— «Як завжди»? — звів брови Страйк.— Так, почекай...

— А тепер я мушу повернутися, все виправити, всіх заспокоїти...

— Ні, не мусиш,— заперечив Страйк.— Хочеш, то йди спати, якщо ти...

— Весь. Час. Я! — закричала Робін, на кожному слові стукаючи себе в груди кулаком. Страйк шоковано замовк і тільки дивився на неї.— Я мушу казати «дякую» і «будь ласка» секретарці, бо тобі насрати! Я мушу пояснювати твій поганий настрій людям, бо вони ображаються! Я замість тебе жеру лайно ложкою...

— Стоп,— сказав Страйк, підводячись із машини й тепер дивлячись на неї згори вниз.— Коли це таке...

— ...а тобі, трясця, важко після всього, що я для тебе роблю, раз у житті прийти на вечерю тверезим...

— Якщо хочеш знати,— заявив Страйк, бо з попелу ейфорії почав підніматися гнів,— я був у пабі з Ніком, у якого...

— ...у якого в дружини був викидень! Я знаю... і якого хріна він поперся до пабу з тобою, а її кинув...

— Вона його сама вигнала з дому! — загорлав Страйк.— Вона тобі не сказала на тому вашому зібранні згорьованого сестринства? І я не збираюся вибачатися за те, що трохи розслабився після важкого тижня...

— ...а мені розслаблятися не треба, га? Я не поклала половину річної відпустки на...

— Я тобі мало дякував за те, що підміняла мене, поки я був у Корн...

— Якого ти вранці влаштував мені обструкцію, коли я, трясця, запізнилася вперше в житті...

— Я спав три з половиною години...

— Ти, чорт забирай, над офісом мешкаєш!

— Та на хрін,— заявив Страйк і викинув цигарку. Він пішов геть, тепер точно знаючи, де тут метро, і думаючи про все те, що міг би сказати Робін: що через почуття провини перед нею лишається в Лондоні, а мав би бути в Сент-Мосі поруч із присмертною тіткою; що вранці дзвонив Джонні Рокбі; що Нік у пабі плакав, а йому так полегшало, коли вийшло посидіти з давнім другом за пивом і послухати про чужі біди, забувши про свої.

— І щоб, бляха,— гукнула Робін йому в спину,— не купував мені більше ті срані букети!

— Ото вже не хвилюйся! — крикнув Страйк через плече, прямуючи в темряву.

Прокинувшись у суботу з хворою головою і бридким присмаком у роті, Страйк не одразу зібрав докупи події минулого вечора. Окрім блювання (щось він останнім часом забагато блює), Страйк найперше згадав червоного, мов рак, Кайла й білу напружену Робін.

Та крок за кроком він пригадав претензії Робін: що він запізнився, прийшов п’яний, образив її брата й зіпсував вечерю тим, що повідомив парі студентів кілька істин з реального життя. Ще, здається, він, бачте, недостатньо чемненький з персоналом.

Страйк обережно підвівся з ліжка і, хапаючись за меблі, дострибав до ванної кімнати та став під душ.

Поки Страйк мився, його торсали два протилежні імпульси. Перший — бажання похвалити себе, адже він молодець і переміг у суперечці з тими студентами, наскільки міг пригадати. Другим імпульсом була вроджена чесність щодо власних мотивів, яка підказувала, що Страйкова миттєва антипатія до гостей Робін походила від їхньої схожості на людей того типу, до якого завжди тягнулася його мати.

Ціле життя Леди Страйк було битвою проти будь-яких обмежень: марш у нижній білизні вона сприйняла б як ще один потужний удар, завданий вузькоглядності. Страйк ніколи не забував про Ледине щедре серце і її невиправну любов до слабших, але не заплющував очей і на той факт, що її активізм найчастіше виражався в захопленому ексгібіціонізмі. Носити агітацію по людях, іти на складні компроміси, тяжко працювати заради структурних змін — то все було не для Леди. Не схильна до глибокодумності чи критичного мислення, вона легко клювала на людей, який Страйк вважав інтелектуальними шарлатанами. Основою її життєвої філософії — якщо такою можна вважати хаотичне зібрання примх і рефлекторних реакцій, які Леда називала переконаннями,— була певність, що добрим і правильним є будь-що, чого не схвалить буржуазний обиватель. Звісно, вона разом з Кайлом і Кортні обстоювала б і марші лярв, і порнографію, а сумніви сина сприйняла б як дурниці, яких він набрався від її занудної своячки.

Коли Страйк витерся і пристебнув протез, роблячи все дуже обережно, бо розколювалася голова, йому спало на думку подзвонити Робін, але він відкинув цю ідею. За давньою звичкою Страйк після сварки з жінкою чекав, що наступний крок зробить вона; це видавалося йому здоровим глуздом. Якщо вона вибачиться — чудово; якщо захоче поговорити ще — є шанс, що після певних роздумів поводитиметься розважливіше; а якщо досі злиться, то чистий мазохізм — накликати на себе зайві проблеми, поки їх не пропонують. Страйк у принципі був не проти сам вибачитися, якщо раптом розумів, що повівся недобре, але на практиці вибачався якомога пізніше, й то тільки тоді, коли ставало зрозуміло, що інакшого виходу з ситуації не буде.

Такий спосіб дій походив здебільшого з досвіду стосунків з Шарлоттою. Пробувати миритися з Шарлоттою, коли її гнів ще не ущухнув повністю, було все одно що ремонтувати будинок під час землетрусу. Іноді, коли Страйк відмовлявся чимось поступитися — як правило, йшлося про відставку з армії, але бувало, що вона вимагала більше не спілкуватися з якоюсь подругою чи тринькати гроші, яких Страйк не мав (все це вважалося доказом того, що Страйк її не кохає),— Шарлотта просто виходила геть, і поговорити про сварку можна було не раніше, ніж вона повернеться (Страйк на той час міг уже встигнути познайомитися чи переспати з іншою). Їхні сварки часто тривали тиждень і довше. Кілька разів Страйк устигав виїхати за кордон раніше, ніж щось прояснювалося.

А отже, Страйк з’їв сандвіч з беконом, випив кави й зажив пару пігулок ібупрофену; подзвонив Тедові, дізнався, що Джоан тримається, і запевнив, що завтра вони з Люсі приїдуть; розібрав пошту й порвав велику картку з золоченими кутиками, яка запрошувала у травні на святкування п’ятдесятої річниці гурту «Дедбітс»; вийшов під дощем і вітром по харчі, щоб накупити їх на багатогодинну мандрівку; спакував одяг у поїздку, поговорив з Люсі, подивився прогноз на завтра; і все одно раз у раз його думки верталися до Робін.

Поступово Страйк зрозумів, що саме його непокоїть: він звик, що Робін завжди на його боці, й саме тому він шукав приводу подзвонити їй, якщо чогось не розумів або чимось гнітився. З часом між ними склалися утішні та приємні стосунки справжніх товаришів, і Страйк не міг уявити, щоб цій дружбі зашкодила якась сварка на вечері.

Коли о четвертій годині задзвонив телефон, він сам себе здивував, кинувшись до нього з думкою про напарницю, але то виявився ще один незнайомий номер. Хто це — Рокбі, ще якийсь незнайомий кровний родич?

— Страйк,— сказав він у слухавку.

— Прошу? — перепитав різкий голос; акцент видавав жінку з середнього класу.

— Корморан Страйк слухає. Хто це?

— Це Клер Спенсер, кураторка Аторнів із соціальної служби. Ви лишили мені повідомлення.

— А, так,— озвався Страйк, підтягуючи кухонний стілець і сідаючи.— Дякую, що передзвонили, місіс... гм... міс Спенсер.

— Місіс,— підказала вона, трохи повеселішавши.— Можна я тільки спитаю... ви саме той Корморан Страйк?

— Сумніваюся, що є багато інших,— відповів Страйк.

Він був потягнувся по цигарки, але відсунув пачку. Справді треба менше курити.

— Зрозуміло,— відповіла Клер Спенсер.— Що ж, я сильно здивувалася, коли ви мені написали. Звідки ви знаєте Аторнів?

— Це прізвище згадали,— відповів Страйк, подумавши про те, наскільки неточне це твердження,— у зв’язку зі справою, яку я розслідую.

— А це ви ходили до крамниці сусіди знизу й погрожували йому?

— Я йому не погрожував,— заперечив Страйк.— Але він якось агресивно до них ставиться, тож я нагадав, що ці люди мають друзів, яким пресинг з його боку може не сподобатися.