Поршія ніби хотіла якось утішити старшу сестру, але в Робін склалося враження, що це виходить за рамки їхніх звичайних стосунків. І молодша не знає, як до такого підступитися. За хвильку Поршія промимрила:

— Треба до вбиральні.

Вона відсунула стілець і зникла в туалеті.

— Я не хотіла, щоб Порш сьогодні приходила,— сказала Мая, щойно по молодшій сестрі зачинилися двері. Вона тактовно не дивилася на старшу, яка намагалася вдавати, що не плаче, а сама потай витирала сльози.— Їй не треба цього стресу. Вона тільки після хіміотерапії.

— Як вона? — спитав Страйк.

— Слава Богу, минулого тижня підтвердили, що все чисто. Вже хоче вертатися на роботу на неповний день. Мені здається, що ще зарано.

— Вона соцпрацівниця, так? — спитала Робін.

— Так,— зітхнула Мая.— Щоранку сто повідомлень від людей у відчаї, а як до когось не дійдеш, отримаєш на горіхи. Не знаю, як вона це робить. Але вона точно як мама, викапана. Завжди була маминою донею, а мама — її героїня.

Іден щось гмикнула — незрозуміло, погоджуючись чи ні. Мая її проігнорувала. Виникла коротка пауза, а Робін подумала про заплутаність родинних зв’язків. Війна між Вілмою та Джулзом ніби знайшла спадкоємиць у наступному поколінні.

Двері туалету відчинилися. Повернулася Поршія. Замість сісти біля Робін, вона обігнула Страйка, протиснула широкі стегна за сполоханою Маєю, яка підсунула стілець ближче до столу, й опинилася біля Іден. Тицьнувши їй у руку жменю туалетного паперу, Поршія обійняла старшу сестру пухкою рукою і цьомнула в маківку.

— Ти що робиш? — хрипко спитала Іден і не відштовхнула сестрину руку, а затримала. Краєм ока Робін бачила, як Страйк удає, ніби читає записник.

— Та дякую тобі,— ніжно відповіла Поршія, знову поцілувала сестру й відпустила.— Що погодилася це зробити. Я знаю, що ти цього не хотіла.

Всі трохи сполохано помовчали, а Поршія обійшла стіл і повернулася на своє місце біля Робін.

— Ви їм сказали останнє? — спитала в Маї Поршія, поки Іден сякалася в папір.— Про маму й Бетті Фуллер?

— Ні,— відповіла Мая, яку, здавалося, глибоко шокував побачений акт примирення, свідком якого вона щойно стала.— Мама розповідала тобі, тож ти маєш розказати.

— Авжеж,— відповіла Поршія і розвернулася до Страйка й Робін.— Це, власне, останнє, що нам відомо, і воно може нічого й не означати... але ви вже знаєте все інше, тож знайте й це.

Страйк чекав, тримаючи ручку напоготові.

— Мама розповіла мені це незадовго до того, як вийшла на пенсію.Їй цього не можна було робити, бо йшлося про клієнтку, але коли ви почуєте, про що мова, ви зрозумієте. Коли мама стала соцпрацівницею, то так і працювала в Клеркенвеллі. Всі її подруги там жили, вона не хотіла нікуди переїжджати. Тож вона дуже близько знала місцеву спільноту. Одна з родин, з якими вона працювала, жила на Скіннер-стріт, неподалік клініки Святого Івана...

— Скіннер-стріт? — перепитав Страйк. Назва була знайома, але він не міг пригадати звідки. Однак Робін одразу зметикувала, звідки їм відома вулиця Скіннер-стріт.

— Так. Там жили такі собі Фуллери. Мама розповіла, що в них був букет проблем: і наркозалежність, і домашнє насильство, і кримінал, і що хочете. Головою родини, якщо її можна так назвати, була бабуся — жінка сорока з чимось років, яка заробляла на життя проституцією. Її звали Бетті, й, за маминими словами, вона була ніби місцеве бюро новин — якщо вас цікавили новини з життя суспільного дна. Фуллери жили в Клеркенвеллі споконвіку. И ось одного дня Бетті сказала мамі таке... хотіла подивитися, як вона зреагує: «Щоб ти знала, то не Маркус відіслав тій лікарці листа з погрозами».

— Маму наче грім уразив,— сказала Поршія.— Спершу вона була вирішила, що Маркус ходив до Бетті як клієнт... так, я знаю, він цього не робив,— швидко додала вона, зупиняючи Іден, яка вже розтулила рота.— Мама й Маркус на той час не розмовляли вже багато років. Але все виявилося безневинно: Бетті познайомилася з Маркусом, бо його церква вирішила охопити нову паству. Він приніс Фул-лерам частування на честь свята жнив і намагався умовити Бетті прийти на службу. Бетті зметикувала, що Маркус пов’язаний з мамою, бо мама так і носила прізвище Бейліс, і заявила, що знає, хто насправді погрожував Марго Бамборо... і що той, хто писав записки, і той, хто її убив,— одна особа. Мама спитала: «І хто то?» А Бетті на те заявила, що коли скаже, то вбивця Марго і її теж уб’є.

Всі мовчали. Навколо дзвеніла посудом кав’ярня, і жінка за сусіднім столиком, яка їла торт з кремом, уголос промовила з побожним задоволенням:

— Господи, як смачно.

— Ваша мама повірила Бетті? — спитала Робін.

— Вона не знала, що думати,— відповіла Поршія.— Бетті зналася з дуже небезпечними людьми, тож могла почути що завгодно, але Хтозна? Люди люблять потеревенити й люблять виставити себе важливими персонами...

Робін згадалося, як майже те саме сказала Дженіс Бітті, коли переповідала їм чутку про Марго Бамборо на цвинтарі в Лемінгтон-Спа.

— ...але якщо в тому була крихта правди, то така жінка, як Бетті, скоріше пішла б пішки на місяць, ніж до копів. Можливо, вона вже померла,— додала Поршія,— зважаючи на те, який спосіб життя вона вела, але хай як там воно було — ось. Думаю, вам неважко буде дізнатися, чи вона досі жива.

— Дуже дякую, що розповіли нам,— мовив Страйк.— Це справді варто розслідувати.

Повідомивши все, що знають, сестри напружено замовкли. Робін не вперше замислилася про те, скільки побічної руйнації спричиняє кожен акт насильства. Зникнення Марго Бамборо принесло хаос у життя сестер Бейліс, і тепер, коли Робін знала, скільки саме горя це їм завдало, що за болісні спогади пов’язані з тією подією, вона чудово розуміла небажання Іден спілкуватися з детективами. Скоріше її дивувало, що врешті-решт сестри змінили думку.

— Дуже дякую вам за все,— щиро сказала вона.— Упевнена, донька Марго буде страшенно вдячна за те, що ви погодилися з нами поговорити.

— А, то вас донька найняла? — спитала Мая.— Тоді можете сказати їй від нас, що мама ціле життя мучилася докорами сумління через те, що не сказала поліції правди. Вона, знаєте, любила доктора Бамборо. Вони не були близькими подругами, однак мама вважала її гідною людиною.

— Це на неї дуже тиснуло,— додала Поршія.— Аж до самої смерті цей тягар був з нею. Саме тому вона не викинула записку. Вона хотіла б, що ми передали її куди слід. Адже є графологічна експертиза й усе таке, правда?

Страйк з цим погодився. Він пішов оплатити рахунок, а Робін чекала за столом у товаристві сестер Бейліс, які тепер відверто хотіли, щоб детективи пішли якнайшвидше. Вони розповіли про свої травми й розкрили таємниці родини, і тепер підтримувати тоненький шар світської бесіди було надто важко, а провадити інші розмови — взагалі неможливо. Робін відчула полегшення, коли Страйк повернувся. Після короткого прощання вони удвох вийшли з кав’ярні.

Щойно опинилися на свіжому повітрі, Страйк зупинився, дістав з кишені цигарки й закурив.

— Дуже треба,— пробурмотів він, рушаючи далі.— Тож... Скіннер-стріт...

— ...це саме там Джозефа Бреннера бачили в той вечір, коли зникла Марго Бамборо,— підказала Робін.

— А,— кивнув Страйк, на мить приплющивши повіки.— Так і думав, що в тому щось було.

— Пошукаю Бетті Фуллер, щойно доїду додому,— сказала Робін.— А що думаєш про все інше?

— Бейлісам справді важко велося, правда? — озвався Страйк, спиняючись біля «лендровера» й озираючись на кав’ярню. До його «БМВ» було ще кількасот метрів. Він знову затягнувся цигаркою і насупився.— Знаєш... це дає зовсім новий погляд на чортів нотатник Талбота,— визнав він.— Якщо відкинути окультні химери, то він же мав рацію, правда? Вілма справді щось від нього приховувала. Власне, і не щось, а дуже багато.

— Я теж про це подумала,— сказала Робін.

— Ти ж розумієш, що ця записка з погрозами — це перший фізичний доказ, який ми маємо?

— Так,— кивнула Робін, кинувши погляд на годинник.— О котрій ти виїжджаєш у Труро?