У Зондерборґу шпиталь затримався на кілька днів.

Це було незвично з огляду на дотихчасові одноденні зупинки, та ще й по той бік шенгенської угоди.

По той бік, чи по сей, але під час моїх вилазок до міста завжди траплялися дрібні непорозуміння. Пригадую, першого разу (а це ще був Львів, хоч дещо й трансформований: смітники в невластивих місцях, пам'ятник кулемету «максим» замість Міцкевича, пасаж Ґартенбергів у підземному переході) мене перепинило посеред вулиці двійко молодих людей (він і вона) і, не показуючи жодних посвідчень, попросили пройти у павільйон їхнього проектного інституту з'ясувати певні подробиці моєї екзистенції. Посвідчення в подібних випадках я ніколи не просив. Не тому, що тобі однаково тицьнуть під ніс засалену книжечку з нерозбірливим підписом і вицвілим штампом, а з тієї простої причини, що в поглядах колаборантів завжди прописана така невимовна світова скорбота, яка сама по собі є найкращим посвідченням. Отож юнак і юнка попросили мене пройти з ними в павільйон проектного інституту. (Ну звісно, що можуть ще проектувати в нашій убогій країні окрім антидержавних змов, політичної непокори й фінансового тероризму!)

З перших же слів я намагався заперечувати кожну їхню тезу, вдаючи забудькуватого шланга, та амнезія моя виступала проти мене («Ви ж пацієнт психіатрії, чи не так?»), а шлангом мені й так ніколи не вдавалося прикинутися — видавала непідробна занепокоєність долею нації, чорт забирай.

Однак тодішнє затримання було радше превентивною мірою: задавши кілька необов'язкових запитань (відповіді на які, без сумніву, вже фігурували в моєму досьє) і, виголосивши кілька застережень («Ви ж уважайте на себе, пане Іржон, самі знаєте, які неспокійні нині часи»), мене відпустили.

Після того випадку в мене залишилася візитка Проектного інституту соціальних алюзій без телефонів і адреси, зате з міні-репродукцією старого радянського плаката: «Не болтай!»

Іншого разу, коли я марно намагався віднайти проспект Свободи на розбитій реставраційними екскаваторами жовквівській площі, чарівна чорнявка років тридцяти спинила мене сливе ніжним доторком руки:

— Не хочете пройти зі мною, пане Окрю?

«Не хочу», — подумав я і сказав: «No doubt»[5].

В очах Леббенч (так непатріотично її прозвали) не було номенклатурної скорботи, однак грація її рухів (з якої проглядало ледь стримуване кунґ-фу-ціанство) свідчила не лише про належність до касти тайняків, а й про досить високий щабель агентурної ієрархії.

Її кабінет нагадував приймальню якогось банкіра середньої руки — чорне офісне умеблювання, латексна пальма і концептуальний живопис на стіні.

Леббенч посадила мене за довгий конференційний стіл, а сама кудись зникла. Відомі штучки. Лептоп із секретними даними, розвернутий монітором до відвідувача, приязно помигував у кутку: скрінсейвер був підібраний таким чином, що в підсвідомості мимоволі виникали задзеркальні «з'їж мене», «випий мене», «візьми мене». Та я мужньо витримав відведені мені чверть години, розглядаючи чотири квадратні метри регламентованого концептуалізму. На полотні був зображений велетенський жовтий заєць, який летів у стрибку над стародавнім містом. Місто трохи нагадувало логарифмічну урбаністику Моріса Ешера, а заєць страждав гіпертрофією задніх ніг, від чого скидався на перегодовану капустою сарану. От у такій подобі і з'являється українським патріотам Керролівський кролик, бля.

— Хочете кави? — запитала Леббенч з-за спини.

«No doubt», — подумав я і відказав: «Охоче».

Каву, себто дві кави (окремо господині, окремо мені), принесли дві сестри-по-зброї, принаймні так виглядало: однаковісінькі чорні спіднички й білі блюзки, смугасті хусточки на шиях і значки Ротарі-клубу на грудях. У свою чергу цим двом принесло каву ще двійко співробітниць: дебела жіночка, яка скидалася на завідувачку дитсадка, й худюща каракатиця із зачатками базедової хвороби. Все це починало мене веселити. «Хто ж тепер принесе каву цим двом?» — вимальовувалося нове question, та я не смів піддати сумніву відлагодженість комітетського механізму. І слушно. За хвилю в дверях з'явилася ще одна лесбійська пара, цього разу із тацею, заставленою шклянками так густо, що стало очевидно: гостей очікується багато. «Однако, — подумав я чомусь на якутський манір. — Гендерні штудії проникли і сюди, однако. Цікаво, а як у них із легалізацією одностатевої любові? У службових туалетах тощо. І чи спрацьовує політкоректність у ставленні до нацменшин. У службових туалетах і те де, однако…»- чогось засіли в голові оті службові туалети.

— Куріть, куріть, — сказала Леббенч, помітивши, що я обмацую кишені. — Поспішати нам нікуди, а запитань до Вас, пане Окрю, назбиралося багато.

Запитання, як і буває зазвичай в подібних випадках, мали винятково приватний характер і мало стосувалися суті мого патріотизму. Однак спосіб, у який вони формулювалися, загальна інтонація й скептичне похитування головою на кожну відповідь перфектно відтворювали атмосферу Францового «Процесу».

Винен! Сто тисяч разів винен! І хоч феміністичне оточення спонукало до жартів, а навіть до жартів ризикованих, — від чого усе товариство недобре реготало й під'юджувало до чергових віців, — я мимоволі почав виправдовуватися: і за звичку пити вранці каву з молоком, і за те, що не користуюся туалетним папером, віддаючи перевагу водним процедурам, і за три порножурнали, сховані в папці з рукописами, і за минулорічний коїтус з членкинею «Просвіти», і за забльований готельний покій, і за стипендію американського наукового товариства, і за безквитковий проїзд у трамваї, і за відвідини сайту rotten.com, звідки мною було поцуплено ряд провокативних фотографій… Ет цетера, як то кажуть, ет цетера.

І хоч звинувачення були більш ніж абсурдними, їхня кількість непомітно переходила в якість, а все разом уже тягло на зраду того народу, який я так хворобливо й безперспективно любив. Приходило усвідомлення того, що ці курви, які мене оточують, за найвищим рахунком не лише є тим самим народом, але і його, народу, охоронцем — бойовим загоном берегинь, а я всього лишень — доморослий віровідступник, самопальний єретик, що (передовсім ота самопальність) не зменшує моєї провини, а навпаки, переводить її в розряд соромітної і небезпечної манії, чогось на кшталт педофілійного картезіанства, тьху!

У момент найвищого мого прозріння двері кабінету розчахнулися й на порозі нагло постав мен-ін-блек. Погрожуючи жіночим феном, він гаркнув:

— Всем стоять! Не двигаться!

Вимога не рухатися суперечила вимозі встати, мабуть, тому всі залишилися сидіти. До того ж навряд чи мен міг когось підстрелити тим феном. Я раптом зрозумів, що це черговий психологічний хід спецслужб — от би в кого повчитися нашим шпитальним терапевтам — піймати мене в момент найвищого катарсису й зірвати захисну маску чорного гумору. Настрій мій і справді суттєво погіршився. Адреналінова хвацькість зійшла на пси. І хоча загроза від фена (попри те, що він і нагадував формою пістолет) була сміховинною, жартувати мені чомусь розхотілося. Тому я досить мляво реагував на подальші загравання берегинь.

— Ви ж іще красівий какой, маладой, — протуркотіла одна із сестер-по-зброї. На що друга додала:

— Чи, кажучи улюбленою Вашою мовою, вповні гарний та юний. Так що подумайте…

Мен-ін-блек, поклавши фен на стіл, сів ліворуч мене.

— То що, пане Окрю, візьметеся за розум? — запитала Леббенч.

— Спробую, — тупо відповів я.

— Оце, дєвки, кавалер, бєз лішніх слов, бєз уговоров! — вигукнула завідувачка дитсадка.

— А може, він ва всьом такий? — прохрипіла каракатиця й захихотіла.

Леббенч тим часом дістала із сейфа пляшку зубрівки й пустила її по колу.

— Похмелити тебе, солдатику? — фамільярно звернулася до мене завідувачка, відриваючись від горлечка.

— Єму ніззя, єму ніззя, а мне аставь глаток, — нетерплячись простягала руку сестра № 1.

Мені вже не хотілося ані жартувати, ані демонструвати свою незламність, хотілося лише пошвидше забратися звідси.