— Кавалєр, сматрі, кавалєр, ти када-нібуть відєл шото подобноє? — ентузіастично прорекла сестра № 2, показуючи на віддалі грубезну папку з моїм прізвищем на обкладинці. Вона почала гортати підшиті картки, і я побачив підклеєні між ними фотографії: я купую в гастрономі розчинну каву, я в душі в момент найінтимнішої процедури, я на виході з готелю (крізь шибу видно уважний погляд охоронця), я на кухні розглядаю порножурнали (в кадрі сторінка з анальним сексом), я відкриваю в банку рахунок для стипендії американського наукового товариства, я з членкинею «Просвіти» (її голова, — задля естетики прикрита газетою «Ненаше слово», — у мене між колінами), ну і так далі.

Каракатиця, яка, вочевидь, вдула найбільше зубрівки, почала знічев'я гугнявити під ніс: «Соmе on, соmе on… well… this is just a compilation of fixes fuck… ok ok ok ok ok! There're too many of you skin-lovers…»[6], тож Леббенч довелося вимкнути диктофон. Це, мабуть, теж не було випадковістю, бо завідувачка дитсадка, нахилившись, почала гаряче шепотіти мені у вухо:

— А ти, маладой-красівий, знаєш, как називался конь Юлія Цезаря? А лошадь Дон-Кіхота? А сталіцу Нарвеґії знаєш? А знаєш, как развєдчікі приґают с поезда? Запомні, маладой: задом і назад. Задом і назад. І упасі тєбя бог каснутся рукамі зємлі — размажет в пізду!

— Послухайте, я не збираюся стрибати з потяга, — достатньо різко відказав я, — а якщо Ви натякаєте на колаборацію, то знайте, що ніколи…

Я не встиг завершити фразу, бо мен-ін-блек вихопив пістолет (цього разу справжній), втиснув його мені просто в сонну артерію і зашипів:

— Ти, падло, тут не вийобуйся багато, треба буде, і з потяга вискочиш, а треба буде — і з вікна. Все, аудієнція закінчена. Пішов на хуй! — І він грубо зіштовхнув мене з крісла.

Я піднявся й поплентався до виходу.

— Не прощаєтеся? — запитала Леббенч.

— Не прощаюсь.

— І це правильно. Я завжди вважала Вас надзвичайно розумною людиною. Сподіваюся, попереду в нас із вами довге і щасливе життя.

— Сподіваюся, ні, - видушив я із себе й зачинив двері.

Отакі от, з дозволу сказати, непорозуміння траплялися зі мною під час позашпитальних прогулянок.

Тому нема нічого дивного, що, коли в Зондерборґу я зупинився на перехресті, очікуючи червоного, а поліцай із протилежного боку поманив мене пальцем, наєвропеїзовані нерви мої не витримали і я побіг геть.

Бігти увечері незнайомим містом — заняття малоприємне. Тим більше, що чим далі було від центрального бульвару, тим заплутаніші робилися вулички, тим менше було асфальту, менше, власне кажучи, вуличок і стежок, а траплялися здебільшого якісь будівельні містки, перекинуті через котловани, чи навіть просто дошки, перекинуті через калюжі, покинуті просто неба труби, трупи і кабелі.

Балансуючи на вузьких дошках, пірнаючи в глухі двори і перелазячи через високі бюргерські паркани, я все повторював на якутський манір: «Однако який-небудь Женя Колбасін може спати під колесами фольксваґена, однако, а я зі своєю бездоганною репутацією й розлогою генеалогією мушу переховуватися, як заразний щур… де справедливість, однако?.. де, курва, ліберальні цінності?.. де, блядь, product placement[7]?.. де, русіш швайне, my sent identity[8]?.. і де, в пизду, мій funny farm[9]?

Отак повторював я собі в такт бігу, аж поки не опинився під якимось освітленим нічним кублом, з якого саме вивалювала група молоді.

— Це він, це він, — зацвенькала мала блондинка з немитою головою.

— Хто? Хто?

— Іржон.

— Де?

Мене зідентифікували. Це були студенти, які вивчали в місцевому університеті основи риболовлі, чи що. Їхня обізнаність в літературі мене підкупила, і я подався з ними на якийсь флет продовжувати вечірку. Дуже швидко повернувся добрий настрій, а що в найближчому підворітті було пущено по колу чималенький джойнт, за якісь чверть години я вже вважав цих спудеїв своїми найкращими друзями. Від трави мене не лише попустило, а й добряче розвезло, і я почав безсоромно випендрюватися, розповідаючи довколалітературні анекдоти й бувальщини, похваляючись запанібратством із класиками та можновладцями. А коли зазвучав рок-н-рол, я скинув блюзку й подався танцювати з тією самою немитою білявкою. Наскільки все це жалюгідно й смішно виглядало збоку, я не усвідомлював. Окрім того, — від трави чи від чогось іншого, — почалися короткотривалі втрати пам'яті, і коли я вчергове прийшов до тями, виявилося, що ми з кількома хлопцями простуємо нічною вулицею. Йдемо за гашем, як було сказано.

Дорогою я відчував якийсь неспокій, чи, краще сказати, дискомфорт. Довго не міг зрозуміти, в чому справа, поки раптом не усвідомив: я йшов без штанів! Недарма хлопці трималися від мене на дистанції. «Е-е-е, пацани, заждіть, а де мої джинси?» — запанікував я, і аж тут вони зареготали і кинулися навтьоки. Відбігши на безпечну відстань, вони зупинилися й, показуючи на мене пальцями, аж корчилися від сміху. Бісові діти! Вони просто зробили мене в хуй!

Відсміявшись, студенти зникли за рогом, а я залишився на темній вулиці в самих майтках. Що ж, штани штанами, але найвищий час був повертатися до шпиталю. Я й гадки не мав, де саме знаходжуся, тому рушив, керуючись залишками інтуїції.

З моїм топографічним ідіотизмом віднайти шпиталь увечері завжди було складно, та все ж я жодного разу не заблукав, єдиною проблемою було відшукати вхідні двері, які чомусь постійно виявлялися з іншого боку.

За якісь півтора години (а час і відстані безжально розтягувалися — наслідок викуреного драпу) я успішно добрів до парку, в якому зазвичай ховався шпиталь. Якими ж були мої здивування й розгубленість, коли парк виявися порожнім! Я обійшов його з десяток разів вздовж і впоперек (заглядаючи при цьому навіть під кущі), але шпиталю не було! Цей сраний будинок скорботи просто звалив, не дочекавшись мене! Transporter грьобаний! Довбаний катафалк! Де ж тепер я буду лікуватися, їбі його мать?! Де їстиму свою улюблену кашку? Де даватиму свідчення?

«Де?» — this is the question.

Я стояв без штанів, безглуздо вдивляючись у передсвітанкову мряку, що клубочилася між деревами, а десь там над затокою, над щоглами і фанами вже піднімалося бліде алебастрове сонце, і зондер-команди хрестоносців ладувалися на кораблі — розширення Європи потребувало лицарського втручання.

Я вже почав було дрімати, коли з ліжка в кутку піднялася біла постать (мені привидівся навіть лікарський халат, але це було очевидною аберацією зору) і почала встановлювати по периметру палати якісь металеві штанги — по одній у кожному куті й по дві на стіну. Закінчивши нехитрий монтаж, постать одягла на голову щось на кшталт авіаційного шолому і знову вляглася на ліжко.

«Мабуть, це один із тих підсадних санітарів, яких поміщають у палати під виглядом хворих, аби наглядати за справжніми пацієнтами, — здогадався я. — Але що означають оті штанги? Може, це якась нова електромагнітна терапія, яку проводять уночі, аби не виникало зайвих запитань? Навряд, звичайно, щоби цей старосвітський шпиталь мав до диспозиції такі модерні терапевтичні засоби, але why not, why not».

Я вже почав було уявляти, як таємничі х-хвилі реставрують наші хворі мізки, коли до ліжка чувака в шоломі підійшов ще один тип, і вони почали про щось тихо перемовлятися. З огляду на часткову глухоту мені ніяк не вдавалося почути, про що саме, але моя похмільна свідомість уже почала розплутувати павутину підступної змови: тут, вочевидь, не йшлося про жодну нетрадиційну терапію, а радше про нелегальні експерименти над покидьками суспільства, яким і поскаржитися нікому, бо хто прислухатиметься до алкоголіків і наркоманів, з їхньою деліріумною підозріливістю й відхідняковими ізмєнами. Так! Над нами експериментують! Поки ми спимо, х-промені вбивають у нас залишки людського, перетворюючи на слухняних зомбі, довічних овочів, клонованих почвар. Однак мої страхи спливли так само швидко, як і накотили — надто спокійною була атмосфера. Неможливо було собі уявити, що ніхто ні про що не здогадується, а оскільки я тут новачок, то, певно, просто налякався звиклої, рутинної процедури. Мабуть, це справді звичайні електромагнітні хвилі, можливо навіть, не так терапевтичні, як діагностичні — енцефалограма сну чи щось у тому роді. Та з мене вони навряд чи щось зісканують — я лише виходив із тривалого запою, тож за всіма законами жанру на мене чекали одна-дві безсонні ночі. Цікаво, наскільки вирізнятиметься мапа мого активного мозку на тлі колективного хропіння. Почувався я загалом незле, але думка про рятівні сто грамів почала непомітно заволодівати свідомістю. Це було практично нереально в даній ситуації, але я добре знав, що так чи сяк алкоголь десь фігурує на терені наркологічного диспансеру, а раз він є (бодай теоретично), значить його можна добути. Ця ідея дуже швидко розрослася до ступеню нав'язливої, і я цілком втратив інтерес до штанг, шолома і двох типів, які все ще перемовлялися в кутку. Піти, наприклад до чергового, у нього точно повинна бути заначка, за подвійну ціну він наллє мені стопар. Або підстерегти зграйку змовників, які десь у туалеті збирають копійки на пляшку. Або понишпорити по тумбочках: ці синяки так міцно сплять, що не викликає сумніву — на сон кожен щось собі хильнув, і, може, найзавбачливіші лишили сотку на ніч. А оскільки навряд чи хтось буде впевнений у цьому завтра, тож можна без вагань — не вкрасти, ні — позичити, а завтра я віддам сторицею, тобто цілою пляшкою, а той двома.