Сім днів проминули — і кожен із них лишив по собі разючу зміну у стані Едгара Лінтона. Невблаганна руйнація, що колись тривала місяцями, щогодини пришвидшувалася. Катрину ми досі намагалися вводити в оману, але її гострий розум, не схильний себе засліплювати, осягнув страшну таємницю і робив припущення, що поступово визрівали у впевненість. Вона не наважилася згадувати про поїздку, коли настав четвер. Я сама нагадала про це за неї, і мені було наказано будь-що витягти її на свіже повітря, — адже бібліотека, де її батько щодня проводив деякий час — ті кілька годин, що був у змозі сидіти, — А і його спальня стали всім її світом. Вона ревно жалкувала за кожною миттю, коли не сиділа поруч із батьком чи не схилялася над його подушкою. її лице змарніло від безсоння й журби, тож мій хазяїн радо відпустив її, заспокоюючи себе думкою, що її трохи розважить зміна оточення; він утішався надією, що донька не залишиться зовсім самотньою по його смерті.

Містер Лінтон був переконаний — я здогадалася про це з деяких його зауваг, — що племінник, такий схожий на нього зовні, мусить бути подібним до нього і вдачею: адже листи Лінтона майже не викривали недоліків його вдачі. І я, через цілком зрозумілу слабкість, не стала виправляти цю помилку. Я питала себе — хіба не жорстоко буде обтяжувати останні години його життя звісткою про те, що він безсилий змінити?

Ми вирушили на прогулянку золотавого серпневого пообіддя. Кожен повів вітерцю, що прилітав із гір, був сповнений життя і, здавалося, мав додати снаги навіть приреченому на смерть. Обличчя Катрини мінилось, як усе довкола: то затьмарювалося тінню, то сяяло від сонячних відблисків. Проте тінь лишалася довше, а світло за мить згасало, і її згорьоване серце дорікало собі навіть за таке миттєве забуття власних тривог.

Ми здалеку побачили Лінтона — він чекав на тому самому місці, що й минулого разу. Моя юна леді, спішившись, сказала мені, що вона збирається тут пробути недовго, тому мені краще лишатися в сідлі й потримати її поні. Однак я на це не згодилася: не хотіла ні на мить випускати її з поля зору. Тому ми разом піднялися по зарослому вересом схилу. На цей раз містер Гіткліф зустрів нас із більшою жвавістю. Але це не було радісне піднесення — його хвилювання радше нагадувало страх.

— Ти спізнюєшся! — коротко кинув він, насилу вимовляючи слова. — Твій батько, мабуть, дуже хворий? Я думав, ти не прийдеш.

— Чому ти не хочеш бути чесним? — вигукнула Катрина, не привітавшись. — Чому ти не можеш сказати відразу, що я тобі не потрібна? Дуже дивно, Лінтоне. Ти вже вдруге затягуєш мене сюди — і наче для того, щоб ми обоє страждали, і для чого більше!

Лінтон здригнувся і кинув на неї чи то благальний, чи знічений погляд. Проте в його кузини забракло сил терпіти його загадкову поведінку.

— Мій тато справді дуже хворий, — мовила вона, — то навіщо ж відривати мене від нього? Чому ти не сповістив через когось, що звільняєш мене від моєї обіцянки, якщо не бажав, щоб я її дотримала? Кажи! Я чекаю пояснень. Мені зараз не до жартів і не до забавок, і я не можу танцювати навколо тебе, поки ти тут корчиш із себе чортзна-що!

— Я корчу чортзна-що?! — пробурмотів він. — Що ти таке кажеш? Заради Бога, Катрино, не дивися на мене так сердито! Зневажай мене скільки завгодно — я мізерний, боягузливий нікчема. Я справді вартий будь-чиєї зневаги; та все ж я надто нікчемний, щоб ти на мене гнівалася. Можеш ненавидіти мого батька, а з мене досить і зневаги.

— Дурниці! — гнівно скрикнула Катрина. — Ти дурний, безмозкий хлопчисько! Погляньте на нього! Він тремтить, наче я справді хочу його вдарити! Тобі не треба вимолювати зневаги, Лінтоне: ти і так робиш усе, щоб викликати її в кожного. Забирайся звідси! Я йду додому. Це справжня дурість — відтягати тебе від коминка і вдавати, ніби… Нащо ми ламаємо комедію? Відпусти мене! Якби я жаліла тебе за те, що ти рюмсаєш і дивишся, мов наполоханий заєць, ти б мусив відмовитись од таких жалощів! Неллі, скажи йому, як він жалюгідно поводиться. Уставай! Ти мов огидний хробак, чуєш?!

Із залитим слізьми лицем, тіпаючись, мов у корчах, Лінтон безсило витягся на траві: його трясло від жаху.

— О-о, — схлипував він, — я не можу цього витримати! Катрино, Катрино, до всього я іще й зрадник! І не смію тобі сказати! Але покинеш мене — і я загину! Люба Катрино, моє життя у твоїх руках. Ти ж казала, що любиш мене, і якщо любиш, це тобі А не буде важко. Ти ж не підеш, ні? Люба, мила, хороша Катрино! І може, ти згодишся… і він дозволить мені померти біля тебе!

Моя юна леді, побачивши, в якому він розпачі, нахилилася, аби допомогти йому підвестися на ноги. Забуте почуття ніжності пересилило гнів — його слова дівчину зачепили й схвилювали.

— Згоджуся — на що? — спитала вона. — Залишитись? Скажи, що означають ці дивні слова, і я залишусь. Ти сам собі суперечиш і заплутуєш мене! Заспокойся і скажи відверто — що тебе гнітить? Ти ж не хочеш заподіяти мені зла, Лінтоне, правда ж? Ти б не дозволив мене скривдити, якби міг запобігти цьому? Я можу повірити, що ти боїшся за себе, але ж не можеш ти підло зрадити твого найкращого друга!

— Але батько мені погрожував, — видихнув хлопець, нервово стискаючи пальці,— і я його боюся… Я його боюся! Я не посмію сказати.

— Ну, гаразд! — мовила Катрина із презирливим співчуттям. — Тримай свої таємниці при собі. Я не з полохливих. Бережи себе, а я не боюся.

Її великодушність викликала в нього сльози. Він ридма ридав, цілуючи руки, які його підтримували, і все ж не міг зібратися на силі й усе розповісти. Я роздумувала, що це може бути за таємниця, і вирішила, що, як на те моя воля, Катрина ніколи не страждатиме заради Лінтона чи будь-кого ще, — коли раптом, зачувши шурхіт у чагарнику, підвела очі й побачила майже поруч містера Гіткліфа, що спускався схилом із Буремного Перевалу. Він навіть не глянув на молодих людей, хоча пройшов так близько, що спокійно міг почути схлипування Лінтона. Чоловік привітався до мене — незвично дружньо і сердечно, як на нього, — і так щиро, що я у цій щирості засумнівалася, й мовив:

— Бачити тебе так близько від мого дому — це вже щось, Неллі. Як там справи у Грейнджі? Кажи. Ходять чутки, — додав він трохи тихіше, — що Едгар Лінтон при смерті. Та напевно це перебільшення?

— Ні; мій хазяїн помирає,— відповіла я. — На жаль, це справді так. Для всіх нас це буде горем, але для нього — милістю Божою!

— Скільки він іще протягне, як ти гадаєш? — спитав Гіткліф.

— Не знаю, — відповіла я.

— Річ у тім, що… — продовжував він, дивлячись на двох молодих людей, що заціпеніли під його поглядом (Лінтон не наважувався поворухнутися чи підняти голову, а Катрина не рухалася задля нього), — річ у тім, що хлопчина, здається, надумав спаскудити мені всю гру. Тож я буду вельми вдячний його дядечкові, якщо він поквапиться і випередить малого. Овва! І давно цей поганець отак дуріє? Я ж його наче попереджав, щоб не розпускав шмарклі! Він був люб'язним до міс Лінтон?

— Люб'язним? Та на ньому ж лиця немає,— мовила я. — Подивитися на нього, то йому б не за дівчатами упадати, а лежати в ліжку — до того ж під наглядом лікаря!

— Днів через два так воно й буде, — пробурчав Гіткліф. — Та спершу… Вставай, Лінтоне! Вставай! — крикнув він. — Підводься з землі, нема чого тут плазувати. Встань, я сказав!

Лінтон витягнувся на землі в нових корчах безпорадного страху, вочевидь, спричиненого батьковими позираннями: більше не було нічого, що могло б викликати таке приниження. Хлопець зробив кілька відчайдушних спроб підвестись, але його й так скромні сили на якусь мить його покинули, і він зі стогоном заточився. Містер Гіткліф підійшов і, посунувши його вбік, прихилив спиною до торф'яного пагорбка.

— Дивись мені,— мовив він, ледве стримуючи лють, — я розсерджусь! І якщо ти не прийдеш до тями… Хай тобі чорт! Вставай зараз же!

— Встаю, батьку, — насилу вимовив той. — Тільки відпусти мене, а то я зомлію. Я все зробив, як ти наказував, клянуся. Катрина скаже тобі, що я… що я… був люб'язним. Ох, підійди, Катрино, подай мені руку!