, де безліч птиць і духів.
Де рух руки — між сном і павутинням.
І зайченя стооке та стовухе
Мені у поміч вергає каміння.
І гусне небо. Западає в сховки
Світобудова, повінь світла, місиво
Повернення у себе. Овид мовкне
Вчорашнім трибом пам'яті. Двоїсто
Лічу свій сумнів — і карбую зела.
Віршую з ними — в паморозь і в порох.
Обоє — срібні. Світова оселя
Стоїть на Сходу й Заходу опорах.
Та тільки зайченя — мале і тихе —
Все знає про підвалини й закони.
А я руїнно вибухаю сміхом,
Підважуючи встояні колони.
В нутрі і в нетрях — серцевина міфа.
І все, що можу — сад домурувати.
Хай зайченя з усмішкою Сізіфа
Втече у закапелки світу — спати.
І буде океану шумовиння,
І вир безчасся, і вітрів предтечі.
І зайченя, що вергало каміння, —
Вже сонне — в закапелках порожнечі.