Та воно й не диво було. Адже се дiялось при кiнцi 60-х рокiв, в добi великого розгону промислового в Австрiї, в добi великої спекуляцiйної гарячки, великого «Aufschwindl»-y! Адже в той сам час, коли в газетах появилося Ван-Гехтове оголошення, клались основнi каменi пiд славнозвiсну «ротунду» — головний будинок вiденської всесвiтньої вистави 1873 р.! А що рiвночасно з тим бiржовим та спекуляцiйним «Aufschwindb-ом i невiдлучно вiд нього сiялись сiмена вiденського «краху» 1873-го року, сього в добi гарячки нiхто не прочував, а Ван-Гехта се й зовсiм не обходило.

Але вже, певно, нiкого так не розворушило Ван-Гехтове оголошення, як наших знакомих, бориславських тузiв, Германа Гольдкремера та Леона Гаммершляга. Вони вiддавна вже метались на всi боки, щоб здобути для бориславського воску який лiпший i певнiший вiдбут, нiж досi. Та й сама природа їх копалень перла до того, що прийшла пора налягати головно ва видобування воску, що вiск мав тепер статися пiдвалиною бориславського багатства, а нафта — тiльки бiльше або менше сильною пiдпорою. Бо треба знати, що в першiй добi розвитку бориславських промислiв було якраз навiдворiть: нафта становила головне джерело доходiв, а вiск, коли де здибались у перших неглибоких ямах його поклади, або зовсiм обминався, лишався в землi, або хоть i вибирався, але мало. Брали його захожi рiпники, брали заїжджi люди, що приїздили до Борислава дещо продавати, — i навозили його до домiв не раз цiлими великими грудами. Жиди мало стояли о вiск, особливо дрiбнi властивцi, що мали по однiй, по двi ями. Але тепер настало друге дiло. Нафта в великiй частi ям вичерпалась, джерела, про котрi жиди думали, що будуть плисти вiковiчно, почали висихати. Та й ще тi клятi американцi не тiльки що почали свою нафту спроваджувати до Європи, а доказали ще й того, що їх нафта показалась i лiпше чищеною, i дешевшою вiд бориславської! Тож не диво, що головна вага бориславського промислу мусила з нафти перевалитись на вiск. Жиди кинулись розбирати плиткi ями i слiдити за тими жилами, котрi полишались давнiше; вiд головних прямових шахтiв почали брати склеснi, боковi штольнi, простi i крутi, як до потреби. Почали також запускатися далi вглиб; що вперед найглибшi ями були 30–50 сажнiв, тепер пiшли до 80 — 100 сажнiв; чим далi вглиб, тим поклади воску ставали грубшi, жили ставали багатшi та видатнiшi. Одне тiльки закарало бориславських тузiв — се дорогiтня очистки того воску; його дестиляцiя при дiйствi квасу сiркового i другi процеси, потрiбнi для вироблення з тої жовтої, землянистої маси бiлого парафiнового воску, коштували багато; цiна парафiну, хоть значно висока, не могла-таки приносити фабрикантам великих i швидких зискiв. Аж ось у тiй потребi, мов помiчний ангел з неба, являється вигадливий бельгiєць iз своєю винахiдкоюi Вироблювання церезину, — пише вiн у своїм оголошеннi, — стоїтиме дешевше, нiж вироблювання чистого парафiну. Далi церезин має запевнений вiдбут в Росiю. А ще винахiдник — бельгiєць! А бельгiйцi, звiсно, народ статечний, дiльний, на котрого можна спуститися, — не те що вiтрогони французи або швiндлери нiмцi! Значиться, зиск i швидкий, i великий, i певний!

I Герман, i Леон, прочитавши Ван-Гехтове обвiщення, сейчас написали до своїх агентiв, щоб старалися розпiзнати се дiло, розвiдатись о условини, i обiцяли в разi корисних видiв самi приїхати до Вiдня i довершити торгу. Та тiльки ж агентом Германа був якийсь солiдний нiмець-гешефтсман, що хоть лупив з Германа добрi грошi, зате вже i вмiв походити коло його дiл у Вiднi. Вiн, одержавши Германове припоручення, пiшов з ним прямо до Ван-Гехта, розпитав його о условини, поторгувався дещо i, випросивши у нього, що задержить в тайнi їх вступну умову, обiцяв йому, що найдалi за тиждень, за два приїде й сам предприємець i довершить з ним згоди. При тiм агент запевнив Ван-Гехтовi, що Герман чоловiк солiдний i грунтовний i, роблячи з ним згоду, вiн може бути певний свого. Звiсна рiч, агент згори старався вибити з голови Ван-Гехтовi гадки про будущий мiльйон, але все-таки впевняв його, що на пiвмiльйона може мати надiю i що його припоручник краще, нiж хто другий, здужає сповнити ту надiю. Ван-Гехт, хоть i з жалем в серцi, пристав на все: нехай i пiвмiльйона, то все ж i се красний маєток, о якiм вiн колись i снити не мiг. Агент ще раз налiг на те, щоб Ван-Гехт задержав в тайнi їх угоду, а бельгiєць, не догадуючись, о що тамтому ходить, пристав i на те. Швидко вiдтак агент зателеграфував Германовi, як стоїть дiло, i просив його якнайшвидше приїздити до Вiдня для довершення угоди з Ван-Гехтом. Ми бачили вже, в якiм настрої духу i серед яких обставин застала його тота телеграма.

Але тим часом i агент Леона Гаммершляга не спав. То був проворний, хитрий вiденський жидок, знакомий Леоновi вже вiддавна. Вiн за невеличку плату служив йому агентом, бо Леон, як i всi так званi нiмецькi жиди^-лiберали, хоть любив поверховно перед людьми яснiти та блищати, зате в скритостi, в приватних дiлах нiколи не мiг позбутися властивої купецько-жидiвської скнаростi та брудноти. Тож вiн волiв держати й леда якого паршивенького агента, щоб тiльки менше йому платити. Правда, агент той умiв досi завсiгдн хитромудро уладжувати Леоновi дiла, «за його рукою» велося Леоновi, i вiн уже кiлька разiв посилав йому надзвичайнi додатки на знак свого признання. От той-то агент i сим разом уладив се важне дiло на велику радiсть Леона. Своїм звичаєм, вiн не брався до дiла просто, як нiмець, але колесив, крутився, нюхав, провiдував через десятi руки. Аж ось розiйшовся слух, що Ван-Гехт ставить нечувано високi жадання. Сам нiмець, агент Германа, розповiдав у крузi своїх товаришiв, що ходив до бельгiйця (замовчуючи, в чиїм дiлi) i що той поставив такi условини: що приймив би ся керувати фабрикою церезину, коли предприємець запевнить йому семилiтню безпереривну службу i 5000 ринських плати на тиждень, та й ще в двох послiднiх роках 5 % дивiденду з чистого зиску вiд проданого церезину. Такi важкi условини мусили, певно, налякати кождого; Леоновому агентовi вiдпала й охота йти до Ван-Гехта. Але вiн пронюхав iншу стежку в горох. Перед кiлькома днями, iменно по умовi з нiмцем, Ван-Гехт замкнув свою лабораторiю, стараючись спродати її, вiдправив також свого помiчника, Шеффеля, котрий тепер, без мiсця i зарiбку, жив при однiй з тiсних вуличок вiденського Vorstadt-y.[1] До того-то Шеффеля й пiшов Леонiв агент i почав випитувати та вибадувати його. Вiн дiзнався, що Шеффель знає докладно секрет фабрикацiї церезину, зумiв би уладити вiдповiднi кiтли i прилади, одним словом, зумiв би вести фабрику. Правда, Шеффель, чоловiк бiдний, несмiлий i совiсливий, був би наразi вiдтрутив кождого, хто би йому був сказав: ходи сюди i фабрикуй церезин! Але хитрий жидок не скасав йому сього, но зато сейчас по розмовi з Шеффелем написав лист до Леона, щоб приїздив, бо хоть Ван-Гехт i ставить дуже високi жадання, то прецiнь з iншого боку чень ся справа дасться далеко кориснiше i легше уладити.

А поки що жидок-агент прийнявся обробляти Шеффеля на своє копито. Вiн заприязнився з ним при пивi, заходив кiлька разiв до його хати i приглянувся його бiдному життю. Шеффель жалувався йому на своє убожество, на недостачу зарiбку, а жидок, мов наперекiр, розводив перед ним широкi, блискучi картини зискiв, маєтку та достатку, натякаючи чимраз виразнiше, що i для нього зовсiм не запертi брами до того золотого раю. Бiдний Шеффель зiтхав i знов починав розводити свої жалi. Щоб його лiпше прив'язати, жидок кiлька разiв делiкатно випозичував йому невеликi суми грошей, раз у раз обiцюючи, що постарається для нього о мiсце, та й то о таке корисне, що буде його, певно, повiк дякувати. Шеффель недовiрливо хитав головою, але жидок так уперто товк своє, що бiдака звiльна немов туманiв, немов безвладно давався уносити течiї блискучих жидкових обiцянок. Досить того, що до приїзду Леона Шеффель уже був майже чисто приспособлений до того, що з ним задумав агент.

Леон причвалав до Вiдня, не знаючи, як його агент думає уладити справу. А коли почув його думку, то зразу немов звергся. Але- се не був опiр; попри довшiй бесiдi з агентом вiн пристав на все i казав йому привести Шеффеля до свого готелю. Тут по недовгiй боротьбi, пертий, з одного боку, нуждою свого теперiшнього положення, а з другого боку, блискучими Леоновими обiцянками, Шеффель уляг. Вiн прирiк Леоновi, що поїде з ним до Борислава i буде вести таємну фабрикацiю церезину, та й то за вiдповiдно невелику плату. А щоби будову i ведення нової фабрики прикрити чиii iншим i вiдвести людськi очi, Шеффель, несвiдомий галицьких обставин, порадив Леоновi голосити, що се будується невеличкий паровий млин.