— Бо там знайшли тільки тіло Бери Кенні,— кивнула Робін.

Це мимохіть вразило Такера.

— А ви в тій агенції добре готуєтеся, га? Так, усе правильно. На той час ліс ще патрулювала поліція. Але гляньте...

Такер указав на обведений об’єкт.

— Це приватний будинок, але в сімдесяті там був готель «Лучник». Угадайте, яка пральня їх обслуговувала? Та сама, де працював Крід! Раз на тиждень він забирав у них брудну постіль на фургоні, а потім привозив... простирадла, покривала, що там ще... Й от коли його арештували, власниця готелю розповіла газеті, що Крід був завжди такий милий і ввічливий, так приємно з нею спілкувався...

Такер пересунув палець на хрестик, намальований на території біля будинку.

— На сучасних мапах цього немає, але в старих планах є. На задвір’ї є колодязь — просто шахта в землі, щоб стікала дощова вода. Викопали, ще коли будинку не було. Я зв’язався з власницею у вісімдесят шостому, коли вона вже продала будинок. Власниця мені розповіла, що при ній колодязь забили дошками й посадили навколо кущі, щоб туди бува не попадали діти. А Крід носив білизну через чорний хід і щоразу проходив повз те місце. Вона не пам’ятає, чи казала йому про колодязь,— випередив Такер наступне питання Робін,— але це нічого не означає, правда? Власниця не могла пам’ятати кожне слово, яке йому сказала, коли минуло стільки років, правильно?.. Глупої ночі Крід міг спокійно під’їхати на фургоні з чорного ходу, зайти і... але поки я це дізнався,— заскреготів від люті бурими зубами Такер,— готель перетворився на приватну садибу, а над колодязем спорудили якусь бісову оранжерею.

— А ви не думаєте,— обережно спитала Робін,— що коли споруджували оранжерею, то помітили б...

— Та що вони можуть помітити? — агресивно спитав Такер.— Зроду не бачив, щоб будівельник давав собі зайвий клопіт, коли можна просто залити бетоном. Та й Крід же не дурний. Він би, мабуть, закидав тіла сміттям, так? Сховав якось. Тож це цілком можливо,— твердо закінчив він.— І ще є таке.

На останньому Такеровому папірці теж була мапа.

— Оце,— постукав він артритним пальцем по іншому об’єкту в колі,— будинок прабаби Денніса Кріда. Про нього є згадка в «Демоні з Райського парку». Крід одного разу сказав, що дитиною бував за містом тільки тоді, коли його возили туди.

Такер указав на велику зелену ділянку.

— І гляньте сюди. Просто за будинком починається ліс Ґрейт-Черч-Вуд, який тягнеться і тягнеться — на цілі акри. Крід знав туди дорогу. Мав фургон. Він в дитинстві грався в тих лісах. Ми знаємо, що він возив тіла до Еппінг-Форесту, бо ніяк не був з ним пов’язаний, але в сімдесят п’ятому році поліція вже постійно патрулювала той ліс, правильно? Проте Крід знав ще інший ліс, і не так уже далеко від Лондона, і мав фургон, а в фургоні — лопати. Я ставлю на те, що моя Лу й ваша лікарка або в колодязі, або в тому лісі. А нині технології не такі, як у сімдесяті. Є георадари, з якими можна подивитися, що в землі... Не так уже важко пошукати, чи немає тіла там або там — було б лише бажання.

Такер схопив мали зі столу та склав їх тремкими руками.

— От тільки,— сказав він,— бажання немає... чи не було багато років. Поліції начхати. Вони думають, що все скінчено, що більше Крід не заговорить. Саме тому з ним має поговорити саме ваш шеф. Шкода, що не я,— додав Такер,— але ви самі бачили, за кого мене має Крід...

Такер ховав мапи в кишеню, а Робін раптом помітила, що за час їхньої розмови в кав’ярні стало людно. За найближчий столик сіло троє молодиків — усі троє з бородами, ніби з едвардіанської доби. Вуха Робін, які так довго дослухалися до хрипкого голосу Такера, раптом розчули й інші звуки. Відчуття було таке, ніби з далекого минулого вона раптом перенеслася в крикливе й байдуже сьогодення. Що подумали б Марго Бамборо, Луїза Такер і Кара Вулфсон про мобільні телефони в руках у кожного, про пісню Фаррелла Вільямса, яка звучала десь неподалік, про молоду жінку з двома Гульками на голові, у футболці з комп’ютерними «теґами» на малюнку, яка несе собі каву?

— Не плач, діду,— ніжно сказала жовтокоса Лорен, обіймаючи дідуся, у якого по носі скотилася велика сльоза й упала на стіл. Переставши говорити про Луїзу та Кріда, Такер ніби зменшився.

— На всю родину це вплинуло,— сказала Лорен до Робін.— Мама й тітка Лайза завжди хвилюються, якщо я чи кузини виходимо поночі...

— І правильно! — мовив Такер, витираючи сльози рукавом.

— ...і всі ми виросли з думкою, що справді можуть трапитися страшні речі, розумієте? — провадила Лорен з її невинним личком.— Люди зникають. Людей убивають.

— Так,— сказала Робін.— Дуже розумію.

Вона простягнула руки через стіл і стиснула передпліччя старого.

— Обіцяю, містере Такер, ми зробимо все, що зможемо. Я буду на зв’язку.

Виходячи з кав’ярні, Робін чудово розуміла, що тільки-но дала обіцянку від імені Страйка,— а той абсолютно нічого не знає про план допитати Кріда й тим паче про ідею дізнатися, що сталося з Луїзою Такер. Однак вона вже не мала сили хвилюватися про це. Робін щільніше загорнулася в куртку й пішла до офісу, думаючи про страшну пустку, яка залишається на місці зниклої людини.

Була перша ночі, і Страйк саме їхав до Сток-Ньюїнгтону, щоб змінити Робін на вахті під помешканням, куди знову навідався Шеф Мутного й де він, понад сумнів, робив щось, чим можна було шантажувати і про що якось довідався Мутний. Влада Мутного довела Шефа до Тауерського мосту, однак він не міг чи не хотів відмовитися від дозвілля в будинку Елінор Дін.

Ніч була прохолодна і ясна, хоч зірок і не було видно за вогнями Ессекс-роуд, а з динаміка звучав голос Барклея. Тиждень тому шотландець умовив ШМ піти з Тауерського мосту й випити з ним кави.

— Бідаха просто втриматися не може.

— Очевидно,— відповів Страйк.— Це вже третій візит за десять днів.

— Так мені й сказав — не можу зупинитися. Каже, від стресу помагає.

— Як це співвідноситься з тим фактом, що він думає про самогубство?

— Та це ж він через шантаж дума’ про суїцид, Страйку, а не через свої справи в Сток-Ньюїнгтоні.

— І він узагалі ніяк не натякнув на те, що там робить?

— Я ж тобі казав, він божиться, що з нею не злягається, але каже, що жінка його покине, якщо дізнається. Може, фетишист,— задумливо додав Барклей.

— Що?

— Фетишист,— повторив Барклей.— Як ото, пам’ятаєш, був у нас хлоп, що на роботу надягав латексний комбінезон під костюм.

— А, так,— сказав Страйк.— Забув про нього.

Розмаїті сексуальні нахили клієнтів Незрідка перемішувалися в його пам’яті. Фоном чувся гамір казино. Мутний був там уже кілька годин, а Барклей непомітно складав йому компанію з іншого кутка зали.

— Менше з тим,— мовив Барклей,— скажи, мені тут далі сидіти? Бо гроші пливуть як вода, а ти казав, що клієнти бурчать на наші витрати. Я можу просто з вулиці простежити, коли той слимак вийде.

— Ні, стеж за ним далі, фотографуй і спробуй добути щось осудне,— відповів Страйк.

— Коксу нанюхався — аж з вух лізе,— повідомив Барклей.

— Половина його колег сидить на кокаїні. Треба щось серйозніше, щоб прищикнути цього покидька, через якого люди з мостів ідуть стрибати...

— Щось ти, Страйку, вразливий став.

— Просто добудь щось на того гада й не роби великих ставок.

— Та ми з торбою підемо не через ставки,— відповів Барклей,— а через ціни на випивку.

Він відключився, а Страйк опустив вікно й закурив, стараючись не зважати на біль у затерплій шиї і плечах.

Страйк не менше за Шефа Мутного хотів би якось зняти стрес, але можливості наразі не мав. Протягом останнього року хвороба Джоан відбирала в нього ті крихти вільного часу, що не були присвячені роботі. Після ампутації він покинув займатися спортом. З друзями через вимоги агенції бачився рідко, а від родичів мав більше головного болю, ніж підтримки — особливо нині.