— Знаємо! знаємо! — озвалися многi голоси. — Можна покластися на него!

— Ну, а кого ж на других касiєрiв вибирати? — питали рiпники.

— Вибирайте кого знаєте, а наймiм таких, щоби могли добре бiгати, — сказав Бен дьо.

— Будь ти!

— Нi, я не можу — слабовитий, як бачите, та й занятий надто при роботi, не зможу бiгати. А що зможу, то й без вашого вибору буду робити.

За сим Бен дьо подякував громадi за послухання i злiз iз каменя. Почався шум i гамiр мiж рiпниками. До Бенедя тислися рiпники, щоби стиснути його за руку, глянути йому в лице i голосним, щирим словом подякувати за добру раду.

Мiж тим робiтники швидко згодилися вибрати за двох других касiєрiв Прийдеволю i Сеня Басараба.

— Дякуємо за вибiр i за вашу добру вiру! — гукнув Сень до громади. — Постараємся добре послужити нашiй загальнiй справi! А тепер, хто що може, прошу скинути по центовi, по два, щоби наша каса вiд початку не стояла пусто!

— Гурра! По центовi до каси! — закричали робiтники.

— Скидайте кождий по центовi, але кождий, — сказав Матiй, — то таким способом, порахувавши, будемо знати, кiлько нас ту є!

Пристали й на то, i коли зiбрано грошi, начислили 35 ринських.

— Пiвчверта тисяча нас зiйшлося! — крикнув Сень Басараб. — В касi нашiй тридцять i п'ять ринських! А чи тяжко нам прийшло скинути тiльку суму?

— Що то за сила — громада! — говорили мiж собою рiпники. — Добре то якийсь сказав: «Громада плюне по разу та й одного потопить!»

Гамiр змiгся, але був се вже не понурий, тривожний гамiр прибитої безрадної маси; се був веселий гамiр пчiл, що i для них настала весна, i зацвiли цвiти, i ожила надiя щасливiшого життя.

Дiла йшли дуже добре. Леон Гаммершляг ходив, землi не дотикаючи з гордостi i радостi. Все йому удавалося щасливо, i хоть се був тiльки початок головного дiла, то вже той початок вiщував добре про вдачу цiлостi. I так поперед усього вiд «Воскової спiлки» з Росiї Леон одержав ось яку звiстку: «Постачайте церезин, коли можна, ще й перед контрактовим термiном. Спiлка уладила щасливу штуку. При помочi, знаєте, звiсних тутешнiх способiв нам удалось заключити з св. синодом контракт на доставу церезину до церквiв православних. 100 000 кавцiй зложено. Ждемо вiд вас вiстi, коли буде готов перший ладунок».

Прочитавши тоту звiстку, Леон мов на крила пiднявся. Значиться, дiло угрунтоване мiцно i тривко. Вiн зараз же за тим рушив до Борислава, щоб поглянути, як стоїть будова фабрики. По дорозi вiн дуже бiдкував, що будова ще аж через тиждень має бути готова i що не можна так-таки вiд завтра зачати фабрикацiї воску. Що цiла тота фабрикацiя була, властиво, контрафакцiєю, обманством, — про се Леон анi крихти не думав. Почуття справедливостi було у нього взагалi дуже неясне, а вже ж того почуття, що iснуючi устави i приписи державнi обов'язують в чiм-небудь усякого горожанина, сього почуття у Деона, як i взагалi у наших жидiв, ледве чи був i-слiд який-небудь.

За уладжуванням усяких бiжучих дiл в Дрогобичi, особливо за клопотами при аакупуваннi сирого воску земного вiд рiзних дрiбних властивцiв, Леон уже бiльше як тиждень не заглядав до Борислава i не знав, що i як там дiється. Вiн у всiм поклався на Бенедя, переконавшися вже попереду, що дiло своє вiн робить совiсно i добре. Але як же здивувався Леон, коли, приїхавши до Борислава, побачив, що при новiй будовi робiтникiв нема, крiм кiлькох, що докiнчували побивати дах; i коли Бенедьо вийшов супроти нього з заявлениям, що його дiло вже скiнчене, будова вповнi готова i остається тiльки йому оглянути все доочне i вiдпустити його, Леон сам не знав, що й казати на таку радiсну несподiванку, i коли б Бенедьо був «пан» будовничий, а не простий робiтник i недавнiй помiчник мулярський, вiн був би обняв i вицiлував його з великої радостi. Значиться, щастя незмiнно всмiхається йому! Значиться, воно пiдслухує його таємнi думки i бажання i, мов коханка, бiжить наперед нього, щоби в миг ока сповнювати їх! Радiсть широко розлилася по Леоновiм лицi. Вiн почав дякувати Бенедьовi i пiшов з ним оглядати будову. Вона стояла перед ним у всiй своїй показностi: довга-довга, низька, з невеличкими дверми i вiконцями, позираючими де-де, мов прислiпуватi злодiйськi очка.

Два височезнi комини стримiли до неба. Довкола будови був досить обширний плац, обведений височезним парканом, з широкою брамою для в'їзду i вузенькою хвiрточкою обiч для проходу. Плац був гладко втолочений, ями-вапнярки були позасипанi, навiть обширна шопа для робiтникiв i для складу нафабрикованого воску була готова. Стiни, не бiленi, анi тринкованi, червонiлися ясно-червоною краскою. Словом, усе було як треба, аж Леоновi серце радувалося. А досередини вiн i не йшов оглядати. «До сього, — казав, — треба привезти мого майстра-нафтарника, вiн буде найлiпше знати, чи так усе зроблено, як треба». Рури, i кiтли, i всi прилади, замовленi в Вiднi, вже надiйшли були i стояли на плацу в величезних паках. Леон не дав i вiдiтхнути нi собi, нi коням — сейчас же iюгнав назад до Дрогобича, щоби привезти Шеффеля. Бенедьо за той час мав прилагодити робiтникiв, котрi б за проводом Шеффеля нинi ще поуставляли i повмуровували кiтли та машини.

Приїхав i Шеффель. Оглянув нутро фабрики, розмiрив, що. як i куди, i висказався дуже похвально о будовi. Леон ходив слiдком за ним та тiльки поцмокував i руки засукував. Бенедьо тим часом з нанятими робiтниками порався на подвiр'ї коло машин, розбивав дошки та пачки, розмотував перевесла на шнури i приладжував дерев'янi вали та гереги, щоби затягнути все те, куди треба, досередини.

До пiзнього вечора тривали в новiй фабрицi стукання та брязкоти: се уставлювано i утверджувано машини. Де треба було проробити бiльшу дiрку в мурованiй стiнi для вставлення рури, де треба було пiдмурувати котел до належного становища, — Шеффель примiрював i запоряджував, а Бенедьо заспiв з робiтниками виконував його запорядки. Вкiнцi з настанням сумерку все було готове.

Леон i Шеффель ще осталися всерединi фабрики. Свiтло невеличких воскових каганцiв мигкотiло та сарахтiло, вiдбиваючися сотнями iскор в блискучiм череватiм кiтлi з полiрованої мiдi. З кутiв пiднiмалися бовдури пiтьми, звисали з дерев'яної голої стелi, немов грозячи привалити собою тих кiлька слабо блимаючих точок.

— Так завтра зачнете? — спитав з задуми Леон, поблудивши очима по тих темнiючих просторах, по тiм гнiздi, в котрiм мали вигрiтися i виклюнутися його золотi сни.

— Зачнеться, — сказав Шеффель. — А робiтники готовi?

— А, правда, робiтники, — сказав Леон. — Ну, будуть i робiтники. Тепер того зiлля в Бориславi досить.

— А тiлько, знаєте, — сказав Шеффель, — наше дiло, теє-то, не зовсiм ясне. То треба вам постаратися о кiлькох, принаймнi трьох робiтникiв таких, на котрих би зовсiм можна спуститися. То є, щоби де не розбалакали, не наплели що. Тих би умiстити треба в головнiм вiддiлi дестилярнi, в хiмiчнiй коморi, де, знаєте, оконечно вироблюється церезин. Щоби прочi робiтники думали, що се простий парафiн. О то постарайтеся!

— Гм, — мiркував Леон, — трьох робiтникiв, на котрих би можна зовсiм спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тiлько то штука — з-помiж того зброду винайти таких робiтникiв!

Тим часом на подвiр'ї нової фабрики зiбралися робiтники довкола Бенедя. Вони ждали на Леона, щоб одержати вiд нього решту плати i подякувати йому за роботу. Мiсяць пiднiмався на погiднiм небi, де-де з-за бiлої напiвпрозiрчастої мряки проблискували млявим свiтлом золотi зорi. Робiтники посiдали на каменях та урiзках з дилиння i балакали; глухий гомiн їх розмови йшов на поле i мiшався з срiбним шепотом рiчки, що туй обiч булькотiла по камiннi. Звiсна рiч, бесiда йшла про одно — про недавнiй робiтницький збiр, про складки i будущi надiї.

— По правдi кажу вам, — говорив Бенедьо, — диво сталося з тутешнiм народом. Коли я перед мiсяцем прийшов до Борислава i почав допитуватися, чи трiбували вони як-небудь ратуватися, то всi або головами похитували, або смiялися з мене. А нинi, самi видите, як усi, старе й мале, тиснуться до складок. Адже досi вже маємо 150 ринських в однiй тiлько головнiй касi!