Вони замовкли, притулившись лицем одне до одного, і її сльози змішувалися з його слізьми. Принаймні мені так здавалося, що плачуть обоє; у такому горі міг плакати й Гіткліф.

Тим часом мені стало дуже не по собі: день минав, хлопець, якого я відсилала з дорученням, уже повернувся; сонце вже сідало, і в його непевному світлі я розгледіла, що натовп біля гімертонської церкви в долині починає рідшати.

— Відправа скінчилася, — мовила я. — Хазяїн буде тут за півгодини.

Гіткліф зі стогоном вилаявся й міцніше притис Катрину до себе; вона ж не поворухнулася.

Невдовзі я побачила гурт служників, що підіймалися дорогою до тієї частини будинку, в якій була кухня. Містер Лінтон ішов за ними, трохи позаду; він сам відчинив ворота й повільно попрямував до ґанку, певно, втішаючись прогулянкою: повітря було тепле і м'яке, наче влітку.

— Він уже тут! — скрикнула я. — Заради Бога, йдіть скоріше! На центральних сходах ви ні на кого не наскочите; покваптеся! Постоїте за деревами, поки він не зайде до себе.

— Мені треба йти, Кеті,— мовив Гіткліф, намагаючись вивільнитись із її обіймів. — Та якщо буду живий, я побачуся з тобою знову, ще до того, як заснеш. Я не відійду від твого вікна і на п'ять ярдів.

— Ти не мусиш іти! — відповіла вона, тримаючи його так міцно, як тільки в неї ставало сили. — Ти не підеш, кажу тобі!

— Лише на одну годину, — вмовляв він.

— Ні на одну мить, — відповіла вона.

— Я мушу йти, Лінтон буде тут за хвилину, — занепокоївся непроханий гість.

Він спробував підвестися і розтиснути її пальці — та вона, задихаючись, лише вчепилася в нього сильніше; на її обличчі читалася затята, божевільна рішучість.

— Ні! — голосила вона. — О, не йди, не йди! Ми бачимося востаннє! Едгар нам нічого не зробить. Гіткліфе, я помру! Помру!

— Прокляття! Він тут, — скрикнув Гіткліф, падаючи назад у крісло. — Тихше, люба! Тихше, Катриної Я залишусь. Якщо він мене застрелить, я помру з благословенням на устах.

І тоді вони знову припали одне до одного. Я почула, як мій хазяїн підіймається сходами, — холодний піт виступив на моєму чолі: я злякалася.

— Не слухайте ви її, вона марить! — гаряче промовила я. — Вона сама не знає, що говорить. Ви її хочете занапастити, бо вона не при своєму глузді й не дасть собі ради! Піднімайтеся! Це найпекельніше з ваших діянь: ви всіх згубили — і хазяїв, і служницю.

Я заломила руки й залементувала; і, вчувши галас, містер Лінтон прискорив ходу. Хоч як я була схвильована, та все ж зраділа, побачивши, що руки Катрини безсило впали, а голова схилилася на груди.

«Вона знепритомніла чи мертва, — подумала я, — то й краще. Набагато краще померти, аніж ледь животіти й бути тягарем для всіх довкола».

Едгар кинувся до свого ворога, зблідлий від подиву й люті. Що він збирався вчинити, я не знаю; проте той умить втамував його запал, показавши на ледь живе тіло дружини.

— Погляньте туди! — промовив він. — Якщо у вас є щось людське, допоможіть спершу їй, а потім говоритимете зі мною!

Він пішов до вітальні й сів. Містер Лінтон прикликав мене на допомогу і з великими труднощами, завдяки різним засобам, ми привели її до тями. Але вона була не при собі: зітхала, стогнала і не впізнавала нікого. Едгар у турботі про неї забув про її ненависного друга. Та не забула я. За першої ж нагоди я вийшла до нього і вмовила піти; я запевняла його, що Катрині уже ліпше і що вранці я розповім йому, як вона провела ніч.

— Я не проти вийти за двері,— відповів він, — але лишатимусь у саду. І гляди, Неллі, завтра дотримай свого слова. Я буду отам, під ялівцями Дивися! В іншому разі я знову зайду — і байдуже, чи буде Лінтон удома.

Він кинув швидкий погляд у напіввідчинені двері спальні і, переконавшись, що сказане мною — правда, звільнив дім від своєї невдатної особи.

Тієї ночі, близько дванадцятої години, народилася Катрина, яку ви бачили у Буремному Перевалі,— кволе семимісячне немовля; двома годинами потому її мати померла, жодного разу не опритомнівши настільки, щоб покликати Гіткліфа чи впізнати Едгара. Не описуватиму відчаю останнього — це неможливо пригадувати без болю; згодом наслідки цього відчаю відкрили справжню глибину його горя. На мою думку, скорботи вартим було й те, що мій хазяїн залишився без спадкоємця. І через це я побивалася, дивлячись на кволеньку сирітку, і подумки докоряла старому Лінтону за те, що він (що було, однак, цілком природно) заповідав маєток своїй власній, а не синовій доньці. Небажаною прийшла у світ ця бідна дитина! Вона могла заходитися в плачі — у ці перші години її життя все одно ніхто не звертав на неї уваги. В подальшому ми спокутували цю провину; однак її земний шлях був на початку так само безрадісним, яким буде, певно, й наприкінці.

Наступний ранок — яскравий і веселий зовні — потьмянів, зазирнувши крізь фіранки до принишклої кімнати, і оповив ліжко й тіло на ньому м'яким, ніжним сяйвом. Едгар Лінтон сидів, зронивши голову на подушку і заплющивши очі. Його молоде й гарне обличчя здавалося майже таким само мертвим, як інше, що лежало поруч, і майже так само застиглим: але в нього це було заніміле виснаження, а в неї — тиша мирного спокою. її чоло проясніло, повіки склепилися, а на губах ще ніби й досі блукала посмішка — на всіх небесах не знайшлося б янгола, гарнішого за неї. І мене на мить огорнув той вічний спокій, в якому перебувала вона: ніколи ще моє єство не переживало святішого трепету, ніж тоді, коли я дивилася на цей незворушний образ божественного супокою. Я мимоволі вчула відлуння слів, сказаних нею за кілька годин до того: «незрівнянно вище й далі за всіх вас». Ще на землі, чи вже в царстві небесному — та її дух спочиває у Бозі!

Не знаю — може, це лише моє дивацтво, — але я рідко коли відчуваю щось інше, окрім щастя, сидячи біля померлого, звісно, якщо поруч немає нікого, хто в німотній скорботі чи безтямному розпачі розділяє зі мною цей сумний обов'язок. Я осягаю спокій, якого не порушать ні земні, ні пекельні випробування, і віру в безсмертне, безжурне буття-у Вічність, якої сягає душа, — де життя безмежне у своєму плині, а любов — у своєму милосерді, а радість — у своїй чистоті. Я подумала, як усе-таки багато себелюбства навіть у такій любові, як у містера Лінтона, — якщо він так тужить про благословенне звільнення Катрини від земних уз! Щиро кажучи, можна було сумніватися, що вона після свого заблудлого і бентежного життя спочиватиме з миром. У цьому можна було сумніватися довго, тверезо оцінивши ситуацію; але не там, біля тіла небіжчиці. Воно поставало виявом справжнього внутрішнього спокою, що здавався запорукою вічного миру відлетілої від нього душі.

А ви вірите, що такі люди можуть бути щасливими на тому світі? Якби лишень знаття!

Я ухилився від відповіді на питання місіс Дін, яке здалося мені дещо єретичним. Вона повела далі:

— Якщо ми простежимо за плином життя місіс Катрини Лінтон, боюся, не матимемо права думати, що вона там щаслива; але залишимо її з її Творцем.

Мій хазяїн наче заснув; а я, коли зійшло сонце, наважилася вийти з кімнати надвір, на чисте, свіже повітря. Слуги гадали, що я вийшла трохи розвіятися після такої довгої ночі; насправді ж мені треба було побачити містера Гіткліфа. Якщо він лишався під ялівцями всю ніч, він мабуть, не почув галасу, що здійнявся у Грейнджі, хіба що помітив кінного гінця, якого посилали до Гімертона. Якщо ж він підійшов ближче, то з миготіння вогнів у будинку та метушні міг збагнути, що щось не так. Я хотіла знайти його, та водночас боялася повідомити страшну новину — хоч і розуміла, що все одно доведеться це зробити, але як саме — не знала. Він був там — на декілька ярдів далі, у парку: стояв, прихилившись до старого ясена, простоволосий, а його чуб увесь був у краплинах роси, що зривалися з ледь зазеленілих віт і лунко падали довкола нього. Певно, він простояв так дуже довго, бо я помітила пару дроздів, що вилися за три фути: вони майстрували своє гніздечко і зважали на його присутність не більше, ніж якби то була проста гілка. Коли я підійшла, вони знялися й полетіли, а Гіткліф звів до мене очі й мовив: