Якщо колись на тобі з'явиться істота, подібна до людини, я від усього серця бажаю їй жити щасливо на її чудовій батьківщині!

Людина Землі відвідала тебе і не раз відвідає в майбутньому. Як старший брат, вона допоможе твоїм дітям добитися цього щастя!..

Прощай, Венеро!..

Камов зупинив працюючий двигун і ввімкнув інші.

Потужний стугін почувся за кормою. Ввібравши крила, космічний корабель з наростаючою швидкістю полинув угору.

8 листопада 19… року.

Майже два місяці я не брався за свій щоденник. За цей час не трапилося нічого, гідного особливої уваги. Життя на кораблі йшло спокійним, розміреним темпом.

Вилетівши з Венери, ми довгий чає були під враженням усього побаченого. Її могутні сили, дике шаленство стихій, величний спокій природи змусили повірити в чудове майбутнє цієї планети.

Покинувши Венеру, ми цілими годинами жваво і якось радісно говорили про неї, обговорювали все бачене і навіть трохи фантазували.

У мене залишилося палке бажання відвідати ще раз «сестру Землі», що промайнула перед вікнами корабля, мов незабутній сон.

Віддаляючись од неї, ми переживали сумне почуття розлуки з чимсь, що стало вже близьким і дорогим, І довго не могли відійти од вікон.

Знову ми бачили білосніжну красуню на фоні чорної завіси, всіяної численними світними крапками.

Але не було загадкової таємниці: ми знали, що ховається під хмаровим покровом, і скоро, дуже скоро все людство Землі знатиме це…

В час нашого відльоту з Венери її віддаль від Марса дорівнювала по прямій лінії трьомстам сімдесяти мільйонам кілометрів, але Марс рухається по орбіті назустріч нам, і кораблеві треба пролетіти тільки двісті п'ятдесят мільйонів кілометрів, щоб зустрітися з ним. На це потрібно дві тисячі п'ятсот годин, або сто чотири дні. П'ятдесят чотири з них уже минули.

Як я вже писав, ніяких особливих подій не відбулося. Зате вчорашній день — 7 листопада — назавжди запам'ятається. В цей день, котрий ми звикли вважати найбільшим святом, сталася подія, яка, за словами Пайчадзе, могла трапитися один раз на тисячоліття.

День почався незвичайно: вперше за весь переліт Пайчадзе і Бєлопольський відпочивали одночасно. Численні астрономічні інструменти здавалися покинутими і осиротілими. Обсерваторія була незвично безлюдна.

Я чергував біля пульта сам, бо Камов перевіряв якісь обчислення і був у каюті.

Нічим не порушувана, мертва тиша панувала на кораблі. Тільки рівномірне цокання годинника, вмонтованого в пульт управління, порушувало німу тишу. Як і всі годинники на зорельоті, він показував московський час.

Була шоста година ранку.

Мені стало дуже сумно. Я пригадав своїх друзів і товаришів, які були зараз так далеко, пригадав, з яким хвилюванням прокидався завжди цього ранку, як поспішав на вулицю, щоб не спізнитися до початку параду. Уперше в житті я зустрічаю свято не тільки не в Москві, але навіть за межами Землі, за десятки мільйонів кілометрів від неї. І все ж я на Батьківщині. Цей корабель, збудований руками радянських людей, який з неймовірною швидкістю мчить зараз у темних просторах, — невіддільна часточка Радянського Союзу. Де б він не перебував, ми дихаємо повітрям Батьківщини…

Мої думки перервали своїм приходом Камов і Бєлопольський. Поздоровивши з наступаючим святом, Сергій Олександрович попросив мене розбудити Пайчадзе.

Вже за дверима я почув, як Камов сказав:

— Перевіримо ще раз.

— Усе правильно, Сергію Олександровичу, — відповів Бєлопольський. — Рівно в дві хвилини на восьму.

Пайчадзе міцно спав у своїй сітці, і мені було шкода його будити.

Але прохання командира корабля — це наказ. Я злегка доторкнувся до плеча Арсена Георгійовича. Він одразу розплющив очі.

— Вибачте! — сказав я. — Сергій Олександрович запрошує вас до обсерваторії.

— Що трапилося? — тривожно запитав він.

— Наче нічого.

— Де Бєлопольський?

— В обсерваторії.

Пайчадзе стривожився законно. Ще не було випадку, щоб у нас на кораблі порушували чий-небудь відпочинок. Ні мені, ні моєму товаришеві на думку не спадало, який чудовий сюрприз приготували для нас наші друзі.

— Поздоровляю вас із святом! — сказав я.

Коли ми один за одним пройшли крізь круглі двері обсерваторії, Камов і Бєлопольський стояли коло пульта. Перед ними висіли в повітрі банки і кілька посудин, очевидно, для сніданку. Звичайно ми снідали о дев'ятій годині. Нічого тривожного не було на їхніх обличчях. Обидва зустріли нас поздоровленнями.

— Що трапилося, Сергію Олександровичу? — спитав Пайчадзе.

— Свято, — відповів Камов. — Я пропоную випити коньяку на честь річниці Жовтневої революції.

Мене вразили ці слова і тон, яким вони були сказані. Як це не схоже на Сергія Олександровича! Розбудити людину на дві години раніше ніж треба, неначе не можна було відзначити святковий день трохи пізніше. Що з ним трапилося?!

Пайчадзе був теж здивований не менш від мене.

— Значить, — сказав він, — нічого поганого не трапилося? А я перелякався, коли Борис Миколайович розбудив мене.

— Залишилося три хвилини, — замість відповіді сказав Камов. — Швидше, Костянтине Євгенійовичу, — звернувся він до Бєлопольського, який відкорковував пляшку з коньяком.

Знову щось незрозуміле! Я пригадав почуті слова: «Рівно в дві хвилини на восьму» — і мимоволі поглянув на годиник. Було без однієї хвилини сім. Що ж має бути?

Бєлопольський подав пляшку Камову.

— Друзі! — сказав Сергій Олександрович. — Вибачте, але доведеться пити з одної пляшки, по черзі. Як ви знаєте, на нашому кораблі вин майже немає. Тільки для екстрених випадків. Ми вип'ємо по два-три ковтки в той знаменний момент, який вже настає. Через півхвилини наш корабель перетне орбіту Землі.

Пайчадзе і я мимоволі скрикнули від несподіванки.

— Цей сам по собі прекрасний для нас момент збігся з днем нашого великого свята, — говорив далі Камов. — Оце причина того, що ми зібралися в незвичний час. Вип'ємо ж, мої дорогі друзі, за успішне закінчення першого великого космічного рейсу!

Безшумно і швидко летить у простір радянський зореліт. Кожної секунди залишається позаду двадцять вісім з половиною кілометрів шляху. Невидимий і невідчутний «шлях Землі» промайнув, як блискавка, але пильне око нашого командира побачило його, а серце радянської людини підказало чудову думку — відсвяткувати велике свято саме в цій точці. Сюрприз був великий і радісний. І я і Пайчадзе палко дякували Камову.

— Подякуйте також і Костянтинові Євгенійовичу. Він допоміг мені точно розрахувати момент і приховати його від вас, щоб сюрприз був приємніший.

— Тепер розумію, — сказав Пайчадзе, — чому так туманно відповіли мені, коли я запитував, в який момент ми досягнемо орбіти Землі. Сказати правду, я подумав, що ви байдужі.

Камов засміявся.

— Я ще на Землі знав, що ми перетнемо її орбіту саме сьомого листопада, і хотів поки що приховати це від вас усіх, але Костянтин Євгенійович, побіжно, сам обчислив усе і «порадував» мене своїм відкриттям. Довелося готувати сюрприз вдвох і приховувати такий прекрасний збіг від обох вас.

— Як дивно, — промовив я, — що ми перебуваємо далеко від Землі і все-таки почуваємо себе наче на ній.

— Я не зовсім розумію вашу думку, — сказав Камов.

— Я теж не розумію, — засміявся я, — а, проте, мені здається це дивним.

— А мені, — сказав Бєлопольський, — це здається цілком нормальним. Люди завжди жили тільки на Землі. Усвідомлення її постійної присутності так глибоко вкоренилося в нас, що дуже важко за короткий час одвикнути від думки, що вона тут, під нами. Це не думка, — повернувся він до Камова, — а швидше відчуття.

— У всякому разі, — відповів Камов, — у мене такого відчуття немає.

— У мене теж, — додав Пайчадзе.

— Це тому, що ви залишили Землю не вперше. Але, безперечно, під час польоту на Місяць у вас було таке відчуття.