Аж десь по двох роках, он торiк весною, — видобуто з одної старої ями костi. Пiзнали ми по перстенi на пальцi та по ременi, що то був Iван. Ремiнь був порожнiй, очевидно, ножом розрiзаний. Застрягла мп тогди в голову гадка, — i досi мя не помiтує. Погана гадка, дуже грiшна, коли несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собi: «То нiхто, як тiлько оден Мортко наперед пiдпоїв Iвана, пiдмовив якихось, щоби мене довели до безпам'ятi i набили, а вiдтак обрабував його, бiдного, i вкинув в яму». Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два днi з'їхала комiсiя обзирати костi, пiшов я i почав казати все, як на сповiдi. Пани слухали-слухали, записали все в протокул, кликали сего й того; Мортка, Iваниху, шинкаря, знов списували протокули, а далi взяли та й арештували… мене. Я не знав, що зо мною хотять робити, пощо мене тягнуть до Дрогобича, але гадаю собi: «Що ж, може, так i треба». Тiшуся, дурний, своєю бiдою. Потримали мене щось з мiсяць, прикликали щось два рази на протокул, а далi випустили. Вертаю сюди: що чувати? Нiчо. Кликали ще раз Мортка, Iваниху, тустанiвськнх щось троє. Кажуть, що вiддали все до Самбора, до висiлого суду. Ну, i вже той суд тягнеся бiльше року, а ще му кiнця нема. Що я за той час натовк собою по всiляких панах! У Самборi був щось два рази, а в Дрогобичi кiлько!.. Адвокатовi щось зо п'ятнайцять ринських дав. «Та що, — каже, — небоже, можлива рiч, що той злодiй Мортко спрятав Iвана, а грошi сам узяв. Але в судi треба доказати докладно, а всего того, що ти ту кажеш, iще не досить. Ну, але, — каже, — треба трiбувати. Як там який розумний суддя возьме тоту справу в руки, то, може, ще дечого бiльше дошукався, нiж ти знаєш». Ну, видно, не дошукався! Якийсь той самборський суддя видався менi такий непотрiбний та непорадний, що а! Питає щось п'яте через десяте, — видно, що не знає, з якого кiнця до того взятися, а втiм, хто го там знає, може, й умiв, та не хоче!..

А ту в Бориславi притихло все, мов горшком прикрив. Мортко зразу, очевидно, був страшно перепуджений, ходив блiдий як смерть, а до мене й не турався. Аж опiсля вже осмiлився, почав смiятися i доїдати менi так, що я далi мусив покинути Гольдкремеровi ями i перенестися от ту, до Гаммершляга. Хоть то, розумiєся, оба вовчi горла!.. Та й так Мортко й вийшов чисто. За ним, бачите, стоїть i Гольдкремер сам, а то багач несосвiтенний, — де бiдному рiпниковi супроти него право найти… А ми що! Iваниха, бiдна, з дитиною на службi, а я ту товчуся по тiм пеклi i вже, видно, й довiку з него не вирвуся. Та й не того менi жаль! Що там я! Але то мене коле, що от — погиб чоловiк, пропав нi за цапову душу, i тому злодiєвi нiчо — ходить собi i смiєся! То мене гризе, що для бiдного робiтника нема правди на свiтi!

Матiй замовк i, важко зiтхнувши, похилив голову. Андрусь i Бенедьо також мовчали, придавленi тем простим, а так безмiрно важким оповiданням.

— А знаєш ти, побратиме Матiм, що я тобi скажу? — сказав перегодя Андрусь якимось, немов гнiвним, зрушеним голосом.

— Та що такого?

— Що ти дурень великий, от що! Матiй i Бенедьо видивилися на нього.

— Чому ж ти сего досi менi не говорив?

— Чому не говорив? — повторив неохiтно Матiй. — А пощо було говорити?

— Тьфу, до сто чортiв на такий розум! — розгнiвався Андрусь. — Провадить процес з жидом, — процес той, якби був виграний, мiг би подати велику заохоту для бiдних рiпникiв, мiг би їм показати, що не мож робучого чоловiка безкарно кривдити, — до виграння того процесу потребує свiдкiв, а вiн мовчить тихо, не голоситься, а тiлько тишком собi в кутi в кулак трубить, — ну, скажи менi, добрий се розум?..

Матiй задумався i засумував.

— Гай-гай, двох свiдкiв! — сказав вiн. — Я ж тобi, Андрусю, кажу, що аж тепер нагадав собi за тих двох свiдкiв, аж тепер, по невчасi. Бо раз, — хто тепер винайде тих свiдкiв…

— Я винайду! — перервав гнiвно Андрусь.

— Ти? — скрикнули Матiй i Бенедьо.

— Так, я! Бо я ж то сам iз старим Стасюрою бачив тебе тодi в шинку.

— Ти? I Стасюра? То ви були? — скрикнув Матiй.

— Так, ми були.

— I бачили Iвана?

— Як же ж би не бачили — бачили.

— I п'яного?

— П'яного.

— З Мортко. м?

— З Мортком. Як зачалася з тобою бiйка, ми оба кинулись було тебе боронити, але старого Стасюру оден гримнув так, що 'той умлiв. Нiколи менi було тебе боронити — я взяв старого i занiс до ванкира, де був Мортко з Iваном. Вiдтер я старого, а за той час Мортко все коло Iвана танцював, усе пiдсував йому то горiлки, то пива, заговорював його, щоби не балакав зо мною, а далi потяг його кудись з собою. Вiдтодi вже я не бачив Iвана. А коли ми оба з Стасюрою вийшли до шинку, ти лежав уже закровавлений, без пам'ятi на помостi. Я не мiг помагати нести тебе додому, а тiлько просив якихось двох рiпникiв, розповiв їм, де жиєш, а сам попровадив Стасюру до єго хати. Отеє все, що я знаю. Але чи мiг же я сам духом божим знати, що се може бути важне для твоєї справи?

— Господи боже! — аж скрикнув Матiй, — так се ж значить, що тепер би мож виграти процес?

— Хто знає, - вiдповiв Андрусь, — але все-таки надiя бiльша. От що було би добре — винайти тих, що тодi билися з тобою! Ти, кажеш, видiв, що Мортко їх пiдохочував?

— На се присягнути можу!

— От була би й запинка. Зараз би мож потягнути їх на слова, чи Мортко пiдмовляв їх. А як пiдмовляв, то, значиться, в якiй цiлi?

Лице Матiя при тих виводах чимраз бiльше прояснювалося. Втiм, нова думка знов засмутила його.

— Е, але як же ж їх вiднайти, тих, що тодi почали зо мною бiйку? Я їх зовсiм не знаю i не мiг опiсля нiколи пiзнати.

— I я їх не знаю, та й не звертав на них тодi уваги. Але, може, Стасюра? Менi здаєся, що з одним вiн щось говорив тодi.

— Господи боже, — знов би було огниво бiльше! Знов близше до доказу. Та й ще хто знає, що визнали би тi рiпники! Ходiм, Андрусю, ходiм до Стасюри!

Швидко зiбрався i обувся Матiй, живо повертався пiд впливом нового проблиску надiї, немов разом десять лiт скотилося з його плечей. Так глибоко в серцi того старого, горем з давнiх лiт битого чоловiка вкорiнена була любов до єдиного близького йому чоловiка, так гаряче бажав вiн, щоби правда про його таємну погибель вийшла на свiтло денне!

Бенедьо сам остався в хатi по виходi обох побратимiв. Вiн сидiв i думав. Не процес займав його в цiлiм тiм дiлi, — хоть, розумiється, i процесовi вiн бажав доброго виходу. Його найбiльше занимало оповiдання Матiя про бiйку людей з жидами i про крик небiжчика Максима: «Виженiть жидiв з Борислава!» «А що, — думалось йому, — чи й справдi се було б добре, якби вигнати жидiв? Поперед усего: куди їх вигнати? Пiдуть на другi села, i там почнеся то само, що ту дiєся. А подруге: самi не пiдуть, а що ту надерли грошей, заберуть з собою i в других мiсцях повернуть на то само, на що ту повертали. Нi, се не вратує робучих людей!»

Пiзненько вночi вернув Матiй додому. Вiн був дуже змiнений проти попереднього: веселий, говiркий. їх надiї на Стасюру оправдалися. Одного з тих, що завели були в шинку бiйку з Матiєм, Стасюра справдi знав, прочi були з того самого села, що й тот один, — але всi вони вже вiд трьох лiт не робили в Бориславi i сидiли на господарствi. Андрусь Басараб i Стасюра готовi були свiдчити в судi. Тож i рiшився Матiй завтра-таки йти до Дрогобича до адвоката i зарадитися його, як i що дiяти.

— Ну, тепер не уйде, чень, той злодюга Мортко! — приговорював Матiй. — Тепер ми його за руки й за ноги такими доказами обкрутимо, що й сам не отямиться! Хоть то нiби пан бiг не каже бажати другому лиха, але такому злодiєвi, бачу, не грiх бажати не то лиха, а й усякого безголов'я! З таким побожним бажанням Матiй i заснув.

Звiльна, важкою ходою повзли одностайнi робучi днi в Бориславi. Бенедьо працював цiлими днями при своїй фабрицi, витичував плани будинкiв, заправляв робiтниками, наглядав за вчасним довозом цегли, камiння, вапна i всього потрiбного, — а при всiм тiм обходився з робiтниками так побратерськи, так щиро та приязно, немов хотiв на кождiм кроцi показати їм, що вiн їм рiвний, їх брат i такий же бiдний робiтник, як усi вони, немов хотiв перепрашати їх за те, що оце не по своїй волi став над ними наставником. А вечорами, по роботi, вiн не раз до пiзньої ночi ходив у важкiй задумi по болотистих улицях Борислава, заглядав до брудних шинкiв, до тiсних хат та комiрок, де жили робiтники, заходив в бесiду з старими й ма-лими i розпитував їх про їх життя й бiдування. Тяжко ставало йому, коли слухав їх оповiстей, коли дивився зблизька на нужду i погань їх життя, але ще тяжче ставало йому, коли бачив, що коштом тої нужди i поганi збагаченi жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться в дорогi шати i бризкають болотом на темну похилену товпу.