Ти спиш?

Робін відповіла:

Сплю.

Як вона й очікувала, мобільний негайно задзвонив.

— А мала б спати,— без жодних преамбул заявив Страйк.— Ти ж, мабуть, геть убита. Скільки ти стежила за Кудриком, три тижні?

— Я досі за ним стежу.

— Що? — незадоволено спитав Страйк.— Ти що, у Глазго? А Барклей де?

— Він — у Глазго. Вже був на позиції, але Кудрик не сів на літак. Натомість поїхав до Торкі. Зараз їсть піцу, а я сиджу під рестораном.

— Якого дідька він забув у Торкі, якщо коханка чекає у Глазго?

— Приїхав до першої родини,— відповіла Робін і пожалкувала, що не побачить, яке в Страйка стало обличчя, коли вона повідомила йому новину: — Він двоєженець.

Цю заяву зустріла повна тиша.

— Я чекала під будинком у Віндзорі о шостій,— розповіла Робін,— і мала їхати за ним до Станстеда, там посадити на літак і повідомити Барклею, що об’єкт вилетів. Але Кудрик не поїхав до аеропорту. Натомість у паніці вибіг з будинку, доїхав до камери схову, лишив там валізу, а сам вийшов з іншим багажем і без накладки. А тоді поїхав аж сюди. Наша клієнтка у Віндзорі скоро дізнається, що не є законною дружиною. Кудрик уже двадцять років одружений з цією жінкою в Торкі. Я поговорила з сусідами, сказала, що проводжу соціальне опитування. Одна сусідка була присутня на весіллі. Сказала, що Кудрик багато подорожує по роботі, але то золотий чоловік. Обожнює своїх синів.

Страйк і далі шоковано мовчав, тож Робін провадила:

— Синів двоє. Студенти молодших курсів, обоє — викапаний батько. Один учора впав з мотоцикла — я про це дізналася від сусідів — і тепер ходить з рукою в гіпсі й загалом вигляд має досить-таки потовчений. Кудрик, мабуть, дізнався про аварію і саме тому помчав сюди, а не до Шотландії. Тут Кудрика звати Едвард Кампіон, а не Джон — але то, наскільки я зрозуміла з архівів у інтернеті, його друге ім’я. Він живе з першою дружиною і синами на дуже гарній віллі — морський краєвид, великий сад.

— От же ж чорт,— вимовив Страйк.— Тож наша вагітна знайома в Глазго...

— ...це найменша з проблем віндзорської місіс Кампіон,— продовжила Робін.— Він живе потрійним життям. Дві дружини й коханка.

— А зовні при тому — чисто лисий бабуїн. Надія є для всіх. Кажеш, він зараз вечеряє?

— їсть піцу з жінкою і дітьми. Я запаркувалася під рестораном. Поки що не змогла сфотографувати його з синами, але сфотографую, бо там усе одразу видно. Кудрики в мініатюрі, точно як двоє віндзор-ських малих. Як гадаєш, де він буцімто пропадає?

— На буровій платформі? — припустив Страйк.— За кордоном? На Близькому Сході? Може, це тому він підтримує таку сильну засмагу.

Робін зітхнула.

— Клієнтку це просто вб’є.

— І коханку в Шотландії теж,— погодився Страйк.— Дитина ось-ось народиться.

— Смак у нього на диво постійний,— зауважила Робін.— Якщо поставити жінок рядком — дружину з Торкі, дружину з Віндзора й коханку з Глазго,— то вийде ніби одна й та сама жінка, тільки щоразу на двадцять років молодша.

— Де ночуватимеш?

— Знайду якийсь гостел,— відповіла Робін, укотре позіхаючи,— якщо в сезон є вільні місця. Поїхала б у ніч до Лондона, але я геть ніяка. Не сплю з четвертої ранку, а вчора був десятигодинний робочий день.

— Не смій нікуди їхати й не спи в машині,— наказав Страйк.— Знайди номер.

— Як Джоан? — запитала Робін.— Якщо тобі треба ще побути в Корнволлі, то ми впораємося з роботою.

— Поки ми тут, вона не знатиме спочинку. Тед погоджується, що їй потрібен спокій. Я за кілька тижнів просто навідаюся знову.

— Ти дзвонив спитати, як справи з Кудриком?

— Власне, я хотів розказати про дещо нове. Я оце вийшов з пабу...

Кількома стислими реченнями Страйк розповів про знайомство з донькою Марго Бамборо.

— Загуглив,— додав він.— Марго Бамборо, лікарка двадцяти дев’ятьох років, заміжня, мала однорічну доньку. Вийшла з клініки в Клеркенвеллі після роботи, сказала, що вип’є з подругою, перш ніж іти додому. До пабу було йти п’ять хвилин. Подруга чекала, але Марго більше ніхто ніколи не бачив.

Запала мовчанка. Нарешті Робін, яка не зводила очей з вікна пі-церії, мовила:

— І її донька вважає, що ти зможеш щось дізнатися, хоча минуло вже сорок років?

— Здається, вона приписує велике значення тому факту, що побачила мене в пабі одразу після того, як медіум пообіцяла їй «знак».

— Гм-м,— промовила Робін.— А ти сам що думаєш? Є шанси щось розкопати, коли минуло стільки часу?

— Шансів небагато,— визнав Страйк.— 3 іншого боку, правда десь є. Люди не зникають просто так.

Робін розчула в його голосі знайому нотку: Страйк міркував над питаннями й можливостями.

— Отже, завтра ти знову зустрічаєшся з донькою?

— Біди з того не буде,— озвався Страйк.

Робін не відповіла.

— Я знаю, що ти думаєш,— мовив Страйк, захищаючись.— Клієнтка на емоціях, медіум... бери й експлуатуй.

— Я не хочу сказати, що ти експлуатуєш...

— А отже, можна й вислухати, що там у неї, так? На відміну від багатьох людей, я з неї просто так грошей не візьму. А коли буде вичерпано всі варіанти...

— Знаю я тебе,— сказала Робін.— Що менше знайдеш, то більше зацікавишся.

— Думаю, її жінка мені не подарує, якщо за якийсь розумний строк не буде результатів. То лесбійська пара,— пояснив він.— Дружина — психол...

— Корморане, я передзвоню,— сказала Робін і, не чекаючи на відповідь, урвала дзвінок і кинула мобільний на пасажирське сидіння.

Кудрик щойно вийшов з ресторану в товаристві дружини й синів. Усміхаючись і розмовляючи, вони рушили до власної машини, яку лишили за п’ять паркомісць від Робін. Піднявши камеру, вона швидко наклацала світлин.

Коли родина проходила повз «лендровер», камера вже лежала в Робін на колінах, а Робін схилилася над телефоном, прикидаючись, що пише повідомлення. У дзеркалі заднього огляду вона побачила, як сім’я Кудрика сіла в «ренджровер» і поїхала в бік вілли на морі.

Знову позіхнувши, Робін підняла телефон і набрала Страйка.

— Все зробила, що хотіла? — спитав він.

— Так,— відповіла Робін, однією рукою переглядаючи фото, а другою тримаючи телефон біля вуха.— Вийшло кілько чітких світлин, де видно його і хлопців. Боже, оце сильні гени. Всі четверо дітей — викапаний він.

Вона сховала камеру в сумку.

— Ти ж розумієш, що я практично біля Сент-Моса?

— Години три їхати,— відповів Страйк.

— Якщо хочеш...

— Та не треба тобі їхати сюди, а потім ще вертатися до Лондона. Ти ж сама мені сказала, що ніяка.

Але Робін за голосом зрозуміла, що ця ідея йому сподобалася. Страйк приїхав до Корнволлу поїздом, таксі й поромом, бо без ноги довго сидіти за кермом йому було і важко, і неприємно.

— Хочу познайомитися з цією Анною. А тоді завезу тебе до Лондона.

— Якщо ти впевнена, то було б чудово,— мовив Страйк, уже веселий.— Якщо її візьмемо, попрацюємо над справою разом. Треба буде купу всього просіяти, бо справа холодна, а Кудрика ти сьогодні, здається, вже накрила.

— Так,— зітхнула Робін.— Справі кінець, лишилося тільки зруйнувати з півдесятка життів.

— То не ти руйнуєш життя,— твердо заявив Страйк.— Він сам це зробив. Що краще: нехай троє жінок про все дізнаються зараз, чи хай почекають, поки він помре, і тоді розгрібають той бардак?

— Та знаю,— погодилася Робін, знову позіхаючи.— То що, мені приїхати до будинку в Сент-Мо...

Страйкове «ні» було поспішним і твердим.

— Вони — Анна та її партнерка — живуть у Фалмуті. Зустрінемося там. Тобі й їхати ближче.

— Гаразд,— відповіла Робін.— О котрій?

— Зможеш на пів на одинадцяту?

— Легко,— відповіла Робін.

— Я тобі напишу, де зустрінемося. А тепер іди та спи.

Повертаючи ключ запалювання, Робін зрозуміла, що настрій у неї раптом покращився. Уявивши, що за нею спостерігають строгі судді — в тому числі Ільза, Метью і Шарлотта Кемпбелл,— вона сховала усмішку й задки виїхала зі стоянки.