— Що ви… що ви тут робите?

— Працюю. У нас тут фірма.

— А де… де сусідка?

— Яка сусідка? Нічого не знаю. У нас тут фірма.

— Яка, в сраку, фірма? Що ви мені тут…

— Ритуальні послуги. Специфічні.

— Які послуги? І що значить «специфічні»?

— Послуги ритуальні, там написано. А «специфічні» тому, що ми обслуговуємо тільки самогубців.

— ?..

— Ну тих, хто там повісився, вени втяв, труйку випив…

— З даху скочив…

— Ага, і цих теж.

— Ну добре, допустимо, все це правда. Але що це за грюкіт? Якщо ви домовини забиваєте, то за тиждень можна було вже забити всіх — і мертвих, і живих, і ненароджених.

— Ви майже вгадали. Але домовини я не забиваю, хоч і готуюся до цього. Тут — інше.

— Себто?

— Ну, себто, ви, мабуть, знаєте, до самогубців підхід особливий. У церкві їх не відспівують. І ховають за цвинтарною огорожею…

— Ну?

— Ну і не можна їм домовини новими цвяхами забивати.

— Справді?!

— Угу. Тільки вживаними, вирівняними. От я тут цвяхи й вирівнюю.

— То що, бля, тепер ти весь час будеш довбойобити мені над головою?

— У нас є дозвіл і сертифікат, не хвилюйтеся, усе цілком легально, можу показати…

— Запхай собі в дупу свій сертифікат разом із вирівняним цвяхом…

Від усієї цієї бридні мене проплющило, і я вирішив піднятися на дах, подихати свіжим повітрям.

Ляда чомусь виявилася відкритою.

І дах виявився відразу над п'ятим поверхом — я завжди думав, наш будинок набагато вищий.

Проходжаючись поміж вентиляційних коминів, я вирішив зазирнути вниз, чи не приїхала вже замовлена мною піцца. Я перехилився через поруччя… і…

Усюди довкола будинку, по цілому периметру були наскладані подушки, надувні матраци, амортизаційні мати, натягнуті пожежні тенти й навалені гори каскадерських пінопластових блоків. Мікроавтобусу Pizza Hut просто ніяк було під'їхати.

Вдивляючись у все це антисуїцидне причандалля, я раптом помітив між шматками пористого поліпропілену маленький паросток. Сумнівів бути не могло — з якогось випадкового зернятка (коли ж люди спали, прийшов ворог його і — хуяк! — посіяв поміж пшеницею бур'ян та й відійшов) проросла моя Alcea rosea L. var. nigra Cav.! Однозначно! Руку на відріз… Тепер, якщо найближчим часом ніяка курва не надумає стрибати з нашого не такого вже й висотного будинку, за пару тижнів на стеблі з'являться пуп'янки, а ще за кілька днів розпустяться темно-червоні, майже чорні квіти.

От тільки за піццою доведеться ходити самому.

— Це він, це він, — зацвенькала мала блондинка з немитою головою.

— Хто? Хто?

— Іржон.

— Де?

Ну власне: «де?» — this is the question[2].

Шпиталь переміщався в просторі свавільно, хоч і вибірково.

Не те, щоб я усвідомив це з якогось приводу, ні — усвідомлення шпитальних міграцій утвердилося поступово, непомітно для мене самого, та ось якогось дня я прокинувся вже остаточно впевнений: «Шпиталь пересувається. У просторі. Свавільно, хоч і вибірково».

Попри те, що він завжди ховався десь у глибині невеличкого парку, загальна топографія зазнавала невпинних змін. Спочатку це були малопомітні трансформації місцевого ландшафту — немовби той самий Львів, а в той же час якось хитро видозмінений: то вулиця проляже під іншим кутом, то кущ візьметься звідкілясь посеред стежки, а то білборди засяють таким кислотним неоном, якого споконвіку не було в Галичині.

Мушу відразу зазначити, що попри суворий лікарняний режим, подвійні ґрати і обмежену свободу пересування (дозволялося лише проходжатися коротким коридором поміж двома парами зачинених дверей), якимось робом двічі на добу можна було потрапити до міста, й вимагалося лише повернення о певній порі. Чи не о певній. І не о порі. Просто повернення. Як терапевтичний принцип, скажімо…

Так от: шпитальні міграції напочатку мали суто місцевий характер. (Хоча тепер я вже й у цьому не впевнений: цісарсько-королівська сецесія однаковісінька від Дону до Сяну, тож легко помилитися). Принаймні я жодного разу не почувся іноземцем, — так… безболісне пристосування до місцевих звичаїв і говірки, етнографічний тренінг, не більше, — аж поки маєстат наш не опинився на узбережжі хрестоносців, і був то, — щоб не помилитися, — Зондерборґ. Достатньо було вийти з темряви провулків, як потраплялося на бульвар, що вів просто до відкритого моря. І вже відпочатку було видно щогли (чомусь самі щогли — жодної труби чи радіолокатора), скручені вітрила, фани й фрагменти водяної гладі.

Праворуч хідника тягнувся ряд малоцікавих установ: аптека (така ж, як і у Львові), зал гральних автоматів (такий же, як і у Львові), фіктивне інтернет-кафе (таке ж, як і у Львові), нон-стоп (від львівського відрізнявся лише сталим асортиментом frutti di mare[3]), букмекерська контора (як і у Львові, завжди зачинена), авіакаси, нотаріус, кілька засцяних під'їздів, нічний кінотеатр (той же репертуар), фітнес-клуб із невеликим ескалатором на вході (sic!), китайський ресторан і лютеранська каплиця на розі. Інакшою була лишень архітектура: до кожних дверей вели вигадливо оздоблені сходи — з балюстрадками, поруччями, загорожами, усе це витесане з каменю, прикрашене безліччю міфологічних і не дуже потвор, головами, крилами, ліанами, ромашками та іншими прибамбасами. Хрестоносці, одним словом, зі своїми пацаками.

Ліворуч дзеркалилася затока.

Зондерборґ виявився переповненим нашими заробітчанами. Вони вже доробилися сяких-таких статків (чистка риби, прибирання сухогрузів, годівля чайок, те, се) і могли собі дозволити невимушений вечірній шпацер. Від аборигенів їх вирізняли лише фальшиві ролекси на зап'ястях, голосна російська і вперте ігнорування червоного на перехрестях. Місцева поліція змирилася з цим неуникним злом, а що автомобільний рух у містечку перебував у стані зародковому, випадків майже не було. Трапилося, щоправда, минулого року пригода, коли Женя Колбасін із Вінниці, намішавши ред лейбл і геннессі із контрабандним драпом, упав просто під колеса фольксваґена-боро. Панночка за кермом зомліла, спрацювали подушки безпеки, їй, бідоласі, й дихнути було нічим, пояс заклинило, ніяк не вдавалося видобути її на свіже повітря, молоденький поліцай нервував і все дзвонив до відділку по допомогу, «швидка» примчала, та не знайшовши для себе роботи, погнала далі, панночка все не приходила до тями, група захвату все не їхала, довкола зібралися роззяви й давали поради безсумнівно корисні, але в силу мовного бар'єру незрозумілі, поліціянт пітнів, смикав непритомну панночку за руку й повторював про себе: русіш швайне, русіш шайсе, але не мав при цьому рації, оскільки абсолютна більшість його тимчасових консультантів належала до цілком іншого народу, навіть Женя Колбасін, про якого всі забули і який мирно спав під правим переднім колесом, навіть Женя Колбасін, і той був онуком поліського партизана, а дідо молоденького поліціянта, до речі, свого часу охороняв секретну ставку фюрера під Вінницею, тож вони цілком могли зустрітися, ці діди, але добре, що не зустрілися, бо тоді, мабуть, повбивали б одне одного, і не було б тепер кому рятувати зомлілу панночку, і ніхто не спав би під колесом, русіш швайне, русіш шайсе, рашн starched[4], ох уже ці геополітичні стереотипи! Хоча, мабуть, децл провини лежав і на самих емігрантах, які ніяк не декларували своєї національної приналежності, не тицяли аборигенів у мапи, вигукуючи «юкрнейн!», «юкрейн!», не вбирали жовто-блакитного, і жоден із них у момент внутрішнього протесту проти знахабнілих роботодавців не сотворив мануального тризуба. Ну, але це так, між іншим. Загалом же атмосфера в Зондерборґу була мирною, дарма що частина населення ігнорувала на перехрестях червоне, все ж таки це краще, ніж турки з їхніми фундаменталізмом, кальянами й зневагою до традиційних свинячих кнедликів.