Тим часом Страйк не міг розгорнути газету чи ввімкнути телевізор, щоб не наразитися на Браяна Такера, який роздавав інтерв’ю наліво й направо. Надтріснутим голосом він плакався, тріюмфував, нахвалював Страйка і Робін, розповідав світові, що вони заслуговують на посвяту в лицарі («Чи як там воно називається у жінок?» — «Посвята в дами»,— пробурмотіла чуйна білява ведуча, яка тримала зворушеного Такера за руку), ридав, згадуючи свою доньку, описував приготування до похорону, критикував поліцію і повідомив світові, що весь цей час підозрював: Луїзу заховали в колодязі. Страйк, який радів за старого, усе одно вважав, що і для Страйка, і для самого Такера було би краще, якби він пішов і потужив десь тихенько, замість без кінця висиджувати на диванах на денних телепередачах.

Струмочок родичів, у яких виникли підозри щодо того, як саме померли їхні близькі під опікою Дженіс, невдовзі перетворився на ріку. Видали ордери на ексгумацію, і в «Дейлі мейл» з’явилося інтерв’ю Айрін Гіксон, з кухонних шафок якої поліція забрала весь уміст на аналіз: Айрін сиділа у своїй прикрашеній обвислими шлярками вітальні, в оточенні двох опасистих доньок, дуже схожих на неї.

— Ну, Дженіс завжди була трохи людожеркою, але такого я б у житті не запідозрила. Я вважала її своєю найкращою подругою. Не знаю, як я могла бути такою дурепою! Ще до того разу, коли я повернулася від доньки, вона завжди пропонувала сходити для мене в гастроном. А потім я з’їдала щось із того, що вона поклала в холодильник, мені ставало зле, і я кликала її до себе. Гадаю, моя хата краща, ніж у неї, тож вона любила тут залишатися, і я часом давала їй гроші — ось чому я досі жива. Як по правді, не знаю, чи зможу я колись оговтатися від шоку. Не можу спати, мене постійно нудить, і я не можу повсякчас про це не думати. Озираючись назад, я запитую себе: чому я була така сліпа? І виявляється, вона вбила Ларрі, сердешного Ларрі, якого ми з Едді познайомили з нею... не знаю, як мені після цього жити, чесно, це просто жахіття. Ніхто такого не очікує від медсестри, правда?

Бодай у цьому питанні Страйк змушений був погодитися з Айрін Гіксон. Він запитував себе, чому він раніше не придивився пильніше до алібі, яке від самого початку видавалося йому притягнутим за вуха, і чому він на слово повірив Дженіс, у той час як сумнівався в усіх інших. І він змушений був зробити висновок, що його, як і жінок, які з власної волі сідали у фургон Денніса Кріда, обдурила позірна жіночність. Як Крід маскувався милою і лагідною зовнішністю, так Дженіс ховалася за подобою годувальниці, безкорисливої дарувальниці, співчутливої матусі. Страйк віддав перевагу її показній скромності перед балакучістю Айрін і її ласкавості перед пихою її подруги, проте розумів, що якби зустрів такі риси в чоловіка, навряд чи сприйняв би їх на віру. «Церера плекає і захищає. Раки добрі, інстинктивно схильні захищати». Чимала доза докорів сумління псувала Страйкові святковий настрій, що бентежило Ніка й Ільзу, які просто ковтали газетні статті про найостанніший — і найславетнійший — детективний тріюмф їхнього друга.

Тим часом Анна Фіппс мріяла особисто подякувати Страйкові й Робін, але напарники-детективи все відкладали зустріч, поки не вляжеться перша хвиля уваги преси. Занадто обережний Страйк, який уже добряче відростив бороду, нарешті погодився зустрітися за два тижні по тому, як знайшли тіло Марго. Хоча вони з Робін щодня зідзвонювалися телефоном, оце вперше вони мали зустрітися після розкриття справи.

Того ранку Страйк одягався в гостьовій спальні Ніка й Ільзи під дріботіння дощу в шибку. Він саме натягав шкарпетку на штучну ступню, коли на тумбочці дзенькнув мобільний. Він очікував застережне повідомлення від Робін, що преса вже чигає під будинком Анни й Кім, але натомість побачив Шарлоттине ім’я.

Привіт, Блуї. Я гадала, що Яго викинув цей телефон, але щойно знайшла його в глибині буфета. Отже, ти знову дивовижно відзначився. Я все читала в пресі. Шкода, що в них не було кращих твоїх фото, але ти, мабуть, і радий? Словом, вітаю. Мабуть, приємно довести, що всі, хто не вірив у агенцію, помилялися. Включно зі мною, певно. Шкода, що я недостатньо підтримувала тебе, але тепер уже запізно. Не знаю, зрадієш ти, отримавши від мене листа, чи ні. Мабуть, ні. Ти так і не подзвонив у лікарню, а якщо і дзвонив, мені не переказали. Може, в глибині душі ти б зрадів, якби я померла? Проблема б вирішилася, а ти ж любиш вирішувати проблеми... Не вважай мене невдячною. Я відчуваю вдячність — чи принаймні одного дня її відчую. Але я знаю: ти зробив те, що зробив би для будь-кого. Це ж твій принцип, так? А я завжди хотіла від тебе чогось особливого — такого, чого ти б не зробив більше ні для кого. Кумедно, але я почала цінувати людей, які гідно поводяться з усіма, а не вибірково, проте вже трохи запізно, правда? Ми з Яго розлучаємося, він лише не хоче це поки що так називати, бо кидати схильну до самогубства дружину не дуже гарно, а в те, що це я кидаю його, ніхто не повірить. Те, що я тобі сказала в кінці, і досі правда. І так буде завжди.

Страйк присів на гостьове ліжко з мобільним у руках, так і не встигнувши натягнути другу шкарпетку. Сіре світло дощового ранку падало на екран телефону, який віддзеркалював бородате обличчя, що хмурилося до повідомлення, де було стільки від Шарлотти, що Страйк міг би написати його сам: позірна покора перед долею, намагання підбурити Страйка почати її втішати, вразливість, яку вона носить як зброю. Вона і справді покинула Яго? А де тепер дворічні близнята? Він перебирав у голові всі ті речі, які міг би їй сказати, щоб дати надію: що він хотів подзвонити в лікарню, що після спроби самогубства вона постійно йому сниться, що вона й досі посідає багато місця в його мріях, і звільнитися від цього неможливо. Він подумував проігнорувати повідомлення, але потім, уже відкладаючи мобільний, передумав і обережно, літера по літері, надрукував коротеньку відповідь.

Твоя правда, я зробив те, що зробив би для будь-кого. І це зовсім не означає, що я не радію тому, що ти жива, бо я таки радію. Але ти маєш жити заради себе і заради дітей. Я збираюся змінити номер. Бережи себе.

Перш ніж відіслати, він перечитав свої слова. Вона, понад сумнів, сприйме їх як удар, але після тої спроби самогубства Страйк багато передумав. Він завжди говорив собі, що не змінюватиме номеру, бо на ньому забагато контактів, але нещодавно зізнався сам собі, що волів зберегти канал зв’язку з Шарлоттою, адже хотів знати, що вона не може його забути так само, як він не може забути її. Прийшов час обрізати останню тоненьку ниточку. Він натиснув «Відіслати» й пішов одягатися далі.

Пересвідчившись, що зачинив обох котів Ніка й Ільзи на кухні, він вийшов з будинку. Поки він простував дорогою під дощем, прийшло ще одне повідомлення від Шарлотти.

Здається, ніколи в житті я ще нікому так не заздрила, як тій дівчині Робін.

А це Страйк вирішив проігнорувати.

Він навмисно завчасно вирушив на станцію «Клепем-Саут», бо хотів устигнути викурити цигарку, поки по нього заїде Робін і завезе до квартири Анни й Кім, розташованої неподалік. Стоячи під дашком перед входом на станцію, він закурив, роздивляючись шерегу велосипедів на сльотавому розі парку Клепем-Коммон, де під зливою трепетало вохряне листя дерев. Страйк зробив лише кілька затяжок, коли в кишені задзвонив мобільний. Вирішивши не відповідати, якщо це Шарлотта, він дістав телефон і побачив Полвортове ім’я.

— Усе гаразд, друже?

— Маєш трохи часу для маленьких людей, Шерлоку?

— Можу вділити тобі хвилину-другу,— мовив Страйк, спостерігаючи за дощем.— Не хотів би, щоб люди подумали, наче я запанів. Як справи?

— Ми на вихідні їдемо в Лондон.

Полвортові слова прозвучали приблизно так «радісно», як повідомлення про очікувану колоноскопію.