— Та воно конешно... Протрухло вже... Нема того, щоб їх якось... А що там у городі по газетах пишуть?

Мою «змичку» перебивають нові екскурсанти і я перехожу до другої кімнати, де висять рушники, плахти, бандура, «книга туристів»...

Я сідаю на самому краєчку дзиґлика, обережно розгортаю «книгу туристів» і читаю. Я розумію, що кожне поцікавилось би такими записами, що тут їх є така сила, але я не маю змоги їх умістити й через те синтезую їх окремими представниками.

Кожний тут підписується відповідно до свого походження, сімейного стану, фаху, літам, індивідуального нахилу то-що.

Наприклад, кооператор звичайно пише так:

«Збалансували ми, батьку, в своєму ЄСТ-ві видатки й прибутки і оце приїхав я, до тебе. Батьку Тарасе! Допоможи Сельбанкові та інтегральній, а мені — благослови стати до шлюбу.

Кооператор Юхим Гаврилович Закупайленко».

Ось написав «щирий»:

«Батьку всієї Наддніпрянської, Наддністрянської, Кубанської, Зеленоклинівської України й усіх земель українських, розкиданих по всіх усюдах усього світу. Подивись лишень, батьку, та послухай, як п’ють із нас кляті вороги кров і не нап’ються. Та дарма! Прийде час, що й ми будемо їхню пити! Їй-бо, будемо! Правда, батьку?

Поховайте та вставайте...

Сільвестр Петрович Геть-Нечипайленко з дружиною Катериною й дітьми Богданом і Петром (одному 11 років, а другому 13. Доньки нема, але з твоєю допомогою, батьку, сподіваюсь, що незабаром буде)».

Далі інспектор політосвіти Глухівської округи:

«Товарищи! Я думаю, что вы все согласитесь с моим мнением насчёт того, что каждый сознательный рабочий и крестьянин должен побывать на могиле великого украинского писателя-марксиста, так сказать, нашего первого украинского коммуниста-активиста-массовика — тов. Шевченко, ибо потому, что так как он первый сказал: «Вся власть советам Р. К. и К. д-ов, смерть буржуазии и социал-предателям, да здравствует Коммунистическая партия». Кроме того, я считаю, что такие экскурсии весьма и даже очень будут полезны для слушателей ликбеза.

Сергей Лобарев».

Я перенявся глибокими думками моїх попередників, узяв олівця й написав і собі:

«Батьку Тарасе! Нарешті і я до тебе приїхав. Ти страждав за волю, і я теж страждаю. Ненавидять мене, знущаються, підкопуються під мене всякі бюрократи, фахівці, халтурники й усяка, батьку, контрреволюція (бо раз я себе вважаю за революціонера, то вони — контрреволюціонери). Тебе, батьку, звали Тарасом, а мене звуть Петром. Допоможи мені, батьку, ще дряпонути дописа або фейлєтона на всіх моїх ворогів.

Повстаньте, гнані і голодні!

Твій, батьку, правнук Петро Котик».

Я зробив найголовніше. Тепер я щасливий, що кожна свиня, яка писатиме в «книзі туристів» про себе, прочитає і моє ім’я, а це все одно, що вчепитися за чуба самій історії.

Я виходжу на край Чернечої гори, а підо мною перевертаються ліньки з боку на бік Дніпро, бовваніють на обрії далекі ліси й тільки чайка, скиглячи десь понад берегом, порушую тишу. Ось зірвалася відкілясь зграя крижнів і шугнула через Дніпро на Золотоньські болота. Я пригадав чогось Гоголя: «Рєдкая птіца долєтіт до срєдіни Днєпра» — ну, чи можна-ж було так безсоромно брехати? Це, на його думку, зграя крижнів — «рєдкая птіца». Хоч би ще він був якийсь бідолаха мисливець, що тижнями ходить по болотах і навіть пір’я від якогось поганого чиряка не побачить — я розумію, а то ж — Гоголь!

Я в-останнє дивлюсь на «лани широкополі і Дніпро, і кручі», розуміючи всю свою вагу й значення. Мені шкода тепер, що я не дописав у «книзі»:

«Всі, батьку, брехали! Тільки ти один та я пишемо по правді».

Але треба вже до пристани, і я поволі схожу в долину.

Петро Котик.

Робітник: Ну й шарики, щоб ви лопнули!

«ГАЗЕТА ПОМОГЛА»

Народній трибун. Низько підстрижена голова, велике шкло окулярів, що щільно лежать на очах. Такий вигляд і мусить мати проводир пролетаріяту.

«Комсом. України».

Мал. Л. Каплана.

Перукар. – Як прикажете: йоржиком чи під вождя-с?

ПІСНІ Й ПОБУТ

І шумить, і гуде

Дрібний дощик іде

А хто-ж мене – молодого

Та й до дому проведе?

Лучче було-б, лучче було б

Не ходити,

Лучче було-б, лучче було-б

Не любити.

Ти-ж мене підманила,

Ти-ж мене підвела,

Ти-ж мені бідоласі

Вечеряти не дала

(бо ковбасу «знижену» продали).

Їхав козак за Дунай

Казав – дівчино, прощай!

По селу Ладижинці пішла чутка, що в хаті Софії Бурдейкової об’явився домовик.

Чутка пішла з найпевнішого джерела. Старенький дід Опанас. що живе разом із Софією, накинувши дрантиву кожушину, погожого осіннього дня, крекчучи й опираючись на суковатого костура, обгорілого з того боку, яким Софія ворушить віхті в печі, виліз з хати і сів на призьбі проти сонечка. Діда рідко можна було бачити на дворі: старий став, ноги носили його неохоче. І через те до діда зразу підійшло скільки сусідів, що так само вийшли зі своїх хат погріти натруджені за час літньої праці кістки на осінньому сонечку, може останньому вже цього року. Їм дід і розповів про свої муки, що їх завдає йому домовик.

— Вірите, люди добрі, ніякого тобі спочивку нема... Як тільки смеркне й усі ми полягаємо спати, воно й починає... Тарахкотить у кутку рогачами й коцюбою, трусить мисником, аж начиння бряжчить і летить додолу... А то набере пашні і посипає мене старого на печі пашнею... Вше (дідові бракувало чимало зубів у роті) не шнаю, що й робити: чи хату покропити святою водою, а чи...

— Чекайте, діду, якже воно так? А ви-б злізли з печи саме тоді, як воно вовтузиться, і засвітили-б каганця. А може то не нечиста сила, а кіт, чи що?

— Де там, шинашу, кіт! Нема в хаті кота! І швітив я, але воно тоді не покажується... Звішно, нечишта шила... домовик... нечишта шила світла боїться.