— OK. OK. Fuck mе (Буває ще так, що зловиш рибу на черв'яка, котрий жер самого короля, а потім поїдаєш рибу, котра зжерла того черв'яка), — вже зовсім насмішливо, бо й не слухаючи мене, відказав малий, розуміючи, що виграє.

Відповісти на це «fuck уоu» означало б спалити себе відразу, тому я вирішив показати, ніби знітився, й скерувати двобій до перемир'я.

— Oh! Fuck it! — розвів руками. — I guess I'm fucked now[26] (І що ти хочеш цим сказати?).

— You're a fuck-up![27] (Нічого, крім ствердження, що король може тріумфально промаршувати кишками жебрака) — в секунді відреагував він.

І оскільки було зрозуміло, що перемога на його боці, всівся у фотель, який йому послужливо підсунули друзі, вже не слухаючи мого жалюгідного муркотіння «You're a fuck off»[28] (Ви так, немов читаєте думки), упевнено й картинно, здійнявши руки, звернувся до всіх:

— Who gives a fuck?[29] (Нікуди він не дінеться, можете особливо не квапитись)

Товариство зааплодувало і зареготало. Моє «fucked again»[30] (Ти мав би сказати «люблячий батьку», хіба ні?) потонуло в шумі.

Після виснажливої дискусії сушняк досяг такого рівня, ніби я мав повен рот піску. Але оскільки мене все ж визнали за свого, хтось простягнув шклянку води. Довкола мене сновигала тусовка, а я стояв посеред у своєму брудному халаті і почувався повним дурнем, до того ж дурнем хворим. Схоже, й те, й інше було правдою.

Коли молоді повирішували якісь свої проблеми й вирішили, що можна вже звернути увагу й на мене, поблизу виникла невеличка групка ініційованих.

— А батяня в тебе ніштяк, — сказала Молодшому Полі не зовсім, як мені видалося, університетським штилем.

Junior скривився.

— І ішо красівий такой, маладой, — додала Ксена, уже цілком не по-університетськи, обіймаючи, втім, не мене, а малого й усамітнюючись із ним у нововіднайденій лазничці.

— Развєдчіком єщьо можетє бить, — поплескав мене по плечі Діл Дзюпін і притишеним голосом інструктора додав: «Но помні, када прідьотса пригать с поєзда, то толька задам і назад, задам і назад, іначє размажет в пізду».

Здається, це були його останні слова.

І товариство втратило до мене інтерес.

Що ж, може, я ще й красивий, може, і децл молодий, можливо навіть, що ніштяк і що в пизду мене не розмаже, однак Мурашиного Лева з мене так і не вийшло.

Жовтий «катерпіллер» приїжджав іще не раз, до того ж не сам, бо на місці колишнього військового табору (так вдало замаскованого Мурашиним Левом) вирішено було влаштувати дитячий майданчик. І його було влаштовано. І це був чудовий майданчик, адже там, порпаючись у піску, малеча могла знаходити різні цікавинки — артилерійські снаряди, кулі, гранати і гранатомети, уламки гелікоптерів і танків, протипіхотні міни й прилади нічного бачення. А що все воно було несправжнім — виробництва все тієї ж «Тульской фабрики игрушек им. Бой-Желенского», — то забави були цілком безпечними, а в той же час розвивали у дітлахів чуття єдиної родини.

Майданчик користався популярністю. Приходили мами з візочками. Бабусі з більшенькими онуками. Забрідали навіть татусі, щоб одним оком наглядаючи за чадом, іншим почитати газету.

Мирний дух ідилії розливався в повітрі. А оскільки майданчик був віддалений щонайменше на 30 кілометрів від найближчого міста, сюди не добирались агресивні підлітки на своїх гуркотливих «гарлеях», не вештались пияки в пошуках затишної місцинки для пікніку, не пантрували тут загримовані пенсіонерами наркодилери, і що найважливіше — за кілька років у околицях не було помічено жодного маньяка-педофіла.

Зате сюди залітали небаченої вроди птахи, — орнітологи чомусь називають їх грифонами, — й розгрібаючи сильними лапами окультурений ґрунт, витягували з-під землі довжелезні шматки якоїсь своєї поживи.

Зате на газонах мирно паслися зайці, власне кажучи, один заєць, загальний улюбленець; любили його, можливо, за те, що мав шерсть ясно-салатового відтінку.

Зате сюди часто навідувався мандрівний цирк із сіамськими близнюками, ліліпутами, велетнями й бородатими красунями. Вони возили із собою навіть невеличкий зоопарк, та наших знань зоології замало, аби описати предивних екзотичних звірів, які до того ж не утримувалися в клітках і могли вільно гуляти та полювати, приносячи дітлашні невимовну втіху.

Симпатичним видається й те, що тут не прижилася традиція влаштовувати на лавочках шахові турніри, під час яких дорослі зазвичай настільки заглиблюються в свої вигадані світи, що зовсім забувають про малюків.

Словом, прегарна то була місцина.

Годі й говорити, що влаштовано тут було справжнісіньке містечко розваг і атракціонів. Музей медієвістики свого часу подарував для найменшеньких мало не всю свою колекцію, то ж не дивно, що подібними гойдалками, каруселями, гірками та гільотинками не міг похвалитися жоден інший майданчик. Був тут і басейн, до того ж з рибками, аби дітлахи від малого могли знайомитися з особливостями природного відбору.

Однак окрасою, а заразом і центром цього без перебільшення унікального містечка була велика пісочниця. Пісок, який залишився для неї ще із табірних часів, мав особливі властивості, тож марно й уявляти, що деінде могли бути збудовані такі чудові замки, такі просторі гроти, такі досконалі вовківні.

Одного погожого серпневого ранку в пісочниці сиділо двійко хлопчаків приблизно 5-річного віку й гралося в пасочки. Одного звали Стерн, а іншого — Кранц. Все необхідне причандалля було при них — кольорові відерка, лопатки, грабельки і навіть решето. Однак якщо інструментарій Стерна був виготовлений на Дніпропетровському ракетному заводі, т.зв. «Южмаші», то забавки Кранца прикрашала горда лейба NASA, через що Стерн відчував комплекс неповноцінності. Це не була проста дитяча заздрість, просто він як хлопчина кмітливий і меткий знав, що продукція NASA все ще літає, в той час як «Южмаш» давно перекваліфікувався на обладнання для McDonalds. З цієї ж причини Кранц як дитя чутливе й наділене вродженою добротою мучився комплексом провини і навіть якось пробував зішкрябати літери NASA татовим ножичком, але порізав пальчик і, тихо поплакавши, облишив затію. Так чи сяк, але ці два хрестоматійні комплекси — комплекс неповноцінності і комплекс провини — дуже об'єднували хлопчиків, і вони були друзями нерозлийвода.

От і тепер вони мирно гралися в пасочки, причому Кранц намагався непомітно підсунути Стернові власне відерко NASA, а той у свою чергу робив вигляд, ніби надто зайнятий своєю лопаткою «Южмаш».

Світило лагідне і неяскраве серпневе сонце, сардини хмар пливли на південь, і, якось задивившись у небо, Кранц сказав:

— Орел.

На що Стерн, згадавши вчорашню рекламу між мультиками, прорік, непомітно роблячи підкоп під пасочку Кранца:

— Досягти неймовірного — це мистецтво. (Рекламувалася остання модель фольксваґена «Боро-плюс».)

Однак Кранц вперто повторив:

— Орел.

— Або просто талан, — продовжив Стерн слоґан із тієї ж реклами (ця фраза йшла дрібним шрифтом в кутку екрану).

— Орел, — знову сказав Кранц.

— Якщо ти правильно визначив, — засумнівався Стерн і остаточно зруйнував Кранцову пасочку.

— Сімдеят шість орлів, — вирішив зблефувати Кранц, зауваживши краєм ока підступ товариша.

Тут заінтригований Стерн не витримав і теж задер голову до неба.