Кімната була порожня. Ані живої душі.

Гуркіт автомобільного двигуна долинав із чорної електронної панелі на стіні поряд із ліжком. Такі панелі були розвішані по всьому будинку. Своєрідна переговорна система. Він підбіг до стіни. На панелі було з півдюжини кнопок із написами: .

КАБІНЕТ... КУХНЯ... ПРАЛЬНЯ... ЛЬОХ...

«То звідки ж, чорт забирай, чути авто?»

СПАЛЬНЯ ГОСПОДАРЯ... СОЛЯРІЙ... СТАЙНЯ...

БІБЛІОТЕКА...

Стайня! За мить Колле був унизу і біг до задніх дверей будинку, прихопивши дорогою одного з агентів. Удвох вони перетнули галявинку за будинком і, захекавшись, зупинились на порозі старої сірої стайні. Вони ще не ввійшли, як Колле почув гуркіт автомобільного двигуна, що наче затихав удалині. Він вихопив зброю, увірвався досередини й увімкнув світло.

Правий бік стайні нагадував примітивну майстерню — газонокосарки, автомобільні інструменти, садовий інвентар. Неподалік на стіні висіла знайома панель переговорної системи. Одна кнопка була натиснута.

КІМНАТА ДЛЯ ГОСТЕЙ II

Колле відвернувся. Він аж кипів від люті. «Вони заманили нас нагору за допомогою переговорної системи!» З іншого боку стайні тягнувся довгий ряд стійл. Але коней тут не було і сліду. Очевидно, власник надавав перевагу іншому видові кінської сили: стійла були перетворені на величезний гараж. Колекція автомобілів вражала — чорний «феррарі», новесенький блискучий «роллс-ройс», антикварний спортивний «астон-мартін», класичний «Порше-356».

Останній бокс був порожній.

Колле підійшов ближче і побачив на підлозі сліди мастила. Вони не виїдуть за територію маєтку. На брамі залишились чергувати два патрульні авта саме на такий випадок.

— Лейтенанте! — агент показав у кінець гаража.

Задні двері стайні були настіж розчинені. Вони виходили на темний болотистий схил, що зникав у темряві ночі. Колле підбіг до цих дверей, намагаючись щось побачити в пітьмі. Але розгледів лише невиразні обриси лісу вдалині. Жодних фар. Цю лісисту долину напевно перетинають десятки сільських доріг і мисливських стежок, але Колле був переконаний, що втікачі нізащо не дістануться до лісу.

— Скажіть агентам, хай там пошукають. Вони, мабуть, загрузли десь неподалік. Ці модні спортивні авта по такій землі не їздять.

— Дивіться, лейтенанте. — Агент показав на ключі, що висіли на дерев’яних гачках. Над ними були таблички з уже відомими назвами:

«ДАЙМЛЕР»... «РОЛЛС-РОЙС»... «АСТОН-МАРТІН»... «ПОРШЕ»...

На останньому гачку не було нічого.

Коли Колле прочитав назву авта над ним, то зрозумів, що справи кепські.

Розділ 67

«Рейндж-ровер» кольору «чорний металік» був повноприводний, мав стандартну коробку передач, потужні поліпропіленові фари, удосконалену освітлювальну арматуру і кермо справа.

Ленґдон був радий, що не він керував автом.

Слуга Тібінґа Ремі, виконуючи накази господаря, вміло вів важкий джип залитими місячним сяйвом полями, що простягалися за Шато Віллет. Не вмикаючи фар, він перетнув відкритий пагорб і тепер спускався довгим схилом, дедалі більше віддаляючись від маєтку. Схоже, він прямував до зубчастої кромки лісу, що виднілася вдалині.

Ленґдон сидів поряд із водієм і тримав на колінах криптекс. Обіличчям він повернувся до Тібінґа й Софі, що розташувалися ззаду.

— Як голова, Роберте? — з турботою в голосі запитала Софі.

Ленґдон змусив себе усміхнутися.

— Дякую, краще. — Біль був нестерпний.

Тібінґ озирнувся через плече на зв’язаного монаха, що лежав у тісному багажному відділенні за заднім сидінням. Тібінґ тримав на колінах його пістолет і нагадував стару фотокартку британця, що виїхав на сафарі й позує над своєю здобиччю.

— Який же я радий, що ви сьогодні заскочили, Роберте, — сказав Тібінґ із такою щасливою усмішкою, наче йому вперше за довгі роки випала нагода розважитись.

— Вибачте, Лі, що я втягнув вас у це.

— Ну що ви! Я все життя мріяв бути в це втягнутим. — Тібінґ дивився повз Ленґдона крізь вітрове скло. Попереду темніла смуга густої зелені. Він поплескав Ремі по плечу. — Пам’ятай, при гальмуванні — жодних фар. Якщо треба, скористайся запасними гальмами. Хочу трохи заглибитись у ліс. Не варто ризикувати, щоб нас не помітили з будинку.

Ремі вимкнув двигун і на холостому ходу обережно скотився в отвір між деревами. Щойно авто виїхало на зарослу лісову дорогу, дерева геть заступили місяць і стало зовсім темно.

«Я ні дідька не бачу», — думав Ленґдон, намагаючись розрізнити хоч якісь обриси попереду. Всюди була тільки чорна пітьма. Ліворуч по вікнах шкребли гілки дерев, і Ремі трішечки звернув у протилежний бік. Нарешті він більш-менш вирівняв авто і проїхав так ярдів зо тридцять.

— Молодець, Ремі, — сказав Тібінґ. — Наче достатньо від’їхали. Роберте, натисніть, будь ласка, он ту синю кнопочку, відразу під вентилятором. Бачите?

Ленґдон знайшов потрібну кнопку і натиснув.

На стежку перед автом полилося м’яке жовтаве світло. Виявилось, що обабіч шляху тягнеться густий чагарник. «Протитуманні фари», — збагнув Ленґдон. Вони давали саме стільки світла, щоб було видно дорогу. Авто вже достатньо заглибилось у ліс, і ці фари не могли його виказати.

— Що ж, Ремі, — задоволено мовив Тібінґ. — Фари увімкнені. Наше життя в твоїх руках.

— Куди ми їдемо? — запитала Софі.

— Ця стежка тягнеться лісом кілометрів зо три, — відповім Тібінґ. — Проходить через мої володіння і звертає на північ. Якщо ми не наткнемося на якусь калюжу чи на повалені дерева, то виїдемо неушкоджені на шосе номер п’ять.

Неушкоджені. Голова в Ленґдона й досі страшенно боліла. Погляд його упав на скриньку із криптексом, яку він тримав на колінах. Троянду з кришки вставили на місце. Хоч думки в Ленґдона ще плутались, йому кортіло знову зняти інкрустацію і краще роздивитися напис під нею. Він уже підняв було кришку скриньки, коли Тібінґ поклав йому руку на плече.

— Терпіння, Роберте, — сказав він. — Дорога нерівна й надто темно. Не дай Боже, щось поб’ємо. Якщо ви не розпізнали цієї мови у світлі, то в темряві не розпізнаєте і поготів. Зосередьмося зараз на тому, щоб благополучно забратися звідси. Потім ще буде вдосталь часу.

Ленґдон знав, що Тібінґ має рацію. Він кивнув і замкнув скриньку.

Монах у багажнику стогнав, намагаючись визволитися з пут. За мить він уже дико пручався.

Тібінґ повернувся і наставив на нього пістолет.

— Що вас не влаштовує, шановний сер? Ви незаконно проникли до моєї оселі і завдали важкої травми моєму любому другові. Ніщо не заважає мені вас просто пристрелити і покинути гнити в лісі.

Монах затих.

— Ви впевнені, що нам варто було брати його з собою? — запитав Ленґдон.

— Ще й як упевнений, чорт забирай! — вигукнув Тібінґ. — Роберте, вас розшукують за вбивство. Цей негідник — ваш квиток на свободу. Видно, поліція дуже прагне вас заарештувати, якщо переслідувала аж до мого будинку.

— Це я винна, — сказала Софі. — У броньовику, мабуть, був передатчик.

— Зараз не в цьому річ, — заперечив Тібінґ. — Мене дивує не те, що вас вистежила поліція, а те, що вас знайшов у моєму будинку оцей покидьок з «Опус Деї». З усього, що ви мені розповіли, випливає, що він мусить мати когось або в судовій поліції, або ж у Депозитарному банку.

Ленґдон замислився. Безу Фаш явно прагнув знайти цапа-відбувайла, на якого можна було б повісити всі вбивства, що сталися цієї ночі. Берне ж накинувся на них раптово, хоча, з огляду на те, що Ленґдона звинувачують у чотирьох убивствах, учинок банкіра цілком можна було зрозуміти.

— Роберте, цей монах працює не сам, — сказав Тібінґ. — І доки ви не дізнаєтесь, хто за цим усім стоїть, ви обоє перебуватимете в небезпеці. Але добре, друже, вже те, що тепер перевага на вашому боці. Це чудовисько в багажнику щось знає, і той, хто ним керує, мабуть, зараз не на жарт нервується.