ТЕЛЕФОН

До Виконкому сторожем Мешелика взяли...

Старанно дід почав сторожувати:

З столів папери позмітав,

Ганчіркою ізмив столи,

Підмів — і вклався спати.

Коли це: — «дзень-дзелень!..»

(— А щоб тебе скрутило!

Чи це ще спать не час,

Нечистая ти сило?)

Мешелик з лави — скік!

І в телефонну будку рік:

— Чи день, чи ніч, чи літо, чи зима,

Тобі, дзвонарику, пори нема!

Чи ці дзвінки, як і чумацькі казани,

Що в них і день, і ніч дзвони собі й дзвони;

У волости нікого вже нема.

Та нащо-ж калатати?!

І він уклався знову спати

На тверду лаву...

Але дзвонар ловив, як видно, ґави,

Що дідового слова не дочув

Та й знов крутнув:

«А, діду, дзень-дзелень!...»

(— А руки-б тобі в корч. А, келеп тобі в пень!

Дзвонить його нечиста сила пхає...)

— Товаришу який! Чи може — господин,

У волости, їй-бо, нікого вже немає —

На що-ж на зло крутить?..

(Не сукин-же ти син?)

І знов дідок посунув ноги

Під сірячину вбогу...

Але він спокою не мав;

«Дзвонар» — вже втретє калатав:

«А дзень, діду, дзелень,

— Який сьогодні день?...»

Тепер Мешелик не кричав,

Він без гарячки встав,

Ганчірку мокру взяв

І на дзвінки поклав...

— Тепер, крути, гони,

Дзвони тепер, дзвони...

Пішов і ліг.

Те писар підстеріг!

І зняв на другий день Мешелика на сміх...

Але свобідно-б міг

Замість глумити,

Старого діда научити,

Як в телефон той говорить:

Куди кричать, а що крутить...

Багато в нас таких бува,

Що в них розумна голова,

Вони письменні, вчені ґулі,

А темним всюди сучать дулі!

Володимир Ярошенко.

___________________________________________________________

ПО ДІЛОВОМУ

Альбом сатири та гумору - doc2fb_image_02000013.jpg

Куркулиха: Дай нам боже.

Куркуль: Дурна! Ти вперед спитай під які відсотки?

___________________________________________________________

ПРИНЦИПІЯЛ

Альбом сатири та гумору - doc2fb_image_02000014.jpg

– Навіщо ви дзиґарі переводите?

– Сьогодні, бачите, зав наш, не вам кажучи, трохи спізнився, так треба, щоб не було йому запізнення.

___________________________________________________________

У КАНЕВІ

Пароплав зробив своє «джу-у-у», подався наперед, назад, передом, задом, — і ми прибились до пристани.

Я побожно перехожу місточок пароплава і я вже на Канівській землі. Але що таке? Я не бачу перед собою ні Тарасової могили, ні Канева?..

Ага, до могили — ліворуч, до Канева — праворуч. Розуміється, я не зраджу своє національне походження й спочатку піду до могили, а потім уже до мого приятеля Омелька Остаповича Покрутивуса. Іду. Власне, стрибаю через калюжі, болото, рівчаки. На мою душу (це в тому разі, коли я не походжу від мавпи, бо в них нема душ) лягає спокій і блаженна сумирність. Канів... Що далі я йду, що більше мені відповідають стрічні молодиці та дітвора: «Та отам-о, за крайньою хатою на гору — і могила», моє серце розкладається на класові й національні атоми, і мені кортить заспівати на все горло, щоб через Дніпро, кручі, лани, аж до самої Чернечої гори долетіло:

«Спи, Тарасе, тихо, тихо,

Поки бог розбудить»...

Але мій скепсис перетяв усе. Перше — що з пісні слова не викинеш, отже треба, виходить, співати «з богом», коли я сам читаю лекції з антирелігійної пропаганди? Мене виводять із нього непорозуміння молоді голоси екскурсантів із Черкас:

Ми дєті тєх, кто виступал

На бой с Центральной Радой, —

Свой паровоз он оставлял

І шол на барікади...

Щоб одігнати нависне оте «Спи, Тарасе», я теж і собі здитинююсь, почуваю, ніби мій батько і справді їздив па паровозі, а не на возі, і про себе підтягаю:

«Наш паротяг, лети вперед...»

Мої ноги хоробро тепер товчуть болото, я приношу на офіру (не знаю — кому чи чому) свої задрипані штани, що забруднились по коліна, але йти все-ж таки далеко. Я дивуюся з місцевої влади, — яке безладдя. Треба було або могилу ближче до пристани присунути, або пристань до могили, а то не можна-ж, як собі не хочете, примушувати прочан іти аж яку версту чи пак кілометр із гаком.

Але позаду знов зриваються:

«Більше надії брати.

Місця сумніву нема,

Сміло й твердо іти,

Просто ступать до мети...

Це якраз до речи. Дуже розумна пісня. Її тільки й треба співати, коли вирушати в далеку, непевну дорогу. Але ось і мета. Я вистрибом перебігаю на східці, але тут далеко не вбіжиш. У-ух! Зате я задоволений. Справді, навіть дійсно — гора, як гора (що вона Чернеча, це й на суді не доведеш), а на горі — могила. Тільки, що таке? Бачу п’єдестал, бачу кожуха й шапку, а Тараса нема... Дивно... А може отой кирпатий дядько під шапкою і є Тарас? Я підхожу ближче й читаю на таблиці:

Тарас Шевченко.

А-а-а!.. Ну, як написано, що — Шевченко, значить він. Брехати не будуть. Він, він... Я сідаю на ослінчику передихнути, але на мене вже кокетуючи дивляться із стовбчика вирізані літери:

«17 іюня 1925 г. были Нина и Коля».

До них вдерся лобурякою і наш:

«був Степан Мірошниченко».

Я не можу втерпіти, щоб не позначити цей славетний день, коли сюди принесло й мене, добуваю ножика й видряпую:

«Тут сидів Петро Котик, вітайте наших із Пирятина».

Я позначив тут свій слід і йду до хати, бо в хаті — дід. Дід над усіма дідами, що є на Україні. Та є в нас «кооперативний дід», то «комнезамівський», то «дід побутового театру», — в «Плузі» ще, правда, немає діда — там «папаша», бо молоді ще, не доросли до трактора, а тут вам — Шевченківський дід. Так би мовити — Всеукраїнський дід.

— Доброго здоров’ячка, товаришу діду!

— Здоровенькі були, здоровенькі...

Дід у білому піджакові для чогось раптом устав, зайнявся:

— А ви скудова?

— З Київа.

— А-а-а, з Київа... Це добре, що з Київа... Воно правда...

Дід запитливо перебігає сіренькими очима крізь окуляри від моєї вишиваної сорочки з краваткою до комсомольської кепки, і видимо, ніяк не може орієнтуватися — чи власть, чи з «громадян»? Але я вже добре знаю: раз я оце стою лицем до села й спиною до Канева, значить я повинен переводити «змичку» й через це я перехожу до національних справ:

— Східці, діду, на могилі того... попсувались дуже... Сам чортяка, не вам кажучи, ноги поламає...