До селянина-українця, що потрапив до Москви й задивився на дзвіницю Івана Великого, підійшов якийсь непевний чоловік:

— Ты на что смотришь?

— Та дивлюсь ото, скільки там тих ґав сидить на дзвіниці.

—Сколько же ты их там видишь??

— Та аж шість.

— За это у нас полагается платить по пятаку за каждую. Давай тридцать копеек.

Нема чого робити, добув селянин з калитки два злотих і віддав, а потім одвернувся й, посміхаючись, каже до себе:

— А все-таки я його здурив: там було не шість гав, а десять аж!

ЖАЛІСЛИВИЙ

Ще й досі трапляються випадки, коли відпускники б’ють лікарів.

(З газет)

– Тов. докторе, пожалійте себе – пошліть мене на курорт.

(«Черв. Перець»)

Яка-б ми були нація, коли-б у нас, як у всіх порядних, не було своєї родовитої династії?

Хай ця династія й не сидить на троні, хай вона живе одними споминами про минуле й надіями на майбутнє. Хай вона буде тільки для таємної втіхи старих генералів та дідичівських бабусь і темою для розваги радянських фейлетоністів. Хай так. Але-ж династія потрібна.

Як-не-як, а росіяни мають ще рештки Романових і навіть двох претендентів на російський престол, — Миколу Миколаєвича й Кирила Володимировича. Німці-ж мають Гогенцолернів, а австрійці — Габсбургів, і навіть в далекому Китаї вештаються нащадки старої манчжурської династії, що й свою, хай трухляву силу намагаються покласти на терези китайських подій.

Чому-ж нам, українцям, не мати своєї династії, хоч-би про людське око? Звісно, не для того, щоб ці «законні претенденти» на владу заступили місце Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад, щоб вони поставили там свій трон та сіли на нього. Хіба це потрібне? Навпаки. Це зовсім непотрібна. Але-ж хіба мало місця знайдеться для представників української династії за кордоном? Хіба мало там для них діла?

Справді, не такі вже сумні ті діла, якими займаються Микола Миколаєвич, і Кирило Володимирович. Тут тобі й паради, й урочисті молебні, і панахиди, й миніфести. Правда, вони не мають своєї території й не мають народу, над ким панувати. Але-ж територію заступають, проте, маєтки, а народ і армію — льокаї, хатні служниці й кількадесят старих добрих приятелів. Принаймні є можливість робити репетиції, готуватися до «дня грядущего».

Чому-ж би нам, українцям, не мати своєї династії? Чим гірше ми від їх? Справді коли-б її не було, то це-б повинно було навіть бути прикро для нас. Вже не кажучи за те, що українські фейлетоністи опинилися-б у гірших умовах, ніж російські.

Та не сумуймо. Династія є. Хоч давненько не було українського царства, — не те, що в Росії й Німеччині, де представники династії ще в 1917 році відчували всі приваби влади трону, — але-ж як-не-як, а все-ж якесь там царство колись було і на нашій рідній Україні. Про тих царів, чи-то пак гетьманів, згадують у нас як про давнє історичне минуле. І от є такі люди, що ніколи не забудуть своїх предків, отже й про ті заповіти, які їм залишили, власне їм тільки, а не комусь иншому, оці предки.

Ідуть століття, а за століттями прийшли великі революції, що перевернули все догори ногами, що розтрощили нові династії, а нащадки давньої всіма забутої української династії так і не забули про те, хто вони є, та що їм від всевишнього «на душу положено». Так-таки жива українська династія. Про це цілком офіційно повідомив у Парижі в травні місяці року 1927 князь Кочубей на зборах українських монархістів.

Хай нікого не образить, головне тих, що за повну українську націю, з своєю власною династією, що ці збори відбувалися, як повідомляють «Последние Новости» російською мовою. Бо й тут є серйозна причина. Цю причину пояснив голова зборів Трохимович (не знаєте, читачу, хто цей Трохимович? та-ж сором вам не знати колишнього поважного українського дідича), сказавши, що російською мовою ведуться збори для того, «щоб бути зрозумілим для українців, що звуть себе малоросами, і для руських, що цікавляться українською проблемою».

Так от Кочубей доповідав від імени українських монархістів про їхні цілі. Цілі ці дуже поважні, і не повинно бути ні одного українця, щоб про них не знав. «Основна ідея, — сказав Кочубей, — монарх (гетьман), що править державою за допомогою національної ради, складеної з представників клас, хліборобів, робітників, духівництва, інтелігенції, промисловців, купців і державних урядників, як окремої класи».

Нас не повинно дивувати, що українські монархісти такі демократичні. Вони бо йдуть за славетною наукою російського Кирила Володимировича, який давно вже проголосив гасло «трудової монархії». Проте, — оповідає далі Кочубей, — «гетьман не буде виборний, бо вже є спадкова гетьманська династія: династія Скоропадського».

Отже, можемо радіти, в сурми сурмити. Є у нас власна династія. Як у всіх порядних націй. Правда, декому згадається лихий час 1918 року, коли Скоропадський уже був гетьманом, і коли неслухняні українські селяни й робітники за короткий час так розтрощили гетьманське царство, що від нього й сліду не лишилося. Може ще неприємно вражати оцінка програми українських монархістів, яку подали «Последние Новости». Ось що вони сказали: «Загалом беручи, в організації українських монархістів багато спільного з російськими монархістами-кирилівцями. Одначе, кирилівці, — кажуть «Последние Новости», — мають безперечно ліберальніше обличчя, ніж Скоропадщина».

Але сумувати з приводу цього не треба. Бо що нам до «обличчя» української династії? Адже-ж ця династія ніколи не буде на Радянській Україні. Адже-ж вона залишиться оперетковим підприємством. Головне-ж, що є в нас династія, що ми не гірші від росіян. І що найважливіше, що й наші фейлетоністи можуть мати в цьому не гірший предмет для розваги, ніж російські радянські фейлетоністи.

С. Лешко.

СУЧАСНИЙ ГЕРБ РОСІЙСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

СУЧАСНИЙ ГЕРБ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ