— Сiдайте, Мортку! Мортко кивнув головою i сiв.

— Що там чувати, що так пiзно гостите до нас?

— А що ж би? Все добре чувати! — вiдповiв iз злорадним усмiхом Мортко, а по хвилi додав: — Був у Вас нинi возний з суду?

Матiй здригнув при словi «суд», немов уколотий.

— Нi, — ледве видушив вiн, чуючи щось недоброго, — не був.

— Ну, то, певно, завтра буде. У мене був нинi.

— Ну, i що ж там вам принiс нового? — спитав Матiй, тремтячи всiм тiлом.

— Наша справа скiнчена.

— Скiнчена!

— Так!. I так скiнчена, як я вам казав. Бо пощо то було вам мiшатися до чогось, що вас не обходить?

— Не обходить! — скрикнув болiсно Матiй. — Жиде, сього менi не говори, бо хоть ти i в моїй хатi, але, знаєш, чоловiк не святий!

— Ну, ну, — вiдказав Мортко, — не маєте за що гнiватися. Я не то хтiв сказати. Я хтiв лишень сказати, що ви задарма на мене вергли пiдержiння (пiдозрiння) i що я в тiй справi, бог свiдок, нiчо не винен! Сам прокуратор у Самборi того признав i сказав, що против мене нема нiякого доказу, то вiн не може мене оскаржити за тоту рiч, що ви на мене звалили. Впився небiжчик Пiвторак, упав у яму, — що ж я тому винен?

При тих словах Матiй, мов оглушений ударом довбнi, понурив голову i не мiг сказати анi слова. «Пропало, пропало! — шептало, шипiло, вертiло щось в його головi. — Погиб чоловiк, та й слiд по нiм застив, а той…»

В тiй хвилi Андрусь Басараб, що досi мовчки слухав усеї тої розмови, звернувся сам до жида:

— Що се за справа така, Мортку? Яку ви справу маєте з Матiем?

— А нащо вам то знати? — вiдповiв уразливо Мортко.

— Вже ти не питай, нащо менi то знати, — вiдказав Андрусь. — Але тобi, — що тобi шкодить сказати?

— Т-та шкодити не шкодить, але… Жид поглядiв на Андруся пильно, немов боявся нажити собi в нiм нового ворога.

— Говори ж, коли не шкодить! — сказав Андрусь i став над Мортком, мов чорт над грiшною душею.

— Та що ту й говорити — пуста справа, puste Geschдft, та й годi! Тямите, от уже два роки тому з ями видобули костi чоловiка. По перстню пiзнали, що то був Iван Пiвторак, чоловiк тої Пiвторачки, що тота хата є!. Вiн перед роком, десь був пропав. Ну, а Матiєвi вiдкись влiзло в голову, що я щось тому винен, що вiн впав в яму, та й ну ж на мене подавати до суду. Вiн гадав, що мене зараз озьмуть та й повiсять… Коли-бо то в судi так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! А ту як мож доказати? Ну, але, богу дякувати, вже справа скiнчилася! Слухайте, Матiю, я ще раз кажу: що вам було в того вдаватися та тратитися на процес? А тепер, коли-сте програли, забудьте о всiм i будьмо собi знов добрi, як перед тим! Ну, подай руку, старий!

Жид простягнув Матiєвi руку.

— Я, тобi? — скрикнув Матiй. — Я мав би свою руку класти в тоту руку, що мого Iванчика зо свiту зiгнала? Нi, не дiждеш того!

— Ну, видите, — сказав жид, обертаючись до Андруся, — вiн усе своє. Слухайте, Матiю, ви собi з таков бесiдов дайте спокiй, бо тепер, коли суд сказав, що я не винен, нiхто менi того не смiє казати. Тепер я вас можу скаржити за образу!

— Ну, скарж, скарж, — крикнув Матiй, — най мене повiсять, що мали тебе повiсити. А я, хоть би й десять судiв не знайти що казало, все буду свеї, що нiхто iнший, тiлько ти пхнув Iвана в яму! Та й годi. А тепер iди менi з хати, бо як ми терпцю не стане, то готово що неладне бути межи нами!

Мортко стис плечима i пiшов. Але в дверях ще раз обернувся, поглянув з погордою на Матiя i сказав:

— Дурний гой! Вiн гадав, що менi що зробить процесом, а то би треба не так рано встати, щоби менi що зробити!

I з тими словами Мортко пiшов. А Матiй усе ще сидiв на припiчку, блiдий, розбитий, тремтячий, сидiв без мислi i руху, а в головi його, мов млинове колесо, торохтiло одно темне, пусте, холодне слово: пропало! пропало! пропало!..

Андрусь Басараб приступив до нього i положив свою дужу долоню на його плече:

— Побратиме Матiю!

Матiй пiдвiв очi i поглянув на нього, мов потопаючий.

— Що се за справа така? Що за процес? Чому ми досi нiчо о нiм не знали?

— Ех, пропало, все пропало! — вiдказав Матiй. — Що тепер i говорити о тiм!

— Нi, ти розповiдж, тобi самому лекше буде!

— Ой, вже, буде менi лекше! — сказав Матiй. — Пропало, та й годi!

— Та хто ще знає, чи пропало, — вмiшався Бенедьо. — Адже не раз можна раз програний процес зачати другий раз i виграти! А ту ще, як той жид казав, i зовсiм так зле не є.. Адже ваш процес i в судi не був, а тiльки прокуратор узнав, що доказiв нема, кiлько треба для оскарження. Значиться, якби докази були, то й оскарження буде.

Лице Матiя прояснилося трохи при тих словах.

— Чи так? — спитав вiн, простуючись. Але якась важка думка живо знов насiла на нього i придавила додолу.

— Нi, нi, нi, нема що й говорити, — сказав вiн. — Сяк чи так, а все пропало. Три роки минуло, де я тепер возьму лiпших доказiв? Годi, годi й думати о тiм!

I вiн закрив лице руками, а з очей його полились гарячi наболенi сльози, i потекли помiж пальцями, i закапали на землю. Бенедьо i Андрусь побачили, що нинi годi з ним далi говорити, — удар був надто сильний i наглий i пiдтяв усю його твердiсть. Тож Андрусь мовчки стиснув Бенедьову руку, взяв капелюх i тихо вийшов. Бенедьо також тихо розiбрався i лiг на лавi на своїм петеку. А Матiй сидiв на припiчку, мов помертвiлий, мов з каменя витесаний. Нафтова лампочка блiдо i чимраз блiдiше меркотiла на коминi. По кутах хатини стояли стовбури сумерку, немов ждучи тiльки хвилi — загаснення лампи, — щоб гульнути з кутiв на хату, придавити i прикрити собою все згори донизу. Бенедьо скоро тiльки лiг, так в тiй же хвилi пiд тиском тисячних сильних вражень того дня заснув мертвецьким сном. Уже минула пiвнiч, загасла лампа, пiтьма залягла хатину, а Матiй все ще сидiв на припiчку, з лицем, закритим долонями, без руху, без слова, без думки, чуючи в серцi тiльки страшний бiль, велику пустоту i немов якусь свiжу ще рану, завдану тою думкою, що i в судах уже нема правди для бiдного робiтника. Аж геть над раном сон перемiг втомлене тiло, голова його схилилася додолу, руки опали безвладно, i, лiгши на голий припiчок, Матiй заснув на годиночку, поки не роздалось по всiм Бориславi ранiшнє калатання та дзвонення, скликаюче робучий люд до працi.

V

В понедiлок рано виринало блискуче сонце з-поза рожевих хмарок, щоб через день знов палити та жарити нерозцвiлу пiдгiрську землю. В блискучiй легенькiй бричцi на ресорах, тягненiй парою бистрих пiганистих коней, їхав Леон Гаммершляг з Дрогобича до Борислава. Веселий, рожевий був настрiй його духу, блискучi надiї виринали перед ним, розросталися, повнiли, набирали тiла i кровi. Мiрне гойдання брички розкiшно вколисувало його, а його власнi мислi та думи золотили перед ним увесь свiт. Але ж бо й напрацювався, налiтався вiн через тих три недiлi, назнався неспокою, тривоги, наволочився з усiлякими людьми, Поки таки не добився свого, не вхопив серед тої сутолоки золоту нитку, котра чень заведе його й до клубка багатства! Його побут у Вiднi, сяк чи так кажучи, був справдi одною з найсмiлiших i найщасливiших його спекуляцiй! То була правдива ловля на золоту рибку! Ну, i вдалась же йому тота ловля так, що лiпше й годi! Леон передумував усi подрiбностi тої героїчної ловлi, обчислявся з часом i грiшми, щоб усе в задуманiй ним аферi пiшло правильно, вмiло та справно, як у годиннику. Головна суть його гадок була ось у чiм.

Проживаючий в Вiднi бельгiйський хiмiк ВанГехт, що вiд кiлькох лiт працював над аналiзом земного воску, по довгих пробах винайшов спосiб чищення того воску до такої степенi, що очищений вiск тратив властивий неприємний запах нафтовий. Невеличка примiтка воску пчолячого надавала йому запах, а знов iнша хiмiчна примiтка — барву звичайного, чистого пчолячого воску. Сей новий фабрикат вiн назвав церезином i вистарався о патент на виключне користання з своєї винахiдки. Проби свого воску Ван-Гехт пiслав мiж iншими i до церковного синоду в Росiї з запитанням, чи мiг би такий вiск найти вступ до православних церквiв, i з заявлениям, що в такiм разi вiн мiг би доставляти його в великiй масi i по цiнi далеко нижчiй, нiж цiна пчолячого воску. Синод вiдписав йому по якiмось часi, що предложений вiск випробувано, що вiн сказався нiчим не гiршим вiд пчолячого i що в кожнiй православнiй церквi в Росiї свiчки з того воску можуть горiти без нiякої уйми для хвали божої. В разi, коли б вiн, Ван-Гехт, мiг достачити багато такого воску i по дешевiй цiнi, синод заповнює йому великий вiдбут у Росiї. Маючи той важний дозвiл i патент на семилiтню власнiсть своєї винахiдки, Ван-Гехт задумав добитися ними мiльйонового маєтку. Вiн досi був бiдним технiком, з тяжкою бiдою отягнувся на уладження в Вiднi власної невеличкої лабораторiї хiмiчної, в котрiй працював сам при помочi тiльки одного асистента-помiчника, нiмчика Шеффеля. Тож i не дивно, що тепер вiн рiшився якнайдорожче продати здобуток своєї працi. В тiй цiлi вiн оголосив у торгових та бiржових часописах вiденських свою винахiдку i створенi для неї обширнi вiдбутовi ринки запрошуючи «p. t. панiв предприємцiв, фабрикантiв та капiталiстiв, котрi при його спiвудiлi хотiли би зробити корисну спекуляцiю, до порозумiння, чи то особисто, чи то посредством агентiв, з винахiдчиком Ван-Гехтом». Се оголошення зробило вiдразу чималий розрух серед капiталiстiв вiденських, а особливо серед галицьких жидiв, що вiддавна вжв грiли руки при бориславськiй нафтi та при бориславськiм воску. Довкола убогої Ван-Гехтової лабораторiї, помiщеної в наймленiй вогкiй квартирi в сутеренi, почали тишком та крадькома забiгати рiзнi агенти: один другого уникав, а нiкотрий не приступав прямо до дiла, тiльки вiтрив з бокiв, мов собака. Ван-Гехт бачив усе те, i хоть потрохи нетерпився в ожиданцi бажаного мiльйона, то, з другого боку, й радувався, знаючи, що в капiталiстичнiм свiтi вже воно так ведеться, що коли йде о якесь важнiше дiло, то насамперед нюхається i мацається на всi боки, що нiхто нiкому не довiряє, кождий кождого боїться, i хоть кождий рад би випередити своїх собратiв у погонi за зиском, а по змозi ще й одного та другого собрата повалити на землю, то, з другого боку, кождий старається вi в чiм не подати виду другим, хоть, може, внутрi i згоряє всепожираючою гарячкою. Ван-Гехт знав те добре i старався й собi не подавати нiякого виду. Вiн по-давньому працював з своїм помiчником у лабораторiї, заходив часом на бiржу, але все держався збоку, смирненько, мов i зовсiм не той. Але проте вiн добре замiчав, що його низенька, пiдсадкувата i трохи обрезкла фiгурка починає звертати на себе увагу в тiм свiтi моцарiв капiталу.