Надворі безкарно владарює сонце. Таке, яким воно було 8 хвилин тому.

Ездра прямує вулицею, від незвички рухаючись трохи боком. Очі, звиклі до напівтемряви, майже сліпнуть, від кисню паморочиться в голові, пробирає піт. Мабуть, знову весна.

Швидко. Ездра йде швидко. Він ніколи не біжить. Він добре плаває, може й танцювати кілька годин поспіль (sic!), але бігати — ну ето уж ізвінітє. Він просто йде якомога швидше, минаючи кіоск нон-стоп, колишній книжковий магазин, в котрому тепер гніздиться дешева забігайлівка, бочку з-під пива, що торгує молоком, забрьоханий базарчик, перехрестя, платну стоянку і безплатний пам'ятник Габермасу з букетом зів'ялих гвоздик на постаменті. Далі Ездра бачить предивну картину: посередині шосе якийсь дебелий бульдог в ошийнику та наморднику оволодів рудою безпритульною сукою. Він робить своє діло цілком незворушно, вона здивовано прислухається до несподіваного щастя, а довкола бігає зграйка миршавих кудлатих псів-недомірків, які жалібно скавулять, спостерігаючи за падінням своєї принцеси. Дорогу перегороджено, але авто слухняно гальмують, водії не сигналять роздратовано, як буває зазвичай, а цілком коректно об'їжджають це збіговисько, цю радість собачу, це свято життя, пся крев, і навіть переповнений автобус акуратно вирулює на зустрічну смугу, а крізь вікна видно заздрісні погляди пасажирів.

Тільки Ездра не стишує крок. Він йде і йде. Він хоче вийти з міста ще до полудня, побачити гори і пересвідчитися, чи дійсно на них лежить сніг.

Поступове перетворення міста в довколишній ландшафт зазвичай буває непомітним. Завжди залишається якийсь паркан, чи залізничний перехід, а чи іржава цистерна на узбіччі, котра ще нібито належить місту, а в той же час уже сама по собі. По праву руку Ездра бачить здиблений кам'янистий рельєф і білі пасма на вершині. Першої миті він навіть зупиняється від несподіванки, але потім згадує, що це фабричний кар'єр, а оте біле зверху — відклади калійної солі. Він рушає далі, перетинає галявину, рівчак, долає пагорб і заглиблюється в ліс. Так він, увійшовши в зону прозорого повітря, втрачає останню можливість розгледіти на горизонті засніжені вершини.

Тепер він шукає воду. Шукає ріку. Шлях до ріки йому підказують повалені дерева і якась особлива зміна трав. Ездрі здається, ніби він знає, котрі з них поселяються близько води. І справді незабаром він опиняється над урвищем — внизу клекоче потік. Ездра знаходить крихітну стежку — не стежку навіть, а ледь помітні на стрімкому схилі уступи — на них ледве можна поставити ногу. Хапаючись за гілля, кущі та камені, Ездра спускається вниз. Ноги ковзають по мокрій глині, і кілька разів він мало не зривається з кручі. Врешті в якийсь момент зависає над прірвою на півдорозі й розуміє, що ні повернутися, ні рушити далі не зможе. Тримаючись за оголені корені дерева, він хоче визначити його назву. Мабуть, вільха. Втім, певності немає. Ботаніку погано в школі вчив, небога. Хоч трави і дерева багато чого могли б сказати про природу речей. Речей як таких. Та вже не нам, не нам.

Від нічого робити Ездра роздивляється довкола і раптом внизу, коло самої води, на пласкому блискучому камені помічає якийсь предмет. Це може бути вибілена кістка, презерватив, сигаретна пачка абощо. Ездрі хотілося б знати, що саме, та це, здається, неможливо. Зрештою, думає він, так воно мабуть і краще. Не знати. Здогадуватися. Припускати. Давати шансу. Very well.

Мушу додати, що Ездрі в тому завішенні було майже комфортно. Жодних голлівудських штучок: камінь з-під ноги не зривався, коріння не одривалося, й вологої руки згори ніхто не подавав.

Я не подавав, якщо вже бути точним. Натомість став навколішки і заглядав на Ездру з цікавістю.

— Земний свій шлях пройшов до середини, а далі ні туди, ані сюди, — зімпровізував я, і Ездра підняв голову. Мовчав. Тому я продовжив:

— Причому «земний» в даному випадку дослівно. Краще навіть сказати «земляний». Кадастри там, геосинкліналі. І що пан на це?

— Це ти, паскуднику, поганий віршомазе? — запитав Ездра.

— Я, я, ковалику, а хто ж іще.

— Слухай, раз уже ти тут, а зір у тебе гострий, тобі не видно, що там унизу?

— Внизу ріка, шумить потік, піниться, і тіла жде, щоб знести в небуття.

— Та ні, он там на камені біліє, чи то череп'я, чи кістки, — чомусь, коли ми розмовляли з Ездрою, то завше збивалися як не на п'ятистопний ямб, то на іншу версифікаційну бридню.

Я мусів витягти свій цейсівський бінокль і роздивитися.

— Ні, братику, ні те, ні інше. Як не дивно, це пачка з-під димедролу. Можливо, навіть не порожня. І на хріна ж ти за нею поліз, скажи на милість? Погано спиш? Тепер вже вічний сон тебе чекає.

— Димедрол? — здивовано спитав Ездра. — Цікаво, звідки він тут узявся.

— Звідки, звідки… Може, наріки якісь забули. Не всі ж такі, як ти — спиртним розширюють свідомість.

 — Та нічого я вже не розширюю, — з жалем сказав Ездра. — Це все в минулому, скінчилися свята.

— Бреши побільше, — відказав я. — Таж коневі зрозуміло: зірвався вранці з бодуна і на ізмєні в прірву поліз. Що, знову чулись голоси?

— Ну, чулися, — присоромлено визнав Ездра. — Але не голоси, а один голос.

— Яка різниця, брате? Що казав він?

— Казав, немовби в горах сніг лежить.

На хвилю я замовк.

— Справді?

— Брехать мені сьогодні не пристало.

Так воно й було.

Мовчанка тривала хвилин зо п'ять. Аби змінити тему, я запитав:

— А що сьогодні снилося, мій принце? Чи знов сюжети виграшних книжок?

— Що бачив я? Її! Така бліда, все помідори чистила зі шкірки… І викидала просто у смітник. Так сумно це було — які сюжети… А сум оцей — якби він міг озватись… до каменів, то й тих прибив би смутком… Свій погляд відверни, бо я зірвуся і не дістану клятий димедрол.

— Дався тобі цей димедрол. О бідний Ездро, про безсмертну душу тобі подумать вже давно пора.

Він раптом вибухнув злістю:

— You think you can scare me you sick fuck?[1]

— Ого, я бачу, мовою Вільяма усе вільніше володієш ти! Тричі згадати «you» в одній фразі не кожен може.

— Прошу, досить!

— Мене ти змусив глянути углиб… Душі моєї найбрудніші плями… не змити вже. Давай-но димедрол…

Ездра відразу заспокоївся.

— Охоче, брате, тільки як дістати?

— Я виріжу тобі з вільхи гілляку із гаком на кінці, і ти дістанеш.

З гіллякою я, звичайно, злукавив — у мене не було ножа. Тому я довго бродив по вільшанику, намагаючись виламати якого-небудь прута подовше. Дерево було сире, ламалося неохоче, а про «гак» не було чого й мріяти. Врешті я підібрав із землі якогось сухого патика й простягнув Ездрі.

— Ти знаєш, Розенкранце, цю галузку я в зад тобі запхав би залюбки.

— Добре-добре, свої еротичні фантазії залиш на потім. Працюй, соколику. Зроби хоч раз в житті потрібну справу.

Однією рукою тримаючись за оголені корені, іншою Ездра взяв гілку і спробував дотягтися до пачки. Річ ясна, це не вдалося — бракувало ще доброго метра. Та навіть якби він дотягнувся, що можна було зробити? Хіба зіпхав би ту пачку в воду.

— Агов, принце, у мене ідея, — сказав я. — Прив'яжімо до патика петлю, і ви спробуєте підчепити кляті пігулки.

— О'к, О'к, в'яжи шнурка скоріше, та тільки в петлю зразу не полізь.

Гуморист, блін. На ногах я мав сандалі, шнурівок не було, тому мені довелося відв'язати від бінокля ремінця і сплести сяку-таку петлю. Однак Ездра далі не діставав. Залишилося зовсім небагато, але…

— Мій Розенкранце, знаєте прекрасно, що я руки нізащо б не подав вам, але тягар обставин екстремальних до компромісу змушує мене, — продекламував Ездра і зовсім не в розмір додав:

— Засранцю.

Засранець, тобто я, мусив знов уклякнути, спочатку забрати в Ездри гілляку, потім подати йому руку, потім у іншу руку гілляку віддати, і так разом ми спробували ще раз, але безрезультатно.