— Ну, вона має дітей від Яго,— нагадала Робін і одразу про це пошкодувала. Ільза вже сказала їй, що вони з Ніком вирішили не робити четверте ЕКЗ.

— Та вона зроду не хотіла дітей,— сказала на це Ільза.— У них з Кормом це спільне. Це, і ще мами схожі. Алкоголь, наркотики й мільйон мужиків, тільки Шарлоттина мама ще жива. То ти з ним про це говорила?

— Ні,— відповіла Робін, у якої від цієї розмови трохи зіпсувався настрій, хоча наміри в Ільзи були найкращі.— Ільзо, вибач, я вже піду. Треба підготувати роботу на завтра.

— А ти не можеш взяти вихідний? Можемо піти на каву, бо тобі після такого точно треба буде відпочити. Корм не буде проти, як гадаєш?

— Не буде,— погодилася Робін,— але ми страшенно завантажені, а цю лінію розробляю я. Та й завдяки роботі буде про що подумати, крім Метью. Зустріньмося на вихідних, якщо маєш час.

Спала Робін погано. Марилася їй, однак, не Шарлотта, а міс Джоне, клієнтка агенції, яка (всі це помітили) так захопилася Страйком, що він попросив Пат не з’єднувати її з ним по телефону. Робін прокинулася до будильника, рада оговтатися від складного сну, в якому виявилося, що міс Джоне насправді завжди була дружиною Метью, а Робін довелося захищатися від обвинувачень у шахрайстві за довгим полірованим столом у темній конференц-залі.

Щоб мати професійний і впевнений вигляд, вона вдягнула чорний брючний костюм, хоча Метью чудово знав, що на роботу вона виходить переважно в джинсах. Кинувши перед виходом погляд у дзеркало, Робін вирішила, що вигляд має бляклий. Стараючись не думати про фотографії Шарлотти Росс, яка майже завжди носила тільки чорний одяг, проте її порцелянова краса тільки сяяла від того ще яскравіше, Робін узяла сумку й вийшла.

Чекаючи на метро, Робін спробувала подолати мандраж, переглядаючи електронну пошту.

Шановна міс Еллакотт,

Як я вже казав, я не готовий говорити ні з ким, крім містера Страйка. Жодним чином не хочу вас образити, але для мене комфортнішою буде чоловіча розмова. На жаль, з початку наступного тижня я буду поза доступом, оскільки по роботі маю виїхати з країни. Однак маю вільний вечір 24 числа. Якщо містерові Страйку це підійде, пропоную зустріч в «Американському барі» при готелі «Стафорд». Це тихе й непримітне місце. Прошу, напишіть, чи прийнятний цей варіант.

Щиро ваш

К. Б. Оукден

За двадцять хвилин, вийшовши на станції «Голборн», Робін переслала це повідомлення Страйкові. До призначеної зустрічі лишалося аж п’ятнадцять хвилин, поблизу було де спокійно випити кави, але вона не встигла нікуди зайти, як задзвонив мобільний. З офісу телефонувала Пат.

— Робін? — почулося знайоме каркання.— Ти не знаєш, де Корморан? Я йому дзвонила, але він не відповідає. Тут до офісу прийшов його брат Ал, чекає на нього.

— Правда? — здивувалася Робін. Вона познайомилася з Алом кілька років тому, але знала, що вони зі Страйком не близькі.— Ні, Пат, я не знаю, де він. Ти не писала йому есемески? Мабуть, він не може зараз говорити.

— Так, я йому лишила повідомлення на автовідповідачі,— відгукнулася Пат.— Гаразд, буду далі в нього стукати. Па-па.

Робін пішла далі, забувши про каву,— так цікаво їй стало, навіщо це Ал прийшов до офісу. Ал їй свого часу сподобався; здавалося, що він у захваті від старшого брата, і Робін здалося це дуже милим. Ал був не дуже схожий на Страйка — невисокий, з прямим волоссям, вузькою щелепою і легкою косоокістю, успадкованою від їхнього зіркового батька.

Думаючи про сім’ю Страйка, Робін завернула за ріг, побачила Метью — і аж зупинилася від дрожу, що її протяв. Він виходив з таксі, вбраний у чорне пальто, якого Робін раніше не бачила. Він обернув голову, і якусь мить вони дивилися одне на одного, мов стрільці, готові до двобою. Тоді в Робін задзвонив мобільний; вона автоматично потягнулася по нього, а коли підвела голову, Метью вже зник у будівлі.

— Алло?

— Привіт,— сказав Страйк,— отримав листа від Оукдена. З країни він їде, ти ба.

Робін глянула на годинник. Лишилося п’ять хвилин, а її адвокатки Джудит ніде не видно. Вона притулилася до холодної кам’яної стіни й мовила:

— Я те саме подумала. Ти не передзвонив Пат?

— Ні, а що?

— Ал прийшов до офісу.

— Який ще Ал?

— Твій брат Ал.

Коротка пауза.

— От бляха,— тихо вилаявся Страйк.

— Де ти? — спитала Робін.

— У супермаркеті в Чинфорді. Наша білява подруга зі Сток-Ньюїнгтону вийшла на закупи.

— Що купує?

— Для початку — піногуму й листи МДФ,— відповів Страйк.— А допомагає їй тип зі спортзали Мутного. А ти де?

— Чекаю під конторою юристів Метью. Сьогодні досудове врегулювання,— відповіла Робін.

— Чорт,— сказав Страйк,— я забув. Щасти тобі. Слухай... якщо хочеш решту дня відпочити...

— Я не хочу відпочивати,— відповіла Робін. Оддалік вона помітила Джудит у червоному пальті, яка прямувала в її бік.— Я планую потім заїхати до Бетті Фуллер. Треба йти, Корморане. Потім поговоримо.

Вона закінчила дзвінок і пішла назустріч Джудит. Та широко усміхнулася.

— Як ви? — спитала вона, поплескавши Робін по передпліччю вільною рукою; в другій була валізка.— Все буде добре. Дозвольте говорити мені.

— Гаразд,— відповіла Робін і усміхнулася настільки тепло, наскільки спромоглася.

Вони разом піднялися до невеликого фоє, де їм назустріч рушив міцний чоловік у костюмі та з зачіскою а-ля Цезар. Він недбало усміхнувся, простягаючи Джудит руку.

— Пані Коббс? Ендрю Шенстоун. Пані Еллакотт? Як ся маєте?

Від його потиску в Робін заболіла рука. Шенстоун і Джудит рушили в подвійні двері, розмовляючи про затори в Лондоні, а Робін пішла слідом за ними. У горлі пересохло; вона почувалася дитиною, яка не встигає за батьками. Темний коридор, а тоді вони завернули до невеликої конференц-зали з овальним столом і затертим синім ковроліном на підлозі. Метью сам-один сидів за столом. Пальта він не скинув; коли вони зайшли, він посовався на стільці. Робін, сідаючи навпроти, глянула йому просто в обличчя. На її подив, Метью негайно відвів очі. А вона уявляла, що він злісно дивитиметься через стіл з отим дивним вищиром, схожим на оскал сердитого собаки, який з’являвся в нього під час сварок наприкінці їхнього шлюбу.

— Ну гаразд,— почав Ендрю Шенстоун, знову усміхнувшись, а Джудит Коббс розгорнула папку, яку принесла з собою. Перед Шенстоуном лежав закритий шкіряний кейс для документів.— Позиція вашої клієнтки лишається такою самою, як і в листі від чотирнадцятого числа, я правильно розумію, Джудит?

— Саме так,— підтвердила Джудит, крізь окуляри в товстій чорній оправі переглядаючи копію названого листа.— Пані Еллакотт радо відмовляється від будь-яких вимог до вашого клієнта, окрім прав на прибуток, отриманий від продажу квартири на... гм...

«Гастингс-роуд»,— подумки підказала Робін. Вона згадала, як переїхала з Метью до того тісного житла, як радісно носила коробки з рослинами та книжками через газон, як Метью підключав кавоварку — одну з перших їхніх спільних покупок, як сидів на ліжку пухнастий слон, його давній-давній подарунок.

— ...на Гастингс-роуд, так,— провадила Джудит, швидко читаючи листа,— з якого вона хотіла б отримати десять тисяч фунтів, які її батьки поклали на депозит під час придбання квартири.

— Десять тисяч,— повторив Ендрю Шенстоун. Вони з Метью перезирнулися.— У такому разі ми погоджуємося.

— Ви... погоджуєтеся? — перепитала Джудит Коббс, здивована не менше за Робін.

— Обставини мого клієнта змінилися,— сказав Шенстоун.— Тепер його пріоритетом є якнайскоріше розлучення, і здається, ваша клієнтка вказала, що бажає того самого — окрім десяти тисяч. Звісно,— додав він,— вже майже минули належні два роки, тож...

Джудит подивилася на Робін, яка кивнула, відчуваючи сухість у роті.

— Тоді, гадаю, ми можемо все завершити сьогодні. Дуже, дуже добре,— поблажливо додав Ендрю Шенстоун, і враження було таке, ніби він говорить сам до себе.— Я взяв на себе сміливість скласти документ...