— Це не моє ім’я. Там написано P.S. До чого тут моє ім’я?

Дідусь стишив голос і озирнувся, наче боявся, що хтось підслухає.

— Що ж, Софі, якщо хочеш знати, то P.S. — це код. Це твої таємні ініціали.

Вона широко розкрила очі.

— Я маю таємні ініціали?

— Ну звісно. Онуки завжди мають таємні ініціали, про які знають лише їхні дідусі.

— P.S.?

Він полоскотав її.

— Принцеса Софі.

Вона зареготала.

— Я не принцеса.

Дідусь підморгнув.

— Для мене — принцеса.

Відтоді вони не згадували про ключик. А вона стала Принцесою Софі.

Софі мовчки стояла в Salle des Etats і переживала гострий біль утрати.

— Ці ініціали, — прошепотів Ленґдон, якось дивно дивлячись на неї. — Ти їх колись бачила?

Софі здалося, що з темних коридорів музею до неї долинає голос дідуся: «Ніколи не говори про цей ключик, Софі. Ні зі мною, ці з кимось іншим. — Вона почувалася винною за те, що так і не пробачила йому, і тепер роздумувала, чи може ще раз не виправдати його довіри. — P.S. Знайди Роберта Ленґдона». Дідусь хотів, щоб Ленґдон допоміг їй.

Софі кивнула.

— Так, одного разу я бачила ініціали P.S. Ще в дитинстві.

-Де?

Софі завагалась.

— На одному предметі, що мав для нього дуже велике значення.

Ленґдон пильно подивився їй в очі.

— Софі, це дуже важливо. Скажи, чи не було поряд з ініціалами символу? Геральдичної лілії?

Софі оторопіла.

— Але... звідки ти знаєш?

Ленґдон видихнув повітря і відповів, стишивши голос:

— Я майже впевнений, що твій дідусь належав до одного таємного товариства. Старовинного братства.

Софі відчула спазм у животі. О, вона теж була впевнена в цьому. Десять довгих років вона намагалася забути випадок, що відкрив їй цю страшну правду. Ненароком вона побачила щось таке, що не вкладалося в голові. Що неможливо було пробачити.

— Геральдична лілія, поєднана з ініціалами P.S., — офіційна емблема цього братства. Їхній герб. Їхнє лого.

— Звідки ти це знаєш? — Софі благала Бога, щоб Ленґдон сам часом не виявився членом цього братства.

— Я писав про цю організацію, — його голос тремтів від збудження. — Символи таємних товариств — це ж мій фах. Це братство називає себе Пріоратом Сіону. Центр його тут, у Франції, але воно залучає впливових осіб з усієї Європи. Насправді це одне з найстаріших таємних товариств на землі.

Софі ніколи про нього не чула.

Ленґдон тепер говорив швидко, аж захлинався.

— Членами цього братства були деякі дуже видатні історичні постаті: Боттічеллі, сер Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо. — На хвильку він замовк, а тоді вагомо додав: — І Леонардо да Вінчі.

Софі здивувалась:

— Да Вінчі був членом таємного товариства?

— Да Вінчі був великим магістром Пріорату від 1510 до 1519 року. Можливо, саме тому твій дідусь так цікавився його творами. По суті, ці двоє чоловіків належали до одного братства. І все це цілком узгоджується із захопленням іконологією богині, поганством і презирством до Церкви. Відомо, що Пріорат завжди поклонявся священній жіночності.

— То ти хочеш сказати, що ця організація — щось на зразок поганського культу богині?

— Ні, це щось значно більше. Але найважливіше те, що вони начебто охороняють якусь давню таємницю. Власне, ця таємниця і дає їм таку величезну владу.

Попри очевидну переконаність Ленґдона, Софі не могла повірити в це. «Таємний поганський культ, який колись очолював Леонардо да Вінчі?» Усе це здавалося цілковитою нісенітницею. Але щойно подумавши так, вона перенеслася думками на десять років назад — у ту ніч, коли заскочила діда зненацька й мимоволі стала свідком такого, чого прийняти ніяк не могла. «Може, це пояснює...»

— Імена живих членів братства зберігаються в суворій таємниці, — сказав Ленґдон, — але літери P.S. і лілія, що їх ти бачила в дитинстві, — достатній доказ. Це може бути пов’язано тільки з Пріоратом Сіону.

Софі подумала, що Денґдон знає про її діда набагато більше, ніж вона зразу могла припустити. Цей американець, очевидно, міг би розповісти їй чимало цікавого, але доведеться зачекати іншої нагоди.

— Я не можу допустити, щоб вони тебе схопили, Роберте. Нам треба стільки всього обговорити. То йди ж!

До Ленґдона її голос долинав наче здалеку. Він і не думав нікуди йти. Він загубився в іншому світі. У світі, де оживали давні таємниці. У світі, де з небуття виходили давно забуті історії.

Повільно, наче рухаючись під водою, Ленґдон повернув голову і замислено подивився крізь червонувату імлу туди, де на стіні висіла «Мона Ліза».

Лілія... квітка Лізи... Мона Ліза.

Це все було тісно пов’язане одне з одним, наче сплелося в якусь нечутну симфонію, у якій відлунювали найглибші таємниці Пріорату Сіону й Леонардо да Вінчі.

За кілька миль від Лувру на набережній за Будинком інвалідів спантеличений водій трейлера стояв під дулом автомата й дивився, як капітан судової поліції, заревівши від люті, пожбурив брусок мила в пінисті води Сени.

Розділ 24

Сайлас, задерши голову, уважно розглядав чималенький єгипетський обеліск, що стояв у церкві Святої Сульпіції. Кожний м’яз у нього був напружений від радісного збудження. Він іще раз подивився довкола, аби пересвідчитися, що в церкві нікого немає. Тоді став навколішки біля підніжжя обеліска — не з благоговіння, а з потреби.

Наріжний камінь захований під лінією троянди.

Біля підніжжя обеліска в церкві Святої Сульпіції.

Так сказали всі четверо членів братства.

Стоячи навколішки, Сайлас обмацав кам’яні плити підлоги. Ні тріщинки, ні якогось знаку, який би свідчив, що плиту можна відсунути. Тоді він почав тихенько стукати по підлозі кісточками пальців. Стукав по кожній плиті, що прилягала до мідної лінії з одного чи з другого боку, просуваючись щораз ближче до обеліска. Нарешті одна з плит відлунила дивним звуком.

Тут, під підлогою, порожньо!

Сайлас усміхнувся. Його жертви казали правду.

Підвівся й роззирнувся у пошуках чогось, чим би можна було розбити плиту на підлозі.

Сестра Сандрін, що причаїлась на балконі, ледь не скрикнула, та вчасно опанувала себе. Справдилися її найгірші побоювання. Гість виявився не тим, за кого себе видавав. Таємничий монах з «Опус Деї» завітав до церкви Святої Сульпіції з іншою метою.

З таємною метою.

«Не тільки ти маєш таємниці», — подумала вона.

Сестра Сандрін Біейль була не лише хоронителькою церкви. Вона була ще й вартовою. І цієї ночі старовинні коліщатка знову | закрутилися. Поява цього незнайомця біля підніжжя обеліска | була сигналом від братства.

Мовчазним сигналом тривоги.

Розділ 25

Американське посольство в Парижі — це компактний комплекс на авеню Ґабріель, відразу за Єлисейськими полями. Ці три обгороджені акри землі вважаються територією Сполучених Штатів. А це означає, що на кожного, хто перебуває тут, поширюються ті самі закони й гарантії, що діють у Сполучених Штатах.

Нічна чергова посольства читала міжнародний випуск журналу «Тайм», коли задзвонив телефон.

— Посольство США, — відповіла вона.

— Доброго вечора, — чоловік говорив англійською з французьким акцентом. — Мені потрібна допомога. — Тон був різкуватий і надто офіційний, хоч чоловік і намагався говорити ввічливо. — Мені сказали, що на вашу автоматизовану систему для мене прийшло повідомлення. Моє прізвище Ленґдон. Прикро, але я забув код доступу, ці три цифри. Буду вдячний, якщо ви мені допоможете.

Чергова розгубилась:

— Мені шкода, містере, але ваше повідомлення, мабуть, дуже давнє. Цієї системи немає вже два роки, від неї відмовилися, піклуючись про конфіденційність. До того ж коди доступу складалися з п’яти цифр. Хто вам сказав, що для вас є повідомлення?

— То ви не маєте автоматизованої системи прийому повідомлень?

— Ні, містере. Якби вам прийшло повідомлення, то його б просто записали від руки у відділі обслуговування. Як, ви сказали, ваше прізвище?