— Ха,— потеплішала Клер.— Це жахливий чоловік. Багато років намагається вижити їх з квартири нагорі. Хоче викупити всю будівлю. Прибрав опорну стіну, а тоді звинуватив Дебору й Самайна, що стеля просідає. Він їм завдає чимало клопоту.

— З їхньої квартири...— Страйк мало не сказав «повигрібали лайно», але згадав про більш ґречний варіант.— Він казав, що в них у квартирі нещодавно добре прибрали, так?

— Так. Не заперечую, там не було ідеального ладу, але з цим ми впоралися, а щодо пошкодження опорних конструкцій, то будинок оглянув інженер і підтвердив, що з ним усе гаразд. Той тип — справжній пройдисвіт. Дуже добре, що ви його настрашили. Він думає, як люди не мають родичів поряд, ніхто йому нічого не зробить за погрози. То що за справу ви розслідуєте?

Страйк коротко розповів їй про Марго Бамборо, яка зникла 1974 році, і про інформацію, яка привела його до дверей Аторнів.

— ...і власне,— закінчив він,— я хотів поговорити з людиною, яка скаже, наскільки надійними можуть бути відомості від них.

Виникла коротка пауза.

— Розумію,— промовила Клер трохи сторожким тоном.— Що ж, боюся, як їхня соцпрацівниця я зобов’язана оберігати їхню конфіденційність, тож...

— Можна я поставлю вам кілька питань? Якщо не зможете дати відповіді, я це зрозумію.

— Гаразд,— відповіла Клер. У Страйка склалося враження, що погрози крамареві з першого поверху привернули її на його бік.

— Вони явно спроможні жити самостійно,— сказав Страйк.

— З певною підтримкою — так,— відповіла Клер.— Власне, вони чудово дають собі раду. Мають між собою сильний емоційний зв’язок. Мабуть, завдяки цьому і змогли уникнути спецзакладу.

— А що саме...— Страйк не знав, як коректно сформулювати питання. Клер допомогла.

— Синдром ламкої Х-хромосоми,— пояснила вона.— Дебора досить високофункціональна, має деякі проблеми з соціалізацією, але вміє читати тощо. Самайн краще соціалізується, але когнітивні здібності в нього постраждали сильніше, ніж у матері.

— А батько, Ґіерм?

Клер засміялася.

— Я при них усього кілька років. Ґіерма не застала.

— Ви не можете сказати, наскільки він був здоровий психічно?

Довша пауза.

— Ну,— сказала Клер,— гадаю... здається, його всі вважали диваком. Члени родини розповідали мені про нього. Вочевидь, він думав, що вміє проклинати людей. Чорна магія.

— Дебора мені казала дещо... тривожне. Йшлося про лікаря, такого собі доктора Бреннера, він був партнером доктора Бамборо в клініці Святого Івана. Можливо, йшлося про медичний огляд, але...

Страйкові здалося, що Клер щось сказала.

— Прошу?

— Ні, нічого. Що саме вона вам розповіла?

— Ну,— відповів Страйк,— Дебора сказала, що він просив її зняти труси, а вона не хотіла, але Ґіерм їй сказав, що треба. Я вирішив...

— І то був лікар?

— Так,— відповів Страйк.

Ще одна, ще довша пауза.

— Навіть не знаю, що вам сказати,— нарешті промовила Клер.— Можливо, це і справді був медичний огляд, але... власне, у тій квартирі бувало багато чоловіків.

Страйк мовчав, не знаючи, чи правильно розуміє те, що чує.

— Ґіермові треба було десь брати гроші на спиртне й наркотики,— провадила Клер.— 3 того, що розповіла Дебора соцпрацівникам за ці роки, ми виснували... не вправлятимуся в тонких формулюваннях, скажу, що він її проституював.

— Господи,— з огидою сказав Страйк.

— Знаю,— озвалася Клер.— 3 тих уривків, які від неї чули працівники, виходить, що Ґіерм виходив із Самайном на прогулянку, поки вона була з клієнтом. Це справді жахливо. Вона така вразлива! Правду кажучи, я не жалкую, що Ґіерм помер замолоду. Але прошу — не кажіть цього рідним Дебори, якщо будете з ними спілкуватися. Мені не відомо, скільки вони знають, а вона зараз живе спокійно й щасливо. Не треба нікого зайве бентежити.

— Ні, звісно, ні,— погодився Страйк, а на думку спали слова Самайна: «старий Джо Бреннер був брудний старигань».

— Наскільки, на вашу думку, надійна пам’ять у Самайна?

— А що? Що він вам розповів?

— Переповів певні слова свого дядька Тюдора.

— Власне, люди з ламкою Х-хромосомою часто мають непогану довгострокову пам’ять,— сторожко промовила Клер.— Я б сказала, що слова дядька Тюдора він запам’ятав би краще, ніж багато інших речей.

— Судячи з усього, у дядька Тюдора була теорія про те, що сталося з Марго Бамборо. Йшлося про людей, яких він називав «Ніко і його хлопці».

— А,— відповіла Клер,— так. Ви знаєте, хто то?

— Кажіть.

— Раніше в Клеркенвеллі жив старий бандит,— пояснила Клер,— на ім’я Нікколо Риччі. Самайн любить говорити про Ніко і його хлопців. Ніби вони народні герої абощо.

Вони поговорили ще кілька хвилин, але Клер більше не було чого додати.

— Що ж, дуже дякую, що передзвонили мені,— сказав Страйк.— Бачу, що соцпрацівники, як і детективи, в суботу не відпочивають.

— У вихідні людям так само потрібна допомога,— сухо сказала Клер.— Щасти вам. Сподіваюся, ви зможете дізнатися, що сталося з тією бідолашною лікаркою.

Але з її тону, нехай і дружнього, Страйк зрозумів, що Клер вважає це дуже малоймовірним.

Страйків головний біль зробився постійним і тупим, але посилювався, якщо він нахилявся чи різко вставав. Страйк продовжив готуватися до завтрашнього від’їзду до Корнволлу: дістав з холодильника все, що могло зіпсуватися, і зробив бутерброди в дорогу; послухав новини, де повідомили, що троє людей загинуло через стихію; зібрав свій солдатський мішок; налаштував пошту, щоб листи від потенціальних клієнтів перенаправлялися на Пат, перевірив графіки на предмет того, чи враховано там його відсутність. Повсякчас Страйк дослухався до мобільного, щоб не проґавити повідомлення від Робін, але нічого не було.

Нарешті, коли о восьмій Страйк готував собі дуже пізній англійський сніданок (вирішивши, що заслужив це за страшне похмілля і за те, що так добре працював цілий день), його мобільний задзижчав. З того боку столу Страйк роздивився, що прийшло три довгих повідомлення підряд. Знаючи, що завтра вранці він їде, а коли повернеться — не відомо, Робін, видно, почала процес примирення, як це заведено в жінок, з твору на тему своїх образ. Страйк відкрив перше повідомлення, збираючись великодушно прийняти будь-які умови миру, і тільки тут зрозумів, що повідомлення прийшли з невідомого номера.

Я думала, що Валентин сьогодні, але щойно зрозуміла, що вже 15-е. Мені дають стільки ліків, що я ледве пам’ятаю власне ім’я. Я знову в психушці. Телефон чужий. Тут є інша жінка, якій можна його мати, позичила його мені. Твій номер єдиний, який я знаю напам’ять. Чому ти його не змінив? Через мене — чи то я забагато на себе беру? Мене так напхали ліками, що я нічого не відчуваю, тільки знаю, що кохаю тебе. Цікаво, скільки ще мені мають їх дати, перш ніж і це мине. Мабуть, достатньо, щоб я померла.

В наступному повідомленні з того самого номера було таке:

Що ти робив на валентинів день. Був у тебе секс. Я тут почасти тому що не хочу сексу. Не терплю щоб він мене торкався, а він хоче ще дітей. Я краще вмру ніж ще народжу. Насправді я краще вмру, ніж багато чого. Але ти й так це про мене знаєш. Чи я тебе колись побачу знову? Можеш прийти до мене сюди. Я сьогодні уявляла, як ти заходиш, як заходила я, коли ти втратив ногу. Уявляла, як ти їм кажеш мене відпустити, бо ти мене кохаєш і приглянеш за мною. Я заплакала і

Третє повідомлення провадило:

психіатри щраділи, вони люблять емоції. Не знаю точної адреси, але заклад називається Саймондс-Тауз. Я кохаю тебе не забувай мене щоб не сталося зі мноб. Я тебе кохаю.

І в четвертому, останньому повідомленні було таке:

Це Шарлотта, якщо це не очевидно.