Камов заперечливо похитав головою.

— Я не пам'ятаю, щоб у мене воно було, — сказав він. — А втім, під час цього польоту нам ніколи було аналізувати наші відчуття. Він був дуже короткий.

— До речі, — зауважив я, — ви ніколи не розповідали нам про політ на Місяць.

— І я, і Арсен Георгійович, — відповів Камов, — розповіли все на сторінках газет і журналів. Я думав, що ви читали про цей політ.

— Звичайно, читав, але, може, ви могли б розповісти що-небудь таке, про що не писали раніше?

— Ми все розповіли, — сказав Пайчадзе. Камов подивився на нього і посміхнувся.

— Відверто кажучи, ми приховали один епізод.

— Розкажіть! — попросив я.

— Не варт, — не здавався Пайчадзе. — Нічого цікавого.

— Дозвольте нам судити про це.

— З приємністю розповім, — сказав Камов. — Арсен Георгійович скромничає. Опустившись на поверхню Місяця, ми змушені були виходити з корабля, щоб зібрати зразки місячних порід. Виходили по черзі, бо вийти вдвох було дуже рисковано.

— Чому? — запитав я.

— Тому, що на Місяці немає атмосфери.

— Все-таки не розумію. Я читав, що ви були одягнені в костюми, подібні до водолазних.

— Не в тому справа, — відповів Камов, — відсутність на Місяці атмосфери небезпечна в іншому розумінні. Ви знаєте, що Земля щоденно зустрічає на своєму шляху безліч дрібних тіл. Тільки зрідка ці часточки речовини досягають її поверхні. Звичайно вони згорають на значній висоті внаслідок тертя об повітря. Ми часто спостерігаємо це явище і неправильно називаємо його «падаючими зірками». Таким чином, земна атмосфера надійно захищає нас від цього щоденного бомбардування. На Місяці немає такого захисту, і тисячі каменів різного розміру з величезною швидкістю, в десятки разів більшою, ніж швидкість польоту кулі, весь час падають на місячний грунт. Це робить місячні прогулянки дуже небезпечними. Кожний такий камінець несе смерть.

— І ви все-таки виходили?

— Вірніше, вибігали. Не могли ж ми повернутися на Землю з порожніми руками. Отож, під час одного такого виходу малесенький шматочок метеорита вдарив мене по голові. Він пробив сталевий шолом і застряв у кістці черепа. Я впав, знепритомнівши. Хоч і невеличкий був пробитий отвір, але через нього почало виходити повітря, і за хвилину я був би мертвий, коли б не Арсен Георгійович. Хоч він заздалегідь і був одягнений у «місячний» костюм, а проте я й досі не можу зрозуміти, як він встиг з такою швидкістю опинитися біля мене. Я прийшов до пам'яті вже на кораблі.

— Ви впали метрів за сорок від дверей, — сказав Пайчадзе. — На Місяці вага в шість разів менша, ніж на Землі. Я був біля вас за п'ять стрибків. Одразу затиснув отвір. Його було добре видно.

— І могли самі загинути разом зі мною.

— Ви дивно міркуєте! — сказав Пайчадзе. — Не міг же я не допомогти вам. Інакше я був би просто вбивцею.

— Більше того, — продовжував Камов. — Коли він переніс мене на корабель, я довго не приходив до пам'яті. Час перебування на Місяці кінчався. Арсен Георгійович сам закінчив збирання зразків. Він декілька разів виходив із корабля, рискуючи життям.

— А ви не зробили б так?

— Припустимо, зробив би, — засміявся Камов. — Та все ж ваша поведінка була нерозсудлива.

Навіть Бєлопольський не міг не посміхнутися на цю фразу.

— Я ніде не читав про те, що ви були поранені на Місяці. Чому ви промовчали про це? — запитав я.

— Із обережності! — відповів Камов. — Ми боялися, що, коли цей випадок стане відомий, то нам не дозволять третього космічного рейсу.

— Не думаю, — сказав Бєлопольський. — Хіба мало що може трапитися. Це не причина припиняти дослідження всесвіту.

— Арсен Георгійович просив мене не розповідати про це в пресі.

— В усякому разі, це героїчний подвиг, — сказав я.

— Що ви?! — розсердився Пайчадзе. — Не говоріть дурниць.

Ми довго не розходилися цього ранку (ранок, звичайно, тільки за годинником), ділилися спогадами, говорили про майбутній розвиток зореплавання і про наш політ. Астрономічні спостереження, які до цього дня не припинялися на кораблі ні на хвилину, були немов забуті.

Та минуло годин зо. три, і все ввійшло у звичайні рамки. Бєлопольський і Пайчадзе зайнялися спостереженнями. Камов прийняв чергування біля пульта. Свято закінчилося.

Але доля захотіла, щоб цей день ознаменувався ще однією подією.

Відбулася зустріч, яка мало не знищила наш корабель, але дуже порадувала наших учених товаришів.

— Здійснилася мрія астрономів Землі, — сказав Пайчадзе, коли все вже скінчилося. — Про таке щастя навіть подумати не сміли. Тепер я найщасливіший астроном.

— Я теж! — озвався Бєлопольський. На його завжди похмурому обличчі сяяла посмішка, а голос звучав незвично м'яко. — Тепер мені вже нічого бажати. Крім Марса, звичайно, — додав він.

Для мене ця подія була надзвичайно цікавою. Моя колекція знімків збагатилася чудовими, унікальними кадрами. Завдяки тому, що я завжди тримав свої апарати у повній бойовій готовності, мені вдалося зняти всю цю незвичайну, майже фантастичну зустріч від початку до кінця.

— Коли б не було вас, — сказав Камов, — ми, мабуть, не встигли б зробити жодного знімка. Це було б великою втратою для науки. Пригадуєте, ви сумнівалися, чи виправдає ваша робота участь в польоті? Одним тільки сьогоднішнім днем ваша присутність на кораблі виправдана.

Зустріч, що мало не стала фатальною, відбулась о двадцять першій годині п'ятнадцять хвилин. Я тільки-но зібрався піти в каюту на відпочинок, коли несподівано включився автомат радіопрожектора. Дрібний дзвін наповнив зореліт, і серце мимоволі стиснулося від усвідомлення близькості несподіваної небезпеки.

З самого відльоту із Землі ще ні разу не лунав на нашому кораблі грізний сигнал.

Стрімголов пролетів повз мене Камов і кинувся до пульта.

Я не ринувся за ним, а залишився там, де мене застала тривога. Пайчадзе, який був у цей час біля вікна, завмер на місці, не зводячи очей з командира. Моє тіло напружилося в чеканні команди, готове негайно виконати її.

Але ніякої команди не було.

Корабель несподівано здригнувся, і мене сильно вдарило об стіну. Страшенний гуркіт тугою хвилею вдарив у вуха. Думка про катастрофу майнула на коротку секунду, а в наступну мить я вже зрозумів, що трапилося: Камов без попередження ввімкнув один з двигунів. Вперше я почув цю роботу без шолома…

На щастя, цей страхітливий гуркіт тривав не більше п'яти секунд. Знову настала тиша, і я відчув себе вільним від несподіваної ваги. У мене паморочилося в голові і дуже дзвеніло у вухах. Я бачив біля пульта зосереджено серйозне, але спокійне обличчя Камова і зрозумів, що невідома небезпека минула. — До лівих вікон! — крикнув Сергій Олександрович. — Мельников, до зйомки! — і припав до перископа.

Я кинувся до кіноапарата, вмонтованого в ліву стінку корабля і, ще нічого не розуміючи, миттю відкрив об'єктив, увімкнув стрічку. Потім з гарячковою швидкістю схопив переносну камеру і відчинив «своє» вікно.

Спочатку я нічого не бачив. Як завжди, темна безодня була всіяна безліччю немигаючих зірок. Усе було як завжди.

Та ось попереду нас із-за борта корабля почала виступати яскраво освітлена ламана лінія краю якогось велетенського предмета. Він швидко збільшувався, виростаючи на очах, і, здавалося, з неймовірною швидкістю летів прямо на корабель.

Я бачив химерні нагромадження скель, гострі виступи, глибокі чорні тріщини — виблискуючу в сонячному промінні колосальну гору, готову роздушити маленький зореліт, який безстрашно мчав їй назустріч.

Мить — і безформна брила зрівнялася з вікнами корабля, закривши собою весь видимий простір. До неї було так близько, що, здавалося, варто простягнути руку, щоб доторкнутися до світлосірої поверхні, по якій, стрибаючи через скелі і провалюючись у глибокі ущелини, з блискавичною швидкістю промчала тінь нашого корабля.

Показався нерівний, ламаний край, і вся маса немов розтанула в просторі позад нас. Видіння зникло з незбагненною швидкістю. Знову спокійно сяяла зоряна глибина світу. Неосяжна порожнеча розгорнулася навколо корабля, і здавалося, що й не було ніколи потворного уламка, який промчав мимо і мало не припинив нашого космічного рейсу.