На той час Крід уже відшліфував образ вразливості, що викликав симпатію у старших жінок на взір його домовласниці, і мав веселу й сексуально двозначну маску для спілкування з п’яними й самотніми жінками. Пізніше Крід зізнався, що познайомився з Райтман у «Конику», підсипав їй у склянку пентобарбітал, а тоді влаштував засідку біля бару й запропонував жінці, яка ледве трималася на ногах, підвезти її, на що вона вдячно погодилася.

Купер повірила історії про клієнтку, яка хотіла викликати таксі, «бо не було причини сумніватися».

Насправді Ґейл Райтман з кляпом у роті була прикута до батареї у спальні Кріда, і там вона лишалася до січня 1973 року, коли Крід її задушив. Її він не вбивав найдовше зі своїх жертв, із чого видно, що Крід почувався в підвальній квартирі в безпеці та вважав, що може там ґвалтувати й піддавати її тортурам, не боячись викриття.

Однак невдовзі після Різдва домовласниця з якоїсь побутової причини зайшла до нього, і під час допиту пригадувала:

— Видно було, що він хоче мене здихатися. Мені здалося, що в квартирі чимось тхне, але по сусідству були проблеми з каналізацією. Денніс сказав мені, що не може говорити, бо чекає на телефонний дзвінок. Я впевнена, що це було на Різдво, бо пам’ятаю, що питала, чому в нього немає листівок з привітаннями. Я знала, що друзів у Денніса небагато, але хтось же мав про нього згадати. Було його шкода. По радіо грала пісня «Long-Haired Lover from Liverpool», дуже гучно, як я пригадую, але це було нормально. Денніс любив музику.

Несподівана поява Купер у підвалі фактично означала смертний вирок для Райтман. Пізніше Крід зізнавався лікарям, що думав лишити Райтман «за домашню тваринку» на майбутнє, щоб більше не ризикувати з викраденнями, але потім передумав і вирішив «припинити її страждання».

Крід убив Райтман в ніч 9 січня 1973 року, обравши дату, коли Вай Купер на три дні поїхала до хворої родички. Він відрізав Райтман руки й голову у ванні, а решту тіла загорнув у брезент, завантажив у фургон і вночі відвіз до лісу Еппінг-Форест, де закопав рештки в неглибокій могилі. Вдома Крід виварив голову й руки Райтман і розтрощив кістки (як уже робив з тілами Бери Кенні й Нори Стуррок). Кістяне борошно він складав у інкрустовану скриньку з чорного дерева, яку тримав під ліжком.

Повернувшись на Ліверпуль-роуд, Вайолет Купер відзначила, що з підвалу більше не тхне, і вирішила, що каналізацію полагодили.

Домовласниця і пожилець знову почали проводити вечори разом, випивали, співали під платівки. Є підстави думати, що в цей період Крід міг підсипати Купер ліки. Вона пригадує, що після вечірнього келишка з Крідом часто спала так міцно, що вранці не могла прокинутися.

Близько чотирьох місяців могила Райтман лишалася невідомою, аж поки її не виявив перехожий, що гуляв із собакою; тер’єр викопав із землі стегнову кістку. Розпад тканин і відсутність голови й рук зробили впізнання практично неможливим, надто зважаючи на складність порівняння зразків тканин за таких обставин. Тільки після арешту Кріда, коли під підлогою в його вітальні було знайдено білизну й колготи Райтман, а також каблучку з опалом, яку впізнали родичі, детективи змогли додати смерть Райтман до переліку обвинувачень проти нього.

Молодша сестра Ґейл ніколи не полишала надїї на те, що Ґейл жива.

— Я не вірила, поки на власні очі не побачила каблучку. Поки цього не сталося, я щиро думала, що то якась помилка. Повсякчас казала мамі й татові, що вона повернеться. Я не вірила, що на світі існує таке зло і що моя сестра могла його зустріти. Він — не людина. Він грався з нами — з рідними — під час судового процесу. Щоранку усміхався нам, махав. Дивився на батьків, братів, на всіх щоразу, коли говорили про їхню убиту родичку. А тоді, коли його засудили, видавав щось потроху, і ми мусили жити з цим роками — чути, що казала Ґейл, як вона просилася. Якби я могла, я б його вбила власноруч, але я не здатна завдати йому таких страждань, яких він завдав Ґейл. Він не має людських почуттів. Лишається тільки...

В коридорі щось так оглушливо грюкнуло, аж Робін підскочила. Вода пльопнула через край ванни на підлогу.

— Це я! — незвично весело гукнув Макс, а тоді Робін почула, як він вітається з Вольфгангом.— Привіт, мій хороший, привіт, привіт...

— Агов,— гукнула Робін.— Я його вже виводила!

— Дякую дуже! — озвався Макс.— Виходь, будемо святкувати!

Робін почула, як він піднімається сходами. Витягнувши пробку, вона сиділа у ванній, поки збігала вода. Хрумка піна липла до неї, поки Робін дочитувала розділ.

...Лишається тільки молитися, щоб пекло справді існувало.

У 1976році Крід сказав тюремному психіатру Ричардові Мерридану, що потому як знайшли тіло Ґейл Райтман, він хотів «зачаїтися». Крід зізнався Мерридану, що відчував водночас і бажання здобути недобру славу, і страх спійматися.

— Мені приємно було читати про Різника в газетах. Я закопав її в Еппінг-Форесті разом з іншими, бо хотів, щоб люди знали: їх усіх прикінчила одна людина, хоч я і розумів, що ризикую, не міняючи сценарій. І після того, коли Вай бачила мене з нею і заходила до квартири, поки вона була там, я подумав, що краще зачаїтися і поки що брати повій.

Але рішення «брати повій» усього за кілька місяців приведе Кріда так близько до піймання, як він ще не був.

На цьому розділ закінчувався. Робін вилізла з ванни, витерла воду з підлоги, вдягнула піжаму й халат, а тоді пішла нагору, де Макс сидів перед телевізором з блаженним виглядом. Вольфганг заразився від господаря чудовим настроєм: пес привітав Робін так, ніби вона повернулася з довгої подорожі, і заходився злизувати олію для ванни з її литок, поки вона не попросила його відчепитися.

— Я маю роботу,— повідомив Макс Робін, приглушивши телевізор. Перед ним на журнальному столику стояли два келихи і пляшка шампанського.— Роль другого плану в новій драмі від «Бі-Бі-Сі». Пригощайся.

— Максе, це фантастика! — щиро зраділа за нього Робін.

— Так,— широко всміхнувся він.— Слухай, а твого Страйка вийде запросити на вечерю? Я граю ветерана. Було б корисно поспілкуватися зі справжнім екс-військовим.

— Гадаю, він буде не проти,— відповіла Робін, сподіваючись, що не помиляється. Страйк і Макс не були знайомі. Вона прийняла келих, сіла й у вітальному тості підняла його.— Вітаю!

— Дяка,— відповів Макс, дзенькнувши своїм келихом об її.— Якщо Страйк прийде, готую я. Було б справді дуже добре. Треба мені більше спілкуватися з людьми, бо вже перетворююся на отих персонажів з новин, які, знаєш, усе тримали в собі.

— А я буду тупою сусідкою,— підхопила Робін, думаючи про Вай Купер,— яка думала, що ти такий милий, і ніколи не питала, нащо це ти відриваєш і прибиваєш назад мостини у вітальні.

Макс засміявся.

— І тебе винуватитимуть навіть більше за мене,— сказав він,— бо так завжди буває. Жінка, яка не розуміла... але ж справді дехто... як звали того типа з Америки, який просив жінку обов’язково дзвонити, перш ніж заходити до нього в гараж?

— Джеррі Брудос,— підказала Робін. Про Брудоса згадував автор «Демона з Райського парку». Як і Крід, Брудос одягнув жіночий одяг, коли викрадав одну зі своїх жертв.

— Слід вертатися до соціального життя,— заявив Макс, що під впливом алкоголю і доброї новини став балакучим, яким Робін його ще не бачила.— Відколи Метью пішов, я ніби в пеклі перебував. Навіть думав, що треба замкнути будинок і переїхати.

Мабуть, у Робін на обличчі відбилася легка паніка, бо Макс додав:

— Та не бійся, я нічого такого не зроблю. Але я справді мало не вмер тут. Я ж купив будинок тільки заради нього, бо він казав: «Треба вкладатися в нерухомість, з нею завжди виграєш».

Він наче хотів додати щось ще, але вирішив не говорити.

— Максе, я в тебе хочу дещо попросити,— мовила Робін,— але якщо ти будеш проти, це нічого. Мій молодший брат з дівчиною шукає, де зупинитися в Лондоні чотирнадцятого-п’ятнадцятого лютого, на вихідні. А якщо ти...