Страйк гадки не мав про це. Свого батька — Джонні Рокбі, соліста гурту «Дедбітс» — він бачив двічі за життя. Все, що він про батька знав, походило або від мами Леди — жінки, з якою співак необачно прижив дитину десь у кутку на вечірці в Нью-Йорку,— або з газет.

Як ти знаєш, наступного року «Дедбітс» святкують п’ятдесяту річницю гурту, і (це суперконфіденційно) 24 травня вони випустять альбом-сюрприз. Ми (родини) влаштовуємо для них велику вечірку з цієї нагоди в Спенсер-Гаузі. Братуню, ми всі, особливо татко, будемо страшенно раді тебе бачити. Габі придумала зробити спільне фото з усіма дітьми разом і подарувати йому. Це буде перше таке фото, одразу в рамці, сюрприз. Щоб усі разом. Не вистачає тільки тебе. Будь ласка, брате.

Страйк двічі перечитав повідомлення, а тоді закрив, не написавши відповіді. Есемеска від Ільзи була значно коротша.

У Робін сьогодні день народження, мудило.

На зустріч до агенції ведучий прийшов з дружиною. Пара зручно влаштувалася в кабінеті й не поспішала йти. Жінка привезла Робін нову теорію, натхненну останньою поштівкою, що прибула до офісу телестудії. Це була вже п’ята листівка з репродукцією картини і третя, придбана в крамниці Національної портретної галереї, тож дружина ведучого згадала про його колишню подружку, яка вчилася в школі мистецтв. Де тепер ця жінка, ведучий не знає, але чом би її не пошукати?

На думку Робін, колишня подружка навряд чи стала б надсилати анонімні поштівки, щоб відновити втрачене кохання,— адже існують соціальні мережі, й відомо, де ведучого шукати,— але тактовно погодилася, що цю версію варто розглянути, і записала все, що ведучий зміг пригадати про колишню кохану. Далі Робін перелічила всі заходи, яких агенція вживає, щоб вистежити адресанта поштівок, і запевнила пару, що детективи і надалі стежитимуть за будинком на той раз, якщо Листоноша знову з’явиться особисто.

Ведучий був дрібної статури, з рудувато-каштановим волоссям, темними очима й оманливо вибачливим виглядом. Дружина, худа жінка, помітно вища за чоловіка, явно злякалася через нічні поштівки та дратувалася через те, що чоловік посміюється — мовляв, він усього лише читає прогноз погоди, врешті-решт, не кінозірка якась... але Хтозна, на що ще здатна ця жінка?

— Або чоловік,— нагадала йому дружина.— Ми ж не маємо певності, що це жінка!

— Справді, не маємо,— погодився чоловік, і його усмішка повільно згасла.

Коли пара нарешті пішла, пройшовши повз Пат, яка стоїчно клацала по клавіатурі, Робін повернулася до кабінету та ще раз роздивилася останню листівку. На ній було зображено портрет чоловіка в костюмі дев’ятнадцятого сторіччя з високим коміром. «Джеймс Даффілд Гардинг». Робін про такого й не чула. Вона глянула на зворот поштівки. Там були друковані слова:

ВІН ЗАВЖДИ МЕНІ СХОЖИЙ НА ТЕБЕ

Робін знову перевернула поштівку. Сумирний чоловік з бакенбардами справді був схожий на ведучого.

Вона позіхнула й аж здивувалася. Більшу частину дня Робін розбирала папери, підписувала чеки й переробляла графік на наступні два тижні, бо Моррис попросив вихідний у суботу — його трирічна донька мала виступати в балеті. Глянувши на годинник, Робін побачила, що вже п’ята година. Відганяючи кепський гумор, якому цілий день не давала волі робота, вона відклала папку зі справою Листоноші й увімкнула телефон. За кілька секунд він задзвонив: Страйк.

— Алло,— відповіла Робін, стараючись, щоб голос не звучав ображено, бо за минулі години вже стало зрозуміло, що Страйк знову забув про її день народження.

— З днем народження,— сказав він, а на фоні Робін почула гуркіт поїзда.

— Дякую.

— Дещо маю для тебе, але в найближчу годину ще не доїду, я тільки сів на поїзд з Амершема.

«Дулю з маком ти маєш,— подумала Робін.— Ти забув. Просто купиш квіти дорогою до офісу».

Робін була певна, що Страйкові нагадала Ільза, бо вона дзвонила Робін перед тим, як прийшли клієнти, і сказала, що запізниться на святкування. Також вона непереконливо буденним тоном спитала, що їй подарував Страйк, а Робін чесно відповіла, що нічого.

— Дуже мило, дякую,— сказала тепер Страйкові Робін,— але я вже йду. Ми сьогодні святкуємо.

— А,— озвався Страйк.— Точно. Вибач... не міг нічого вдіяти, треба було їхати сюди до Ґупти.

— Можеш просто лишити їх в офісі,— сказала Робін.

— Угу,— відповів Страйк, і Робін відзначила, що слово «їх» він не спробував оспорити. Точно привезе квіти.

— Хай там що,— повідомив Страйк,— маю новину. Джордж Лейборн добув нам справу Бамборо.

— О, це чудово! — мимоволі загорілася Робін.

— Ще б пак! Занесе її нам завтра зранку.

— А що Ґупта? — спитала Робін, сідаючи на свій бік подвійного столу, який замінив старий Страйків.

— Цікаво, особливо те, що він розповів про саму Марго,— відповів Страйк; голос звучав ніби здалеку — мабуть, поїзд увійшов до тунелю.

Робін щільніше притиснула мобільний до вуха та спитала:

— В якому сенсі?

— Навіть не знаю,— відповів далекий Страйк.— За тим старим фото я б не здогадався, що вона була полум’яною феміністкою. Я не уявляв, що вона мала яскраву особистість — і це дурість, бо чому б їй не мати характеру, ще й сильного?

Але Робін розуміла, що він має на увазі. Розмите фото Марго Бамборо, застиглої в часі з тим прямим проділом на волоссі, як носили в сімдесяті, з тим широким круглим комірцем сорочки, з тим фасоном трикотажної кофтинки, ніби належала до іншого світу — давноминулого, плаского, вицвілого.

— Решту розповім завтра,— пообіцяв Страйк, бо зв’язок обривався.— Сигнал ледве ловиться, взагалі тебе не чую.

— Добре,— голосно відповіла Робін.— Поговоримо завтра.

Вона знову відчинила двері до приймальні. Пат з електронною цигаркою в роті саме вимикала старий Страйків комп’ютер.

— То Страйк? — спитала жінка, схожа на ворону: волосся чорне, голос хрипкий, псевдоцигарка труситься в роті.

— Так,— відповіла Робін, беручи пальто й сумочку.— Повертається з Амершема. Зачиняйте як завжди, Пат, він сам зайде, якщо буде треба.

— Він нарешті згадав про ваш день народження? — спитала Пат, якій ранкові новини про забудькуватість Страйка принесли садистичну насолоду.

— Згадав,— відповіла Робін і з прихильності до Страйка додала: — І подарунок для мене має, завтра вручить.

Пат подарувала Робін новий гаманець.

— Старий у тебе вже розвалюється,— пояснила вона, коли Робін розгортала подарунок. Робін це зворушило (хай навіть вона сама навряд чи обрала б яскраво-червоний колір), і вона тепло подякувала й негайно переклала гроші й картки зі старого гаманця в новий.

— Яскравий гаманець — то дуже зручно, не загубиться в сумці,— задоволено сказала Пат.— А що тобі подарував довбанутий шотландець?

Барклей лишив у Пат невеликий пакунок, щоб та віддала Робін вранці.

— Гральні карти,— відповіла Робін, розгортаючи пакунок.— Сем мені про них розповідав, коли ми позавчора були на стеженні. Тут портрети найбільш розшукуваних членів Аль-Каїди. Ці карти видавали американським солдатам під час війни в Іраку.

— Нащо він тобі таке подарував? — спитала Пат.— Що ти маєш з ними робити?

— Ну, я зацікавилася, коли він мені про це розповів,— відповіла Робін, яку зневага Пат насмішила.— Можу грати ними в покер. Тут є всі масті та звання, дивіться.

— У бридж,— заперечила Пат.— Оце гра так гра. Обожнюю бридж.

Поки надягали пальта, Пат спитала: